ТЕОРІЯ ДОДАТКОВОЇ ВАРТОСТІ


Нагромадження як засіб розширеного відтворення

Якщо ЗАКОН ВАРТОСТІ на макроекономічному рівні упорядковує реінвестиційний перерозподіл додаткової вартості у розширене відтворення виробництва до середньої норми прибутку, відтак, – до товарообмінної на ринку еквівалентності, то ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ на мікроекономічному рівні формує масу додаткової вартості для подальшої реінвестиції... задля економічного виживання суб'єкта підприємницької діяльності в конкурентній боротьбі. Що, втім, має макроекономічні наслідки, оскільки створює фінансові передумови розширеного відтворення в масштабах всієї економіки. В наявності два базові економічні закони: один продуктивно нагромаджує капітал, інший його раціонально перерозподіляє. Або, скажімо так:

Суть ЗАКОНУ НАГРОМАДЖЕННЯ полягає в мінімізації витрат виробництва окремих підприємств задля максимізації підприємницького прибутку в реінвестиційних цілях.

Суть ЗАКОНУ ВАРТОСТІ полягає в реінвестиційній оптимізації витрат виробництва відповідно до споживчого попиту, що має наслідком оптимальне ціноутворення.

Закон нагромадження, на відміну від закону вартості, притаманний не лише для умов товарного виробництва. Його дія, бодай примітивно, але проявляється вже на ранніх стадіях соціальної еволюції, коли людині, аби вижити, поліпшивши при цьому свій матеріальний стан, доводилось частину продукту рослинного або тваринного походження зворотно спрямовувати у господарство задля його розширення. Тоді це було в натуральній формі. В умовах ринкової економіки нагромадження набуває вартісну форму: частина прибутку від реалізації товару у грошовій формі спрямовується у розширене відтворення виробництва. Для простого товарного це придбання додаткових засобів виробництва у вигляді земельних ділянок, господарських споруд, знарядь праці, сировини, матеріалів... А для капіталістичного, окрім того, – найняття на роботу додаткової робочої сили.

Фактор найманої праці є закономірний результат майнового розшарування суспільства на ґрунті соціально-економічної диференціації в ході розвитку ринкової економіки. Прихід товарного виробництва на зміну натуральному знаменує, по суті, підйом продуктивних сил на якісно вищий рівень інтеграції. Спільність людей у виробництві з цього моменту піднялася на рівень поділу праці окремих товаровиробників, пов'язаних між собою товарно-грошовими відносинами. Оскільки вирішальною умовою відновлення товарного виробництва є реалізація товарної продукції на ринку в ході конкурентної боротьби, то вистояти в такій боротьбі можна було лише ставши на шлях всезростаючого накопичення, бо тільки воно, забезпечуючи можливість розширеного відтворення виробництва, здатне гарантувати економічне виживання приватного товаровиробника. А це стимул до виробництва куди більш ефективний, аніж насильницький примус до праці. В результаті індивідуально-трудова приватна власність отримала прискорений розвиток і швидко переросла раніше пануючу власність позаекономічно-узурповану, переважно, на землю.

Перехід до товарного виробництва, таким чином, пробудив нестримне у виробників прагнення до нагромадження, як єдино можливому в ринкових умовах способу їх економічного виживання. Однак, відмінність умов накопичення цілком закономірно спричиняла процес поділу товаровиробників на відстаючих, з одного боку, та успішних, – з іншого. Власне, зміцнення одних індивідуальних господарств могло мати місце саме за рахунок відставання інших господарств в ході конкурентної боротьби за кращі умови виробництва та збуту своєї продукції. Це стало початком природної соціальної диференціації. З цього почалося якісно нове, тепер уже економічне за своїм походженням і природою розшарування суспільства, на противагу архаїці позаекономічного поділу на стани. Якісно нове соціально-майнове розшарування створило сприятливі умови для залучення успішними товаровиробниками на свої підприємства додаткової, окрім своєї особистої, робочої сили із числа збанкрутілих виробників в порядку вільного найму. Розпочатий процес концентрації виробництва і власності на засоби виробництва породив вільнонайману форму експлуатації праці.

Залучення найманої робочої сили відкрило багатообіцяючі перспективи подальшого укрупнення приватних товаропродукуючих господарств, оскільки їх власникам надалась конче сприятлива можливість нагромадження капіталу за рахунок працюючих за наймом. Однак, допоки виробництво базувалося на ручній праці, процес природної соціально-економічної диференціації залишався уповільненим, а використання найманої праці не настільки масовим. Накопичення капіталу успішними товаровиробниками нарощувалось, переважно, екстенсивним шляхом – за рахунок простого збільшення чисельності найманої робочої сили, – а тому було обмежено в своїх можливостях. Перелом в розвиток даного процесу вніс промисловий переворот – перехід від ручного виробництва до машинного. Віднині трудова діяльність зі сфери переважно сільськогосподарського виробництва перейшла у сферу виробництва переважно промислового – фабрично-заводського. З цього моменту починається масова експлуатація найманої праці, відкриваються величезні можливості самозростання капіталу за рахунок масованого припливу додаткової вартості і, як наслідок, – бурхливі темпи економічного зростання. – Стрімкий процес концентрації виробництва і централізації приватнокапіталістичної власності.

Отже, за умов капіталізму:

ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ є економічний закон самозростання капіталу за рахунок рекапіталізації додаткової вартості, здобутої внаслідок експлуатації вільнонайманої робочої сили.


Суть експлуатації капіталом найманої праці

Вільнонаймана форма експлуатації передбачає купівлю власником засобів виробництва робочої сили вільнонайманих робітників задля експлуатації їхньої праці – присвоєння підприємцем створеного працею найманого робітника додаткового продукту у формі додаткової вартості. Додаткова вартість являє собою частину новоствореної (або доданої) вартості, за відрахуванням величини перемінного капіталу (заробітної плати). Або у вигляді формули:

W – (c+v) = m. Де: w – вартість товару; c – постійний капітал; v – перемінний капітал (зарплата); m – додаткова вартість (валовий прибуток).

Вартість (в ціні) товару мінус ціна витрат на його виробництво = валовий прибуток.

Оскільки робоча сила робітника в процесі вільного найму піддається купівлі-продажу, немов товар, то, відповідно, на процедуру купівлі-продажу та формування ВАРТОСТІ даного «товару» поширюється дія ЗАКОНУ ВАРТОСТІ, як і на всякий інший товар. Але робоча сила є специфічний «товар», тому формування вартості робсили має деякі особливості.

Перш за все, специфічний «товар» робоча сила тим відрізняється від звичайного товару, що має властивість створювати нову, додану вартість (по Марксу). Тому, на відміну від купівлі-продажу звичайного товару, де торг відбувається навколо його трудозатратної ємності, купівля-продаж специфічного «товару» робоча сила супроводжується торгами навколо її трудової здатності – інтелектуально-фізичного потенціалу робочої сили найманого робітника, його трудовіддачі. Отже...

ВАРТІСТЬ (в ціні = зарплаті) специфічного «товару» робоча сила є ринкова оцінка професійної придатності найманого робітника, його трудової спроможності.

Далі: якщо вартість звичайного товару балансується середньою в масштабах економіки нормою прибутку від його реалізації – M/C+V, то вартість специфічного «товару» робоча сила балансується середньою в масштабах економіки нормою додаткової вартості від її експлуатації – M/V. – Рівновелика вартісна віддача у вигляді додаткової вартості від рівновеликих капіталовкладень в змінний капітал. Тобто, оптимальна величина вартості робочої сили (в ціні = зарплаті) визначається типовою для економіки пропорцією «змінний капітал – додаткова вартість» в структурі новоствореної найманою працею вартості. На середній в масштабах економіки нормі додаткової вартості M/V і фіксується оптимальна вартість робочої сили. З врахуванням її кваліфікації – інтелектуально-фізичного потенціалу.

Відмінності по процедурі формування вартості теж присутні.

Якщо оптимальна вартість (в ціні) звичайного товару формується за рахунок міжгалузевого перетоку трудового ресурсу (вслід за інвестиціями) у виробництво з вищою нормою прибутку... до середньої, в решті-решт, норми прибутку. То оптимальна вартість (в зарплаті) робочої сили формується за рахунок вільного перетоку трудового ресурсу (міжгалузевої міграції робітників) у виробництво з збільш високою зарплатнею... до середньої, в решті-решт, норми додаткової вартості.

Зрештою, в процесі купівлі-продажу специфічного «товару» робоча сила відсутній об’єкт торгу, а є два його суб’єкта. Для робітника вартість його робочої сили є прийнятною за умов рівновеликої вартісної винагороди, у вигляді зарплат, від рівновеликого трудового вкладу в новостворену вартість. Для капіталіста вартість найму робочої сили є прийнятною за умов рівновеликої вартісної винагороди, у вигляді додаткової вартості, від рівновеликих інвестицій у перемінний капітал. Оптимальна вартість робочої сили балансується на середній по економіці нормі додаткової вартості: прибуток/зарплата. – Між «прийнятністю» для капіталістів і «прийнятністю» для робітників, на взаємовигідній основі. Перекіс на користь перших призведе до загострення класової боротьби і, врешті-решт, до паралічу виробництва. Перекіс на користь других – до колапсу економіки внаслідок виснаження ресурсів для простого відтворення виробництва. А істина – оптимальна норма експлуатації з однаковою вигодою для всіх, – як мовиться, посередині. І вона (норма експлуатації) в значній мірі визначається загальним співвідношенням класових сил у суспільстві.

Отже, закон формування додаткової вартості можна сформулювати наступним чином...

ВАРТІСТЬ (в ціні = зарплаті) специфічного «товару» робоча сила формується шляхом вільного міграційного перетоку трудового ресурсу найманих робітників (з врахуванням їх проф-потенціалу = трудовіддачі) у виробництво з збільш високою зарплатнею... до середньої, в решті-решт, норми додаткової вартості, тобто до середньої в масштабах економіки норми експлуатації найманої праці капіталом – M/V, та залежить від загального співвідношення сил між буржуазією і пролетаріатом.

Для економіки за умов класичного капіталізму логічно змоделювати...

При високій нормі експлуатації будуть мати місце завищені темпи економічного зростання з більшою виразністю економічних криз перевиробництва.

За низької норми експлуатації будуть мати місце занижені темпи економічного зростання з меншою виразністю економічних криз перевиробництва.

Зрозуміло, чому саме так: в першому варіанті розширені можливості нагромадження капіталу; в другому варіанті – дещо звужені. Яке співвідношення класових сил – така циклічність економічного розвитку.

На довгостроковий тренд розвитку, однак, норма експлуатації навряд чи суттєво впливає, з огляду на взаємно компенсаторний ефект економічних підйомів і кризових падінь. Економічне зростання загалом визначається приростом маси живої інтелект-праці в суспільному виробництві, тобто науково-технічним прогресом на сучасному етапі.

На завершення слід зазначити: саме вартість робочої сили задає величину витрат виробництва, відповідно, – величину вартості товарів/послуг та інших вартісних параметрів в економіці. Звідси пріоритетність закону формування вартості специфічного «товару» робоча сила в межах загального закону вартості товарного виробництва ринкової економіки.


Специфіка капіталістичного нагромадження

Експлуатація найманої праці та, відповідно, масштабність нагромадження капіталу проходить певну еволюцію з огляду на технічний прогрес, переломним моментом якого стала промислова революція вісімнадцятого століття.

Сама по собі промислова революція, як прояв інтелектуалізації продуктивних сил, є перехід від простої фізичної праці до складної фізично-інтелектуальної праці. Тобто, – від ручного виробництва до машинного, а згодом... і до машинно-автоматизованого. Що означає такий перехід?.. Виконання людиною робіт на машинному, а тим більше на автоматизованому обладнанні означає трансформацію її праці, як інтелектуальних, насамперед, трудових зусиль фізичної особи, у множинну працю умовних одиниць робочої сили даної особи. В наявності в такому випадку трансформація моно-праці робочої сили фізичної особи (праці 1-ї РСФО) у множину працю умовних одиниць робочої сили - множинний УОРС-Труд від 1-ї фіз-особи. Для капіталізму це означає експлуатацію зростаючої маси живої праці при одночасному скороченні трудозанятих. Факт, що збільшує можливості нагромадження додаткової вартості = капіталу, з огляду на відносне зниження ціни витрат виробництва на тлі стрімкого росту продуктивності праці.

Суть відмінностей умов експлуатації до і після промислової революції в зростаючій диспропорції між кількісним наймом робочої сили і експлуатацією маси найманої праці. Полягає в наступному. Якщо при мануфактурі доіндустріальних часів, капіталіст, купуючи робочу силу найманого робітника, міг реально експлуатувати працю лише однієї пари його робочих рук, то на технічно оснащеному виробництві індустріальної епохи капіталіст умовно експлуатує множинну працю найманого робітника, оплачуючи при цьому лише одиницю його робочої сили. А це не тільки суттєво розширює масштаби нагромадження капіталу, але і кардинально міняє структуру вартісних параметрів.

W = с+v+m. – Формула вартості товару по Марксу. Вона вірна як для капіталізму доіндустріальної епохи, так і для епохи індустріального капіталізму. З однією лише різницею: індустріальне виробництво, в міру зростання продуктивності праці на машинному і машинно-автоматизованому обладнанні, динамічно змінює структуру вартості – с+v+m – в бік випереджаючого збільшення додаткової вартості (m) як по відношенню до змінного капіталу (v), так і по відношенню до витрат виробництва (с+v). І в цьому відмінність від ручного виробництва доіндустріальної епохи, де в структурі вартості дотримувалась пропорція між складовими с—v—m. – Стосовно як до вартості одиниці товару, так і до вартості товарної маси за одиницю часу.

За умов доіндустріального капіталізму зростання обсягів виробництва, та відповідно, приріст вартості був у прямій пропорції до чисельності працівників: наскільки збільшувалась кількість трудозайнятих (або тривалість робочого часу) – настільки ж збільшувався і змінний капітал (в зарплаті), і постійний капітал (задіяна кількість засобів виробництва), відповідно приростала і додаткова вартість. – Пропорційно збільшувалась вартість товару (товарної маси) – W. Як наслідок, норма експлуатації була досить обмеженою в своїх коливаннях. Те ж саме стосується і норми прибутку. Бо капіталіст в умовах доіндустріального виробництва, купуючи робочу силу фізичної особи (РСФО), міг експлуатувати лише фізичну працю даної особи – 1-РСФО-Труд. – В пропорції один до одного: наймана праця 1-ї робочої сили працівника = експлуатація одиниці його фізичних трудовитрат. – І не більше. Фізична потуга робочої сили має межу для людини. А ось інтелектуальний потенціал робочої сили для людини безмежній. Тому...

З моменту промислового перевороту, котрий знаменував початок домінування у виробництві інтелектуальної компоненти людської праці, характер капіталістичної експлуатації змінюється кардинально. Купуючи робочу силу фізичної особи (одну РСФО), капіталіст на машинному обладнанні експлуатує не одиницю РСФО-Труда даної особи, як раніше, а множинну працю умовних одиниць його робочої сили – множинний УОРС-Труд. – За рахунок експлуатації інтелект-потенціалу найманого працівника. Купує капіталіст робочу силу однієї пари рук, а експлуатує, умовно, декілька, іноді десятки, а то і сотні умовних пар робочих рук. Наймана праця одиниці робочої сили (кваліфікованої) дає експлуатацію множинної маси інтелектуально-фізичних трудовитрат від цієї робочої сили. – Кількісно в залежності від коефіцієнта технічної трансформації РСФО/УОРС машинного обладнання. Відтак...

Капіталіст індустріальної епохи щосили прагне до технічної модернізації свого виробництва з максимально більш високим коефіцієнтом техтрансформації РСФО в УОРС, аби при мінімумі найманої РСФО експлуатувати максимум праці УОРС. Чим досконаліше машинне або машинно-автоматизоване виробництво, тим вище норма експлуатації його обслуговуючого опер-персоналу – m/v. Звідси дрейф структури вартості – с+v+m – в бік випереджаючого зростання додаткової вартості як по відношенню до змінного капіталу, так і по відношенню до сукупної ціни витрат виробництва. В наявності об’єктивно зумовлена тенденція норми прибутку до підвищення. – За умов дійсно вільноринкової економіки, поза державним втручанням в її процеси.

Саме такий, що важливо, структурний дрейф вартості є обов'язковою умовою модернізації виробництва: капіталіст наважиться на технічне оновлення свого підприємства лише в тому випадку, якщо вона забезпечить випереджаючий приріст додаткової вартості (m) по відношенню до витрат (c+v) в межах промислового циклу. Тобто забезпечить більш високу норму підприємницького прибутку m/c+v в порівнянні з попереднім циклом. – За рахунок експлуатації більш кваліфікованої (більш інтелектуально-насиченої) праці оперативних працівників на більш технічно досконалому обладнанні. При одночасно чисельному скороченні обслуговуючого персоналу, відтак, перемінного капіталу. Мова йде про систематичне в такий спосіб зниження витрат виробництва, тобто, – собівартості, задля поліпшення умов нагромадження капіталу.

Такими є наслідки експлуатації найманої інтелект-праці, дозованої вимогами трансформаційної функції РСФО/УОРС високотехнологічного обладнання сучасного виробництва. А як же щодо інтелектуальної праці вчених-розробників даного обладнання?.. Адже маса розумової трудовіддачі вченого-конструктора поставлена в залежність не від тривалості робочого часу, а від його інтелектуального потенціалу, котрий обмежень не має.

Класичний капіталізм, зазвичай, інтелектуальну працю вчених-винахідників, як самостійних суб'єктів ринку, не експлуатує. Капіталіст, в особі виробника засобів виробництва, купує у винахідника готовий інтелект-продукт (винахід)... здебільшого в момент масового оновлення основного капіталу на стадії економічного пожвавлення промислового циклу з метою впровадження у виробництво. І факт подібної купівлі техновинки не експлуатація, а інвестиція. А купує капіталіст інтелект-продукт винахідника як товар за вартістю із розрахунку передбачуваного економічного ефекту: продуктивності праці, часу окупності, рентабельності, тощо. Середній прибуток перемножений на час скорочення терміну окупності, як правило, є справжня вартість (в ціні) технічного винаходу, в разі впровадження його у виробництво. Саме ринкова вартість інтелект-продукту, від зворотного, являється єдиним мірилом затраченої маси інтелектуальної праці вченого-дослідника. Незалежно від того, скільки днів і ночей, років або зим він творчо «знемагав» над винаходом. Чи то працювали над однією і тією ж конструкторською розробкою голови багатьох вчених, чи то «еврика» відвідала одинокого генія, – капіталіста абсолютно не цікавить. Він платить гроші за реальні переваги технічної новинки. І такі переваги – єдиний критерій інтелектуальних трудовитрат дослідника. Яка вартість інтелект-продукту в якості товару (реальна оцінка його достоїнств, що в прогнозований термін окупила себе) – така, зазвичай, маса затраченої на нього інтелект-праці. Вартість в ринковій оцінці абстрактних трудовитрат не помиляється.

Отже, на формування вартісних параметрів в індустріальну епоху зростаючий вплив набуває інтелектуальна праця, що складається в сумі із двох складових: інтелектуальної праці вченого-винахідника та інтелектуальної праці оператора-технолога. У своїй сукупності інтелект-праця, скорочуючи робочий час, підвищує продуктивність праці, знижуючи при цьому вартість одиниці товару (з огляду на зниження собівартості виробництва), але водночас збільшуючи валову вартість товарної маси за одиницю часу. Такий порядок формування величини вартості W (як одиниці товару, так і товарної маси) інтелектуальною працею обох її компонентів як цілого.

В той же час, стосовно формування структури вартості – с+v+m, – роль інтелект-складових абсолютно різна. Безпосередньо структурний дрейф с+v+m в напрямі випереджаючого збільшення додаткової вартості (m) по відношенню до витрат виробництва (с+v) продиктований експлуатацією інтелектуальної праці оперативного персоналу промислового підприємства: купує капіталіст РСФО найманого працівника – експлуатує його множинний УОРС-Труд. А ось інтелектуальну працю винахідника капіталіст, за класичною схемою, не експлуатує: він всього лише купує готовий інтелект-продукт вченого, за вартістю (в ціні) порівняно мізерною з точки зору загальних витрат виробництва. То того ж, почасти, за ціною далеко не еквівалентною до справжньої вартості винаходу. Проте... норму експлуатації оперативного працівника на підприємстві задає саме вчений-конструктор. – Залежно від геніальності винаходу. Якого коефіцієнта технічної трансформації РСФО/УОРС обладнання він винайшов для оператора-технолога. Чим більш плідний інтелект-результат винахідника, втілений в техрозробці, – тим вище норма експлуатації оперативного працівника на впровадженому обладнанні. Вище, відповідно, норма підприємницького прибутку – джерело прогресуючого нагромадження капіталу. – Запорука розширеного відтворення виробництва у відповідній прогресії та кращі шанси економічного виживання підприємця.


Норма прибутку: тенденція до зниження чи підвищення?

В контексті даної проблематики не можна обійти стороною питання, яке К. Маркс представив як «таємницю капіталістичного виробництва, над вирішенням якої б'ється вся політична економія з часів Адама Сміта, і що відмінність між різними школами після А. Сміта полягає у відмінності спроб її вирішення»9. Йдеться про т.зв. «тенденцію норми прибутку до зниження», яку Маркс звів у «закон капіталістичного виробництва». Його суть по Марксу: «Оскільки маса живої праці постійно зменшується в порівнянні з масою задіяних засобів виробництва, то відношення тієї частини живої праці, яка не оплачена і втілена в додатковій вартості, до вартісної величини всього вкладеного капіталу має постійно зменшуватися. Відтак, відношення маси додаткової вартості до вартості всього вкладеного капіталу утворює норму прибутку, яка повинна постійно падати»9.

Причину падіння норми прибутку Маркс бачив у зростанні органічної будови капіталу – відношення постійного капіталу до змінного (c/v). – З огляду на випереджаюче нарощування маси технічних засобів виробництва по відношенню до чисельності найманої робочої сили – експлуатованої маси живої праці: «Норма прибутку знижується не тому, що робітника менше експлуатують, а тому, що взагалі використовується менше праці порівняно із застосовуваним капіталом»9. Тобто, мова йде про системну, з точки зору класика, тенденцію до зменшення експлуатованої маси живої праці і, відповідно, маси додаткової вартості в міру розвитку капіталістичних продуктивних сил. – Зростаюча перешкода для самозростання капіталу як вартості, що дає додаткову вартість. Як наслідок, – історична обмеженість і безвихідь капіталізму, його самозаперечення: «Справжня межа капіталістичного виробництва – це сам капітал»9.

В хибному умовиводі Маркса криється більш глибока проблема марксистської політекономії, а саме: неврахування інтелектуальної праці в індустріальну епоху. Маса якої, насправді, має тенденцію до зростання у вік науково-технічного прогресу. Звідси об’єктивно неминучий приріст маси вартості. А це ставить під сумнів тенденцію норми прибутку до падіння.

Думка маститого основоположника марксизму, з натяжкою, може мати сенс щодо умов доіндустріального виробництва – мануфактури. А ось в умовах індустріальної економіки органічна будова капіталу (c/v) не може мати прямого відношення до норми прибутку, що формується співвідношенням додаткової вартості до ціни витрат виробництва – m/c+v. Бо в умовах комбінованої інтелектуально-фізичної праці чисельність трудозанятих, відповідно, – величина змінного капіталу, не є показник маси живої праці. У міру зростання органічної будови капіталу чисельність найманих робітників невпинно скорочується, а от кількість живої праці, навпаки, – збільшується, з огляду на відбір працівників з більш високим інтелект-потенціалом робочої сили. Трактування Марксом свого «закону» туманне, аргументація непереконлива, без єдиних доказів. А амбітність поставленого завдання не абияка – довести «кінець капіталізму».

Корінна вада марксистської гіпотези полягає в тому, що вона базується на експлуатації виключно простої фізичної праці доіндустріальним капіталізмом. Звідси необачний для умов індустріального капіталізму умовивід Маркса: оскільки капіталісти в гонитві за прибутком технічно модернізують своє виробництво задля підвищення продуктивності праці, то це призводить до кількісного скорочення експлуатованої найманої праці, яка тільки і є джерелом додаткової вартості, що, як наслідок, знижує масу додаткової вартості і, відповідно, норму підприємницького прибутку. Виходить: продуктивність праці зменшує масу живої праці; гонитва за прибутком знижує норму прибутку. – Цілковитий абсурд! Через неврахування Марксом інтелектуальної праці, що скорочує робочий час, підвищуючи в такий спосіб продуктивність праці. Звідси абсурдна марксистська теза про нібито «історичну обмеженість та скороминучий характер капіталістичного способу виробництва»9.

А що насправді відбувається з тенденцією норми підприємницького прибутку в довгостроковій перспективі?.. Адже питання дійсно цікаве. Тим більше, що загальний тренд норми прибутковості визначає алгоритм і магістральний вектор економічного і соціального розвитку капіталізму.

Формула норми прибутку окремо взятого капіталістичного підприємства по Марксу: p = m/c+v. – Як відношення маси додаткової вартості (або валового прибутку) до авансованого на її отримання капіталу, тобто витрат виробництва. Якщо ж мати на увазі відношення валового прибутку до всього авансованого капіталу (капіталізації підприємства), то це вже буде показник рентабельності. Оскільки нас цікавить довгостроковий тренд норми прибутку (рентабельності), то логічно брати період повного кругообігу авансованого капіталу, що, як правило, відповідає періодичності оновлення основного капіталу 1-го промислового циклу. Перенесена з попереднього циклу частина основного капіталу, за винятком, можливо, амортизаційних відрахувань, поза авансуванням. На це вказує окупність капіталовкладень за період циклу: «Галузевий в машинобудуванні нормативний термін окупності капітальних вкладень становить 6-7 років»13; «Нормативний термін окупності капітальних вкладень на оновлення техніки в машинобудуванні за методикою Держплану і АН СРСР встановлений в 3-5 років»14; «Для країн Західної Європи і США нормальні терміни окупності бізнес-проектів складають 3, а то і 5-6 років»15. Як бачимо, середня окупність інвестицій в основний капітал цілком вписується в один класичний промисловий цикл. В такому випадку беремо всю суму авансованого капіталу (постійний + змінний капітал) і сукупну масу додаткової вартості за період промислового циклу. При цьому, відповідно до авторської версії:

а) змінний капітал являє собою оплачену вартість робочої сили фізичних осіб: заробітна плата для РСФО – v-рсфо;

б) додаткова вартість формується працею умовних одиниць робочої сили: вартість від додаткової праці УОРС – m-уорс.

Тоді формула норми прибутку для окремого взятого підприємства за період циклу буде мати наступний вигляд: p = m-уорс/c+v-рсфо. Ця формула, до речі, придатна для розрахунку норми прибутку за будь-яку одиницю часу – місяць, квартал, рік – за умови врахування не всього постійного капіталу (с), а лише використаної його частини: оборотного капіталу плюс амортизація капіталу основного.

Логічно припустити: капіталіст в гонитві за більш високою нормою прибутку щосили прагне експлуатувати максимум УОРС-Труда при мінімумі вільнонайманої РСФО. Модернізуючи виробництво обладнанням з більш високим коефіцієнтом технічної трансформації праці РСФО в працю УОРС – скорочувати чисельність найманих робітників. Умова, що об'єктивно продиктована несамовитим прагненням бізнесу до економічного виживання в конкурентній боротьбі шляхом мінімізації витрат виробництва.

Оскільки кількісне зростання експлуатованої праці умовних одиниць робочої сили – УОРС-Труда з кожним новим циклом оновлення основного капіталу все більше випереджає зростання чисельності реально задіяної у виробництві найманої робочої сили – РСФО, то маса додаткової вартості m-уорс має зростати випереджаючими темпами по відношенню до зростання змінного капіталу (сумарної зарплати) v-рсфо. – У наявності зростання норми додаткової вартості – m-уорс/v-рсфо – посилення експлуатації із циклу в цикл. Відповідно, і норма прибутку окремо взятих капіталістичних підприємств повинна мати загальну тенденцію до зростання в довгостроковій перспективі, незважаючи на застосування все більш вартісних засобів виробництва. Інакше, на шкоду собі, ніхто із підприємців не став би технічно модернізувати своє виробництво задля підвищення продуктивності праці, скорочуючи при цьому штат найманих працівників. Натомість повсюдно має місце технічна модернізація саме задля зростання норми прибутку шляхом підвищення продуктивності праці... ціною скорочення штату найманих працівників. В мінімізації ціни витрат виробництва – зниження собівартості – вся суть успішного підприємництва. А це не що інше, як норма прибутковості бізнесу на підвищення.

А тепер перейдемо до інтегрального показника середньої норми прибутку в масштабах всієї економіки: P = M/C+V – для промислового циклу, обумовленого періодом масового оновлення основного капіталу. Середня норма прибутку в загальноекономічному масштабі = відношення всієї сукупної маси додаткової вартості до всієї суми авансованого в економіку капіталу, що складається з сукупного постійного і сукупного змінного капіталу. Питання: а що таке постійний капітал «C»?.. – Він з неба не падає, це матеріалізований у засобах виробництва результат живої праці. – Живої праці не попереднього циклу, а поточного, враховуючи окупність капіталовкладень за період циклу. В кінцевому підсумку постійний капітал «C» в межах промислового циклу – період масового виробництва і впровадження технічного обладнання у виробництво в якості основного капіталу на стадії економічного пожвавлення – є капіталізована уречевлена праця, що у вартісному виразі складається із сукупного змінного капіталу «V» і сукупної додаткової вартості «M». – У загальноекономічному масштабі: C = V+M (перенесена з попереднього циклу сумарна частка основного капіталу, зазвичай, поза авансуванням). Пам'ятаючи при цьому, що: сукупний змінний капітал являє собою сукупну (в зарплаті) вартість всієї трудозанятої робочої сили фізичних осіб – V-РСФО; сукупна додаткова вартість формується сукупною працею всієї маси умовних одиниць робочої сили – M-УОРС. Отже, в межах повного циклу в загальноекономічному масштабі: C = V-РСФО + M-УОРС

Тоді формула середньої норми прибутку в масштабах усієї економіки в межах промислового циклу буде мати наступний вигляд:

P = M-УОРС / C + V-РСФО   = M-УОРС / (V-РСФО + M-УОРС) + V-РСФО   = M-УОРС / V-РСФО + M-УОРС

Таким чином, середня норма прибутку в загальноекономічному масштабі в межах промислового циклу дорівнює відношенню сукупної в економіці додаткової вартості до сукупної величини новоствореної (доданої) вартості – національного доходу, що складається з сумарної маси заробітних плат плюс сумарної додаткової вартості за весь період промислового циклу:

P-середня   =   M-УОРС / V-РСФО + M-УОРС

Із формули випливає: M-УОРС в чисельнику = M-УОРС в знаменнику. А ось зростання сумарного змінного капіталу V-РСФО у знаменнику повинно мати тенденцію до відставання від темпів приросту сумарної додаткової вартості M-УОРС. – В силу підвищення норми капіталістичної експлуатації: прагнення експлуатувати максимум УОРС-Труда при мінімумі найму робочої сили фізичних осіб (РСФО). І цей факт має місце на практиці: починаючи з середини минулого століття, йде стійкий процес абсолютного скорочення чисельності працевлаштованих в промисловості та агросекторі розвинених країн Заходу при збережених темпах економічного росту16. Відтак, має скорочуватися і сукупна маса змінного капіталу на тлі зростання ВВП і Національного доходу. Середня норма прибутковості в загальноекономічному масштабі, таким чином, повинна мати загальну тенденцію до зростання в довгостроковій перспективі. Це в теорії.

А що відбувається насправді, в дійсності?..

При значній волатильності середньої норми прибутку в США за останні 100 років в нефінансовому секторі економіки, наприклад (за даними «Bureau of Economic Analysis – BEA»17), неможливо визначити ні істотний тренд її зниження, а ні істотне підвищення: з 1950-го по 1980-й приріст 6-8%; з 80-х по 2000-й – 4-6%; після 2000-х – 8-10%18. Тут, однак, є питання до методики: що в чисельнику – валовий прибуток чи прибуток чистий?; що в знаменнику – витрати виробництва чи вся сума фінансових активів – капіталізація?..

Те ж саме можна сказати і про тенденцію норми додаткової вартості в тих же США за той же період: післявоєнні роки до 1970-го приріст 0,4-0,5; з 70-х по 2000-й – 0,35-0,4; після 2000-го – 0,4-0,519. Норма додаткової вартості не має явної тенденції до зростання. – Всупереч твердженням марксистів про, нібито. протидію тенденції норми прибутку до зниження за рахунок невпинного підвищення норми експлуатації найманих робітників.

А ось індекс продуктивності праці дещо випереджає індекс реальних заробітних плат за останні 70 років: в 2015р. 400% проти 300% (1947р. = 100%)20. Тобто, приріст вартісної винагороди за працю відстає від темпів нарощування маси живої праці (на одиницю часу). Тут варто, однак, враховувати закономірну тенденцію зниження собівартості виробництва із зростанням продуктивності праці. Відповідно, – відставання приросту ВВП від темпів зростання продуктивності праці. Тому частка сукупної маси змінного капіталу в структурі національного доходу (новоствореної вартості) навряд чи зазнає суттєвого скорочення. Останні сто років, наприклад, в Англії і Франції частка трудових доходів в структурі національного доходу стабільно тримається на рівні 70-80%, а доходів з капіталу – 20-30%. Переконливих доказів істотного зростання норми експлуатації найманої праці капіталом немає. Що заперечує вигадку про нібито нелюдську сутність капіталізму. Швидше за все, однак, справа тут не в безкорисливій філантропії буржуазних товстосумів.

Насамперед, капіталістичний прибуток під двостороннім пресингом: знизу об'єднані в профспілки пролетарські низи – дай!; зверху фіскальний тиск держави – дай! Особливо при прогресивній шкалі оподаткування. У бізнесу є підстави до мінімізації явних розмірів додаткової вартості або її приховування. Ось і протидіючий підвищенню норми прибутку фактор. Очевидно, він найголовніший. Є ряд інших. Наприклад, сумарна вартісна віддача, у вигляді сукупного прибутку, обмежена приростом маси живої праці в загальноекономічному масштабі певним процентом: 3-4%, переважно. Накачування державних інвестицій в економіку, припустимо, інтенсивне, а належної вартісної віддачі на вкладену грошову одиницю – немає. Як наслідок, норма прибутку – на зниження. І взагалі, чим сильніше втручання держави в економіку, тим гірше для прибутковості бізнесу. За винятком компаній, котрі отримують преференції.

Макроекономічна тенденція норми прибутковості бізнесу на довгострокову перспективу, з точки зору реінвестиційного накопичення капіталу, має велике значення у формуванні вектора соціально-економічного розвитку. Тенденція до зниження – це одне (до занепаду), до підвищення – зовсім інше (до підйому). Практика, на підставі статданих за останні, принаймні, півстоліття, не дає нам переконливих доказів ні того, ні іншого. Тому, ми можемо покладатися лише на припущення об'єктивної схильності тренда до зниження або підвищення прибутковості бізнесу, з урахуванням протидіючих чинників. І врахування інтелектуальної праці у формуванні вартісних параметрів – вартості, доданої вартості, додаткової вартості – набуває першочергового значення. Зарахування інтелект-праці в загальну масу трудовитрат знімає питання тенденції норми прибутку на користь її підвищення. Адже інтелектуальна трудова творчість – головний фактор прогресуючого нарощування маси живої праці в індустріальну епоху, особливо на етапі НТР. Відповідно, повинна зростати і маса вартості. При цьому, додаткова вартість має неодмінно приростати випереджаючими темпами по відношенню до зростання ціни витрат виробництва: M > V+C. Така умова економічного виживання бізнесу, його непорушний закон.

Таким чином, норма підприємницького прибутку об'єктивно схильна до підвищення на довгострокову перспективу, попри впливу протидіючих даній тенденції факторів. Відтак, тимчасові перепади норми прибутку аж ніяк не є передвісником кінця капіталізму. Якщо йому і судилося коли-небудь прийти до свого фіналу, то... зовсім з інших причин.

При всій важливості норми підприємницького прибутку, ще більше значення має норма рекапіталізації – обсяг реінвестиційної частки додаткової вартості, яка спрямовується у розширене відтворення виробництва = самозростання капіталу.


Макроекономічні наслідки самозростання капіталу

Саме по собі плідне нагромадження додаткової вартості, однак, ще не гарантує економічне виживання капіталіста в конкурентній боротьбі. Приватному підприємцю належить оперативно і вдало переорієнтувати реінвестицію власного капіталу у виробництво товарної номенклатури відповідно до споживчого попиту – У сферу виробництва з максимально високою на даний момент нормою підприємницького прибутку, що є індикатором підвищеного попиту на товар. І тут в дію вступає закон трудової вартості. Раціональна інвестиційна переорієнтація, як правило, призводить до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку і, відповідно, товарообмінної на ринку еквівалентності. – Ринок урівноважується... Але на рівні значно збільшеного обсягу валового суспільного продукту як в метричних, так і у вартісних параметрах. – На підвищеному, загалом, рівні матеріального достатку в суспільстві. Що, в свою чергу, є заслуга закону нагромадження капіталу.

Проте... Будучи рушійною силою розширеного відтворення виробництва, закон капіталістичного нагромадження, в той же час, за певних умов (замкнутої, насамперед, економічної системи) схильний порушувати ринкову рівновагу... в сенсі попиту-пропозиції. Але зовсім в іншій площині, аніж її врівноважує закон трудової вартості. Тут знадобиться з'ясувати суть ринкової рівноваги.

Ринкова рівновага з точки зору попиту-пропозиції має двояку сутність:

1. Попит-пропозиційна рівновага товарообмінно-еквівалентна на мікрорівні: на локальному рівні еквівалентного товарообміну;

2. Попит-пропозиційна рівновага платіжної спроможності на макрорівні: на рівні загальної платоспроможності такого обміну.

Ринкова рівновага товарообмінної еквівалентності стосується ситуативного врівноваження попиту-пропозиції навколо оптимального ціноутворення на окремі види товарної продукції. Це ринкова мікрорівновага, яка постійно – то тут, то там – порушується зміною споживчих уподобань суспільства, і яку постійно поновлює закон вартості своєчасним переливом інвестиційного капіталу до середньої норми прибутку (достатньо уже розглянута тема).

Зовсім інша справа, попит-пропозиційна рівновага на макрорівні економіки: врівноваженість сукупної пропозиції товарного виробництва з платоспроможним попитом населення. Теоретично, а іноді і практично, за умов відсутності споживчих обмежень (довготривалої, наприклад, експортної експансії), попит-пропозиційна рівновага не повинна мати схильності до порушень і обмежень. В даному випадку, при довготривало-стабільній рівновазі, економічне зростання обмежене лише реальним приростом маси живої праці в масштабах економіки: скажімо, при 4% зростанні загальної маси живої праці матиме місце 4% приріст ВВП, – і не більше. А за умов експортної експансії і того більше (оскільки у вартісній формі має місце надходження додаткового, по суті, трудоресурсу із зовні), але у збиток імпортуючим суб'єктам. На практиці подібна макроекономічна благодать можлива лише в умовах відкритої економіки за необмежених експортних можливостей. Зовсім інша ситуація в замкнутій економічній системі.

Аксіомою рівноваги попиту-пропозиції являється відповідність обсягів споживання кінцевого продукту об'ємам його виробництва – як в натурі, так і за вартістю: кінцевий продукт в повному обсязі повинен найти свого споживача і бути реалізованим. – Обов'язкова умова бездоганної функції товарно-грошового обороту. В наявності ринкова рівновага. При цьому, в масштабах економіки: загальна сума зарплат і доходів, як грошова винагорода затраченої на створення сукупного продукту праці, повинна повністю покривати сукупну, в грошовій формі, вартість споживчих товарів – сукупну ціну товарної маси. Що давало б стабільну 100% реалізацію товарної продукції, 100-відсоткове споживання. Чи можливий такий варіант на практиці?.. – Так. Але тоді треба було б забути про розвиток та економічне зростання. З огляду на відсутність в такому випадку фінансових ресурсів для розширеного відтворення виробництва.

Оскільки суспільство, однак, не може обійтись без розширеного відтворення, то засоби для нього можна здобути лише за рахунок обмеженого споживання: частину підприємницького прибутку плюс заощаджень від заробітних плат зворотно спрямовувати у виробництво... в збиток споживчому попиту. Аби придбати додаткові засоби виробництва та найняти додаткову робочу силу. І в цьому випадку, цілком очікувано, платоспроможний попит почне відставати від сукупної пропозиції споживчих товарів... на величину інвестиційного ресурсу. Ось і витоки диспропорції між попитом та пропозицією – порушення ринкової рівноваги.

Так, реінвестований капітал, врешті-решт, піде на заробітні плати і дасть підприємницький дохід, що створить споживчий попит на ринку... В наступному, проте, циклі виробництва. Але в наступному циклі буде своє нагромадження капіталу... з деяким, до того ж, приростом. І так із циклу в цикл, аж поки відставання платоспроможного попиту від зростаючої пропозиції не сягне критичної межі. За якою послідує кризовий затор товарного перевиробництва.

На практиці, однак, свою корекцію в циклічний процес вносить банківський капітал, на певний час відтерміновуючи економічну кризу. А саме: за рахунок інвестиційного і споживчого кредитування на етапі циклу компенсує в поточному товарно-грошовому обороті видалений із сфери споживання загальний обсяг задіяного реінвестиційного капіталу, тим самим на деякий час поновлюючи споживчу платоспроможність населення та підтримуючи фінансову ліквідність підприємств, не даючи їм зупинитися. Пропозиція тимчасово входить у відповідність з попитом. Проте, загальне в економіці перенакопичення капіталу нікуди не дівається. Воно лише перекочовує у банківську сферу на величину позичкового відсотка. І так триває до тих пір, аж поки норма чистого прибутку підприємств і чистого доходу громадян (після відрахування позичкового «%») не впаде, умовно, до нуля. За чим невідворотно гряне повномасштабна криза товарного перевиробництва.

Економічна криза надвиробництва не є винаходом суто капіталістичної економіки. Далеко не повністю вона залежна від форм власності на засоби виробництва. Теоретично така криза можлива уже за умов простого товарного виробництва: припустимо, вся маса дрібних товаровиробників одночасно кинулась розширювати своє господарство за рахунок обмеження власного споживання... Результат відомий – надлишок нереалізованої на ринку продукції. Ще в більшій мірі це стосується мануфактурного різновиду капіталістичної економіки.

Але справжній прорив в нагромадженні капіталу робить експлуатація найманої праці на машинному обладнанні з початком промислової революції: купуючи робочу силу однієї пари робочих рук найманого працівника, капіталіст експлуатує множинну працю численної кількості умовних пар його робочих рук. І чим технічно досконаліше підприємство, з максимально високим коефіцієнтом трансформації РСФО/УОРС технічного обладнання, – тим вища норма експлуатації найманої праці. – Кращі, відповідно, можливості нагромадження капіталу та його реінвестиції у виробництво. Відтак, ліпші для капіталіста шанси технічного оновлення виробництва більш передовим обладнанням на новому витку промислового циклу... задля економічного виживання в жорстокій конкурентній боротьбі. Але... В той же час, неминуче прогресує відставання платоспроможного попиту від товарної пропозиції на величину накопичуваного капіталу. З подальшим, відповідно (за логікою), розгортанням все більш масштабних криз циклічного надвиробництва. Гіпертрофоване нагромадження капіталу проявляє себе як первопричина циклічно-кризових явищ в економіці. – Не підлягаюча вирішенню суперечність капіталізму.

Не варто, однак, поспіхом накидатися на капіталізм...

Самоціллю капіталістичної експлуатації є не привласнення додаткової вартості як таке (всупереч твердженню Маркса), а самозростання капіталу як запорука економічного виживання капіталіста в ході шаленої конкурентної боротьби. Не було б реінвестиції додаткової вартості у розширене відтворення виробництва – не було б економічного розвитку, як не було б і капіталізму. Наукова істина несумісна зі штучним розпалюванням низинних пристрастей навколо розподілу додаткової вартості та експропріації приватнокапіталістичної власності, а потребує неупередженого підходу. Попри економічних катаклізмів, закон нагромадження капіталу, як би там не було, вирвав людську цивілізацію із мороку середньовіччя та вивів людство на шлях прогресу, давши йому матеріальний добробут та благополуччя.

Отже... Якщо ЗАКОН ВАРТОСТІ забезпечує еквівалентний, відтак, – соціально справедливий обмін результатами праці, то ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ призводить до нарощування сукупної маси живої = матеріалізованої праці, а відтак, – до економічного зростання. Закон вартості позбавлений будь-яких негативних ефектів, оскільки його головним покликанням є встановлення ринкової рівноваги попиту-пропозиції на базі еквівалентного товарообміну. Тоді як закон нагромадження, системно порушуючи ринкову рівновагу попиту-пропозиції за рахунок скорочення обсягів споживання, спричиняє циклічний характер економічного розвитку з його кризовими перепадами товарного виробництва.

Чи є сенс протидіяти негативним проявам економічної циклічності?..

Обізнаність при мінімумі державного втручання – кращий засіб нейтралізації подібних явищ. Оскільки прогнозованість економічних процесів сама собою схильна завчасно запобігати їх потенційно негативним наслідкам.


Одвічне питання соціальної справедливості

ЗАКОН ВАРТОСТІ являє собою базовий закон соціальної справедливості. – Закон рівновеликої вартісної винагороди за працю – кожному відповідно до затрат праці (майже соціалізм). Цілком резонним у зв'язку з цим буде риторичне питання прибічників марксизму, «полум’яних борців за соціальну справедливість»: а як же бути з експлуатацією найманої праці капіталом в контексті теорії додаткової вартості та нагромадження капіталу?..

Відповідь гранично проста.

Тут треба дивитись, куди спрямовується додаткова вартість.

Якщо привласнення додаткової вартості є самоціллю капіталіста, і ця вартість повністю, або левова частка її, йде на його особисте збагачення, то, звісно, цей капіталіст є справжнісінький експлуататор праці найманих робітників. – Гідний експропріації. Швидше за все, однак, до експропріації справа не дійде, оскільки такий капіталіст швидко зазнає банкрутства в ході конкурентної боротьби.

Ну, а якщо капіталіст левову частку додаткової вартості реінвестує знову-таки у виробництво... І виробництво не якоїсь там продукції, а саме затребуваної споживачем, тобто суспільством... І виробництво це дає робочі місця, годує найманих робітників і їхні сім'ї... Від цього виробництва в бюджет країни надходять податки, і суспільство в результаті збагачується... Чи можемо ми таврувати такого капіталіста як «експлуататора трудового народу»?..

Зрозуміло, марксисти можуть заперечити, що, мовляв, «капіталісти перетворюють додаткову вартість у капітал задля ще більшого примноження маси додаткової вартості». Якщо це одноразовий акт – тоді правда на їхньому боці. Але, якщо рекапіталізація знову, знову і знову...

Полеміку можна було б проігнорувати, якби не випробування марксистської доктрини практикою, яка породила якісно новий вид соціальної несправедливості і спричинила багато горя.

Перш за все, про саму доктрину.

Марксизм являє собою амбітний, нібито «науково-обґрунтований», проект глобальної перебудови світу... З «несправедливого», в його розумінні, в «справедливий». – Хороша ідея! Ось тільки вона дійсно повинна бути по-справжньому науково обґрунтованою. Бо, в іншому випадку, втілення її в життя можна уподібнити наміру сумнівного хірурга, що взяв в руки іржавий ніж, «удосконалити» анатомічну природу людини.

Що ж собою являє марксизм по суті?.. В основі його марксистська політекономія, становим хребтом якої є трудова теорія вартості та теорія додаткової вартості. Перша покликана довести трудове походження вартості, друга – експлуатацію найманої праці капіталом шляхом привласнення додаткової вартості. На жаль, в марксистському варіанті обидві теорії являють собою наукоподібний напівфабрикат, котрий може слугувати хіба що для подальших наукових пошуків, але ні в якому разі для практичної реалізації.

Трудова теорія вартості. Для правильного тлумачення цієї теорії потрібне, перш за все, адекватне розуміння категорії «вартість». Є воно в марксистській політекономії?.. – Нема. Звідси повне нерозуміння марксизмом ні закону вартості, ні природи ринкової економіки за цим законом в її основі. А саме, що закон вартості, насправді, є закон еквівалентного = справедливого товарообміну. – Базовий закон соціальної справедливості, як рівновеликої винагороди за рівновелику працю. Цього марксизм не розуміє. Він не розуміє справедливої суті вільного ринку, де – кожному згідно затрат праці. Ринок, по Марксу, – виплодок соціального зла, що породжує приватнокапіталістичну власність і на її основі експлуатацію людини людиною, такий собі розсадник капіталістичної несправедливості. «Ми всі, хто навчався абетці марксизму, знаємо, – застерігав В.І. Ленін, – що з цього обороту і свободи торгівлі неминуче випливає поділ товаровиробника на власника капіталу і на власника робочих рук, поділ на капіталіста і найманого робітника, тобто відтворення капіталістичного найманого рабства»19. Звідси антиринкова сутність марксизму та його ідейно-теоретичний курс на знищення товарно-грошового обігу.

Теорія додаткової вартості. – Дійсно, заслуга Маркса. Але... Правильно розкривши природу походження додаткової вартості як джерела підприємницького прибутку, Маркс намертво зафіксував її як самоціль капіталізму: «Виробництво додаткової вартості або нажива – такий абсолютний закон цього способу виробництва»9. Тим самим додаткову вартість він зробив предметом розпалювання соціальних пристрастей і класової ненависті. Мовляв, самоціль капіталістичного виробництва – «натовкмачити буржуйське черево за рахунок експлуатації найманої праці пролетарів». Отже, – «Геть капіталізм!». Тоді як насправді додаткова вартість не самоціль, а лише засіб боротьби капіталу за економічне виживання в конкурентній боротьбі шляхом розширення виробництва: економічно виживає той, хто досягає успіху в цій справі. І перетворення додаткової вартості в капітал є цілком нормальний і здоровий процес розширеного відтворення, який можна тільки вітати. Бо цей процес, в кінцевому підсумку, на благо всього суспільства, включаючи пролетаріат. Що дійсно заслуговує неприязні, так це паразитичне розбазарювання додаткової вартості на розкіш, яке трапляється, зазвичай, там, де порушується закон вартості, при зрощуванні бізнесу з владою, зокрема. Бо там розпочинається упереджене втручання держави в економіку на користь олігархату. Ось де потрібен праведний гнів пролетаріату.

Такі ось політекономічні пороки марксизму.

Політекономія, як наука, не сприймає емоцій. Проте, оскільки увесь марксизм побудований на емоціях – пристрасному бажанні «справедливості» при лютій ненависті до «несправедливості», – то слід уточнити, що таке справедливість і несправедливість з політекономічної точки зору. Отже...

Справедливим є:

а) торжество еквівалентного товарообміну за законом вартості, як рівновелика винагорода за рівновелику працю – кожному згідно затрат праці;

б) реінвестиція додаткової вартості в економіку, як розширене відтворення виробництва на благо всього суспільства.

Несправедливим є:

а) порушення еквівалентного товарообміну ігноруванням закону вартості, як неадекватна трудозатратам вартісна винагорода;

б) перетворення додаткової вартості в розкіш, як експлуатація найманої праці капіталом.

Тобто...

Все, що відповідає природним законам – справедливо.

Все, що суперечить природним законам – несправедливо.

Марксизм же безапеляційно категоричний: ринковий товарообмін і капіталістичне накопичення – соціальне зло. – «Даєш експропріацію експропріаторів і заборону торгівлі!». А що натомість?.. – Загальне усуспільнення засобів виробництва із зрівняльною (комунізм), або за працею (соціалізм) системою перерозподілу матеріальних благ.

Комунізм – це зрівняльна винагорода за різновелику працю = соціальна несправедливість.

Соціалізм – це винагорода за величиною праці, але не об'єктивно згідно закону вартості, а суб'єктивно... – З точки зору кого?.. А судді хто?..

Проблема розподільного «суддівства» – непоборна вада марксистського соціалізму, що неминуче породжує «верховного арбітра» (такого собі автократичного монстра), котрий за своїм суб'єктивним розсудом розподіляє матеріальні блага: кому давати – кому не давати, а головне, – про себе не забувати. А це не що інше, як потворна форма квазіфеодалізму з умовним «паном» на чолі: в особі паразитичного класу компартійних поміщиків, як показала більшовицька практика. З тією лише різницею, що при справжньому феодалізмі власність на землю давала право розподілу, а при соціалістичному неофеодалізм, навпаки, – право розподілу дає, по факту, власність на засоби виробництва.

Як не крути, антиринковий соціалізм по марксистським лекалами приречений позаекономічними методами вибудувати економічний базис комуно-кріпосного неофеодалізму з партноменклатурною надбудовою. – Тільки так і не інакше. А це є штучне відтворення того ж привілейованого стану, на цей раз в особі компартійної аристократії, яка паразитує на експлуатації праці комуно-кріпосної маси народу. – Розшарування суспільства на класи. Свого роду неофеодальний реванш в «соціалістичній» обгортці.

Віддаючи належне марксизму за його певний внесок в розвиток політекономічної науки, не можна не відзначити, що це вчення аж ніяк не веде до справедливості. Навпаки, як показує практика, марксистська боротьба за соціальну справедливість, породжуючи паразитичний клас «полум'яних борців за соціальну справедливість», неминуче обертається ще більшою соціальною несправедливістю.

У той же час, ЗАКОН НАКОПИЧЕННЯ ефективно нагромаджує додаткову вартість, а ЗАКОН ВАРТОСТІ раціонально впорядковує реінвестиційний перерозподіл її в суспільних інтересах без жодного компартійно-бюрократичного дармоїда – соціального паразита – експлуататора, по суті, трудового народу.

Не забивати на смерть працюючого «коня» капіталізму, а міцно схопивши за вуздечку, змусити його працювати в інтересах економічного піднесення. – Найкращий спосіб розв'язання одвічної проблеми соціальної справедливості.



ЗМІСТ