ПОЛІТЕКОНОМІЯ

МАКРОЕКОНОМІКА

МОНЕТАРИЗМ

Вільноринкова економіка регулюється об'єктивними економічними законами, котрі за умов "laisser-faire" досить бездоганно виконують функцію підтримки ринкової рівноваги та стабільного розвитку. Однак, якою б успішною не була практична дія таких законів, вони аж ніяк не можуть ігнорувати регулюючу роль держави. Мається на увазі, насамперед, політика жорсткого монетаризму: емісія грошової маси синхронно до темпів приросту валового продукту задля підтримки в загальноекономічному масштабі вартісно-грошового паритету, відповідно, – стійкості грошової системи, як гаранта нормального функціонування ринкової економіки. Це комплекс (кризових на даний момент) проблем не просто монетарної політики, а грошової системи загалом і грошової одиниці зокрема, які мають вирішуватись на трудозатратно-вартісних засадах політичної економії. Проте, зважаючи на суттєві теоретичні вади, концептуальні підвалини класичної політекономії належить кардинально переглянути, насамперед, в частині трудової теорії вартості, аби, усунувши її недоліки, науково обґрунтувати реформування грошової системи на матеріально-вартісному фундаменті реальної економіки.

Економічні негаразди у сучасному світі в значній мірі є проблема глибокої кризи економічної науки, яка неспроможна вибудувати правильну державну стратегію економічної стабільності та довгострокового розвитку. Нерозуміння об'єктивних економічних законів та, як наслідок, відсутність опори монетарних заходів на матеріально-вартісне підґрунтя реальної економіки – головна вада макроекономічного мейнстриму сучасності. В результаті, – всебічна зарегульованість економіки недолугою макроекономічною політикою. Втім, економіка є напрочуд саморегульована система як з точки зору ринкової рівноваги, так і оптимального розвитку. Головне – не заважати їй у цьому, дотримуючись принципу “laisser-faire”. Що, однак, не виключає регулюючої ролі держави в економіці.

Найбільш вагома функція держави у сфері економіки, окрім фіскальної (бюджетно-податкової), має полягати у підтримці вартісно-грошового паритету – вартіної адекватності грошей в контексті монетарної політики. – Задля макроекономічної рівноваги, котра в сучасному глобалізованому світі все більше набуває наднаціональної масштабності. Проте, якраз тут і проблема. Оскільки сучасна грошова система позбавлена будь-якої опори на вартісне підґрунтя створеного працею матеріального багатства. Золотовалютний стандарт GES канув у минуле, а опора на плаваючий курс національних валют, що лежить в основі системи SDR (Спеціальні права запозичення), себе не виправдала. Водночас, під питанням лідируюча роль долара США в глобальній економіці. Як наслідок, – розлад світових фінансів.

Отже, враховуючи трудозатратно-вартісну сутність грошей, слід звернутись до теоретичних підвалин класичної політекономії, переглянувши, насамперед, концептуальні положення трудової теорії вартості (ціноутворення) та доєднавши до неї «монетарне правило» традиційного монетаризму… задля розробки теоретичних засад якісно нової грошової системи, що спиралась би на матеріально-вартісне підґрунтя реальної економіки. Відтак перетворити політичну економію із теоретичної абстракції в повноцінну прикладну економічну науку, придатну для практичного застосування в якості регуляторного інструментарію макроекономічної політики.

Монополія політичної економії в сфері економічних наук та її прикладна спроможність практичної реалізації в додаток до теоретичної переконливості – суть авторського задуму даної монографії.

Відтворення суспільством матеріальних основ свого буття за певних соціальних умов становить сферу наукових інтересів політичної економії. Тобто, політекономія розглядає процес функціонування продуктивних сил (соціуму із засобами виробництва у своїх руках) в системі певних соціально-економічних відносин та відповідної державно-політичної надбудови в динаміці їх невпинного розвитку – формаційної еволюції.

Зазвичай, найбільша зацікавленість загалу спрямована на з’ясування природи капіталізму – сучасної суспільно-економічної формації, що стартувала за часів пізнього середньовіччя і розвивається донині на базі ринкової економіки. Класична Смітіансько-Рікардо-Марксова політекономія, що базується на трудовитратній сутності категорії ВАРТІСТЬ в системі товарообміну, найбільш вдало підійшла до з’ясування істинної природи капіталізму. Проте, з огляду на ряд її концептуальних прогалин, вона позбавлена можливості стати прикладною наукою за умов сучасного економічного розвитку.

До переліку вад класичної політекономії слід віднести, насамперед…

1. Хибне трактування категорії ВАРТІСТЬ в якості «зречевленої в товарах абстрактної праці», а не як ринкової оцінки обсягу матеріалізованих трудозатрат абстрактних.

2. Неврахування інтелектуальної праці, що скорочує робочий час, у формуванні вартісних параметрів – втрата трудовитратного підгрунтя ВАРТОСТІ.

3. Нездатність описати ринкову економіку з огляду на брак коректного формулювання ЗАКОНУ ВАРТОСТІ та ЗАКОНУ НАГРОМАДЖЕННЯ.

4. Відсутність трудовитратно-вартісного обґрунтування грошової системи, що виключає можливість перетворення політекономії в прикладну науку шляхом створення грошової одиниці.

Отже, без врахування інтелект-праці традиційна політична економія являється, по суті, політекономією доіндустріального капіталізму, а її нездатність теоретично обґрунтувати грошову одиницю на трудозатратно-вартісному фундаменті матеріального виробництва робить із неї далеку від реалій економічного життя теоретичну абстракцію, неспроможну, до того ж, адекватно представити саморегулюючу сутність ринкової економіки.

Усунути недоліки політекономічної науки, зробивши її придатною для практичного застосування в сучасних умовах, – першочергове завдання даної теоретичної розробки. Отож розпочнемо із з’ясування суті економіки, аби докладніше визначити предмет і напрям дослідження.

При слові «економіка» наша уява традиційно змальовує картину нагромадження фабрик і заводів, шахт і копалень, об'єктів інфраструктури, врожайних полів, науково-дослідних установ, тощо. Все це так. Тільки слід мати на увазі, що за всім цим нагромадженням господарських об'єктів стоїть людська праця. – Упорядкована і цілеспрямована... у сфері матеріального виробництва. Пам'ятаючи при цьому, що виробництво є не самоціллю праці, а лише засобом зростаючого забезпечення матеріальних умов людського виживання. Система організаційно упорядкованого відтворення матеріальних умов існування суспільства і є економіка в найбільш широкому розумінні цього слова.

Організаційно-впорядкована система розширеного відтворення матеріальних умов життя суспільства охоплює в цьому напрямку увесь спектр людської діяльності: від трудової... до споживчої. Людині, аби жити, потрібно їсти, пити, одягатися, взуватися, мати дах над головою. А для цього потрібно працювати, аби виготовляти їжу, одяг, житло. Від виробництва матеріальних благ до їх споживання і... знову до виробництва, з тенденцією до його розширення. Економіка, як сфера матеріального життєзабезпечення суспільства, представляє собою, таким чином, замкнутий цикл виробництва-споживання, що включає в себе розподіл, обмін та присвоєння матеріальних благ.

Що конкретно являє собою сфера матеріального життєзабезпечення суспільства?..

В прадавні часи, наприклад, мав місце первіснообщинний спосіб існування людей: вкрай примітивне господарювання відбувалось в межах згуртованого злиднями колективу родової общини, де жалюгідне майно належало всім її членам. Згодом первісна община почала розпадатись на індивідуальні господарства, досягши апогею свого індивідуалізму (якщо брати європейську цивілізацію) у середні віки. Це вже був спосіб матеріального самозабезпечення на базі натурального виробництва та приватної власності одноосібників: все, що виготовлялося в одноосібному господарстві, тут же споживалося. Суспільне виробництво в ті часи являло собою сукупність величезної маси досить роз'єднаних, розпорошених одноосібних господарств, подекуди епізодично пов’язаних між собою простим продуктообміном. Тут все просто і зрозуміло – вся примітивна економічна структура на виду. Епізодичний продуктообмін щодалі, однак, все більш набирав вигляд товарно-грошового обігу за умов дрібнотоварного виробництва: спочатку одноосібників, згодом кооперації таких, нарешті – мануфактура із застосуванням найманої праці. І тут біль-менш все зрозуміло.

Інша справа, сучасна гіперінтегровано-ринкова економіка з астрономічно величезною кількістю всіляких інституцій, виробничих зв'язків, товарно-грошових відносин, комерційних операцій, тощо. Як розібратися у таких ось хитросплетіннях економічних «джунглів» нашого часу?..

При пильному погляді на сучасну економіку ми можемо помітити її інтеграційно-пірамідальну будову, де... На вершині інтеграційних пірамід – виробники кінцевого споживчого продукту, а під ними – величезна конусоподібна основа численних виробників та постачальників засобів виробництва, енергетиків і транспортників, видобувачів сировини і енергоресурсів, вчених-винахідників... що цілеспрямовано забезпечують матеріальні умови виробництва кінцевого продукту. У наявності інтеграційно-галузеве структурування. Аби розібратися в «анатомії» інтеграційно-пірамідальної будови сучасної економіки, бажано, повернувшись в минуле, звернути увагу на момент її зародження за часів перетворення натурального виробництва у дрібнотоварне.

В доіндустріальну епоху натурального виробництва, як уже мовилось, виготовлення продукту замикалося на внутрішнє споживання в одноосібному господарстві. Селянин, що обробляв землю сохою, наприклад, сам же своїми руками виготовляв знаряддя праці, вирощував урожай і в такий спосіб годував себе та свою сім'ю. Ринку, як такого, за великим рахунком тоді не було. Але ось... людський розум з метою підвищення продуктивності праці винайшов залізний плуг, виготовити який своїми силами землероб не в змозі. Він звертається із замовленням до коваля, а той, у свою чергу, – до видобувачів залізної руди і вугілля. З'являється поділ праці. – Вибудовується перша в історії примітивна інтеграційна пірамідка виробничих зв'язків, на вершині якої хлібороб, а під ним коваль і, далі, – постачальники сировини та матеріалів. І ця пірамідка огортається «павутиною» товарообміну. Гірники постачають сировину і матеріали ковалю, той виготовляє знаряддя праці для селянина. Останній, виростивши врожай, розплачується з ковалем часткою свого продукту, а той певною долею від цієї частки, по естафеті, – з гірниками. Згори – донизу. Товарообмін між окремими виробниками, як суб'єктами ринку, набуває форму товарно-грошового обігу, негласно підпорядкованого непорушному правилу: праця всіх учасників інтеграційної піраміди повинна винагороджуватися порівну – кожному рівновелика вартісна віддача від рівновеликих трудовитрат. – Згідно затрат праці.

Аналогічні інтеграційні піраміди в епоху зародження дрібнотоварного виробництва масово почали «проростати» не лише в землеробстві, а в усіх сферах матеріального виробництва: в ремісництві, в будівництві, тощо. Але справжній перелом в розвиток інтеграційних процесів вніс промисловий переворот. Індустріалізація виробництва суттєво прискорила інтеграційно-пірамідальне структурування економіки. А далі... стрімке прискорення даного процесу в міру інтелектуальних проривів в технології виробництва, яким є науково-технічний прогрес. При чисельному скороченні інтеграційних пірамід, вони стали прогресуючи розростатися і... розрослися в наш час до неймовірних розмірів, щільно перекриваючи одна одну. Винахід сучасної сільгосптехніки, наприклад, вибудував величезну інтеграційну піраміду, на вершині якої технічно добре оснащений фермер. Руками фермера сотні тисяч робітників численних підприємств машинобудування, видобувачів сировини та енергоресурсів, вчених-конструкторів опосередковано вирощують урожай. Ці сотні тисяч вчених та робітників дали в руки фермеру «чудо»-знаряддя праці: тільки давай продукцію, землеробе! І фермер, даючи вагомі результати продуктивності праці, розраховується часткою власної сільгосппродукції в грошовому еквіваленті з постачальниками засобів виробництва та вступає в еквівалентний обмін з виробниками іншої номенклатури споживчих товарів. Аналогічними процесами охоплені всі без винятку галузі суспільного виробництва, являючи собою глибоко інтегровану економіку.

Звернувши увагу на інтеграційно-пірамідальну будову сучасної економіки, ми можемо помітити її згори донизу розшарування на певні фракції: на три, чотири, чи то п'ять. Грубо: на вершині пірамід – виробники кінцевого продукту масового споживання; нижче під ними – виробники засобів виробництва у вигляді знарядь праці плюс постачальники сировини і матеріалів; ще нижче – інфраструктура, включаючи енергосистему та засоби комунікацій; на самому днищі пірамід – людський інтелект в особі вчених-науковців прикладних та фундаментальних наук. Саме на інтелектуальному ґрунті, немов гриби після дощу, розростаються інтеграційні піраміди, що, накладаючись, щільно перекривають одна іншу. Чим нижче фракція – тим більшу кількість виробників кінцевого споживчого продукту вона обслуговує. А загальним підґрунтям інтеграційних пірамід є наука.

Таким чином, в основі інтеграційних процесів в економіці – інтелектуалізація виробництва – науково-технічний прогрес, спонуканий прагненням суспільства до підвищення продуктивності праці задля задоволення його зростаючих потреб. Виробничо-інтеграційні піраміди в умовах ринку можна уподібнити рослинам, стимулом для зростання котрих є тяга до задоволення зростаючого попиту, немов тяга рослин до променів сонця, а ось живильним ґрунтом проростання пірамід, подібно земному ґрунту для рослин, є людський інтелект. Саме інтелектуалізація продуктивних сил спричинила інтеграцію виробництва, змушуючи йти в ногу з нею. І цей інтеграційний фактор, у вигляді суспільного поділу праці, ліг в основу бурхливого розвитку ринкового товарообігу. Тобто, в основі ринкової економіки інтеграція продуктивних сил, спричинена інтелектуалізацією праці.

ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ → ІНТЕГРАЦІЯ → РИНОК

Інтелектуалізація праці – це те, що дало нам сучасну гіперінтегровано-ринкову економіку. Економіка ця собою являє густий «ліс» інтеграційно-галузевих пірамід, котрі, невпинно розростаючись, накладаються одна на одну, сплітаються між собою численними зв’язками. А «розповзаючись» за межі національних кордонів, формують глобальну економіку в особі ТНК. Кожна із галузевих пірамід складається з численної кількості підприємств, розшарованих по фракціям і щільно оповитих «павутиною» товарообігу у вигляді товарно-грошових відносин. Всередині інтеграційно-пірамідальних будов товарообмін (трансфертно) здійснюється за принципом «споживчий продукт на засоби виробництва», а поміж інтеграційно-пірамідальними будовами – за принципом «споживчий продукт на споживчий продукт».

Товарообіг повсюдно вибудовується на основі вартісно-еквівалентного (за законом вартості) обміну матеріалізованих в товарній масі трудозатрат. При цьому інтеграційно-пірамідальна структура економіки поетапно знизу догори формує вартісні параметри товарної продукції на базі витрат виробництва нижче розташованих фракцій. Запит на виробництво засобів виробництва, винаходи і т.д. надходить зверху від виробника кінцевого продукту, тоді як формування вартості споживчого товару здійснюється знизу на основі трудовитрат винахідників, видобувачів сировини і матеріалів, виробників засобів виробництва. А ось розрахунки за поточні витрати виробництва, умовно (вилучивши банківське кредитування), по естафеті розгортаються згори донизу. Товарообмін як за принципом «продукт на продукт», так і принципом «продукт на засоби виробництва» повсюдно набуває форму товарно-грошового обігу.

Питання: що є умовою нормального функціонування пірамідально-інтеграційної системи ринкової економіки?.. – Перш за все:

а) споживчий попит на кінцевий продукт, як реальний стимул до товарного виробництва на всіх стадіях інтеграційних пірамід зверху донизу;

б) еквівалентний товарообмін в масштабах всієї пірамідально-ринкової системи, як запорука справедливого обміну результатами праці.

Зростаючий попит на товарну продукцію стимулює виробництво на базі науково-технічного прогресу, а еквівалентний товарообмін забезпечує належну винагороду за працю. Виконуються такі умови – є економічний розвиток: інтеграційно-галузеві піраміди зростають, прагнучи заповнити собою глобальний простір. Умови не виконуються – гряде розлад економіки.

Як і чим регулюється ринкова економіка?..

Ринкова економіка, насамперед, саморегулююча система. За винятком певної (монетарної та бюджетної, перш за все) макроекономічної функції держави.

Основний принцип ринкової саморегуляції полягає в наступному...

Оскільки мотивом економічного розвитку є невпинне прагнення людського суспільства до поліпшення матеріальних умов свого буття у вигляді зростаючого споживчого попиту, то досягти цього можна лише розширенням виробництва. Практичним же засобом реалізації розширеного відтворення є накопичення. Що означає виробництво дедалі більшої маси додаткового продукту з подальшим поверненням його, під виглядом інвестицій, знову-таки у виробництво. Таким є прояв дії закону нагромадження.

У ринковій економіці, проте, перш ніж реінвестувати, для початку потрібно шляхом еквівалентного товарообміну реалізувати виготовлений продукт на ринку, піддавши його вартісному оцінюванню. А далі... перетворений у вартісну форму додатковий продукт реінвестується у розширене відтворення виробництва під диктатом споживчого попиту... до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку – рівновеликої вартісної винагороди за працю в порядку еквівалентного товарообміну. І це вже наслідок дії закону вартост.

Отже... В основі функціонування вільноринкової економіки два базові закони:

1. ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ – діє з давніх-давен і за будь-яких умов, як ринкових, так і позаринкових, стимулюючи виробництво додаткового продукту та зворотне спрямування такого, зазвичай у видозміненій (в ринкових умовах – вартісній) формі, знову ж таки у виробництво, забезпечуючи його розширене відтворення;

2. ЗАКОН ВАРТОСТІ – діє лише в ринкових умовах, забезпечуючи еквівалентний товарообмін за рахунок спрямування додаткового продукту (у вартісній формі) під тиском споживчих уподобань у розширене відтворення товарного виробництва до єдиної в масштабах економіки норми прибутку, відтак – оптимального ціноутворення.

Таким чином... Закон нагромадження створює матеріальні передумови для розширеного відтворення виробництва шляхом накопичення додаткового продукту у вигляді додаткової вартості в реінвестиційних цілях. Закон вартості раціонально упорядковує реінвестицію додаткової вартості у виробництво відповідно до суспільних потреб із разрахунку рівновеликої вартісної віддачі від інвестованого капіталу.

Тобто: один закон стимулює економічний розвиток в ході конкурентної боротьби за економічне виживання товаровиробників; інший закон в онлайн-режимі сплановує економічний розвиток перенаправленням інвестиційних потоків = трудових ресурсів в суспільних інтересах як з точки зору задоволення споживчих запитів, так і соціально справедливої винагороди за працю.

Такою ось є ринкова сутність матеріального життєзабезпечення сучасного суспільства, що становить сферу наукових інтересів політичної економії. Але якраз тут мають місце суттєві недоліки політекономічної науки, що не дають їй стати прикладною з огляду на неможливість:

а) мати адекватну уяву природи ринкової економіки за відсутності коректного сформулювавши закону трудової вартості та закону нагромадження капіталу;

б) мати практичне застосування за неспроможності створити грошову одиницю, відтак – грошову систему на трудозатратно-вартісних підвалинах матеріального виробництва.

Як результат: політекономічне невігластво помножене на бездарність макроекономічного управління, а в підсумку – зарегульованість економіки. Отже, є нагальна потреба докорінно переглянути концептуальні засади класичної політекономії, позбавивши її теоретичних прогалин.

Фундаментом класичної політекономії, що справедливо претендує на статус справжньої економічної науки, являється смітіансько-рікардівська теорія трудової вартості. Суть теорії добре відома: трудовитратна сутність вартості як основи ціноутворення ринкової економіки. Проте, трудозатратно-вартісна змістовність даної теорії страждає хибним визначенням категорії «вартість»: в сенсі «вартість як зречевлена в товарі суспільно-необхідна праця абстрактна». Звідси помилковий умовивід про, нібито, «коливання ринкових цін навколо вартості». Тоді як, насправді, вартість є ринкова оцінка обсягу зречевленої в товарі суспільно-необхідної праці абстрактної, а відтак, по-факту, має місце коливання вартості (в ціні) навколо зречевлених в товарі трудовитрат. Проста, здавалося б, термінологічна вада докорінно «ламає» логіку як ТТВ, так і Політичної економії, загалом. Але і це ще не все...

І без того кволу смітіанську версію трудової теорії вартості остаточно зруйнував К. Маркс, насадивши на вартість так зв. «ціну виробництва» (витрати виробництва + середній прибуток): мовляв, товари реалізуються не за вартістю, а за «цінами виробництва», навколо яких, буцімто, коливаються «ринкові ціни». Тоді як, в дійсності, саме на базі ціни витрат виробництва (собівартості) плюс середній прибуток якраз формується вартість (в ціні) товарів. Тобто:

ВАРТІСТЬ (в ціні) = ціна витрат виробництва + середній прибуток.

Саме на такому визначенні категорії «вартість» будується авторська версія трудової теорії вартості і, відповідно, – політекономії.

Далі. Якщо трудова теорія вартості являється фундаментом політичної економії, то розроблену К. Марксом на базі ТТВ теорію додаткової вартості доцільно вважати субфундаментом політекономії. В принципі, її логіка правильна: капіталіст, купуючи робочу силу найманого робітника, експлуатує його працю, привласнюючи при цьому частину новоствореного ним продукту у вигляді додаткової вартості. Але... на базі недолугої ТТВ апріорі не може бути концептуально достовірної ТДВ, оскільки, з огляду на «ціну виробництва» в системі ціноутворення, втрачається трудозмістовна сутність додаткової вартості. Це, по-перше. По-друге, Маркс (чи то від нерозуміння, чи то свідомо) визначив фактор привласнення додаткової вартості як самоціль капіталістичного виробництва і... на цьому зупинився. В такий спосіб перетворивши сам факт такого привласнення в ідейно-емоційний інструментарій розпалювання класової ненависті та низинних пристрастей навколо розподілу додаткової вартості. Насправді, привласнення додаткової вартості з подальшою її рекапіталізацією лише засіб боротьби підприємця за економічне виживання в конкурентному середовищі шляхом розширеного відтворення виробництва. Економічне виживання бізнесу дуже швидко скінчилося б, зроби споживче привласнення додаткової вартості його самоціллю. І капіталізм давно б уже припинив своє існування. Емоціям не місце в науці.

Нарешті, доцільно зосередити увагу на спільному для теорій як трудової вартості, так і додаткової вартості фундаментальному недоліку, а саме: обидві теорії базуються виключно на простій фізичній (ручній) праці доіндустріальної епохи, абсолютно не враховуючи інтелектуальну працю епохи індустріальної. Звідси хибна уява про тенденцію до, нібито, стрімкого зменшення маси живої праці у вік науково-технічного прогресу внаслідок “обезлюднювання” машинно-автоматизованого виробництва. Відтак традиційні ТТВ і ТДВ мимоволі позбавляються трудовитратного під собою підґрунтя, теоретично натикаючись на проблему «пересихання» вартісного джерела, яким є жива людська праця (на цьому ґрунті «проросла» марксова нісенітниця про, начебто, тенденцію норми прибутку до зниження). Цей теоретичний недолік призвів до глибокої кризи політекономічної науки, починаючи уже з другої половини ХІХ століття, коли індустріальне виробництво стало визначальним у формуванні вартісних параметрів передових на той час країн. В наш же час повсюдної автоматизації виробництва класична політекономія майже повністю в руїнах. Оскільки не в змозі пояснити трудовитратне в сучасних умовах походження вартості, котрої, як виявляється, все більше і більше...

Слід зазначити: врахування інтелектуальної праці означає визнання фактора скорочення робочого часу на виробництво одиниці продукту від реалізації інтелектуальних трудових зусиль. Мова йде про зростання продуктивності праці. Продуктивність праці як наслідок її інтелектуалізації. Як не було такого визнання політекономічною наукою в минулому, так і немає понині. А це означає, що політекономії індустріального капіталізму, яка базувалася б на вартісно-утворюючих засадах складної інтелектуально-фізичної праці високотехнологічного виробництва, у нас, по суті, немає. Успадкована нами політична економія Сміта-Рікардо-Маркса, в дійсності, є політекономія доіндустріального капіталізму, заснована на простій ручній праці доіндустріальних часів. І політекономія ця абсолютно непридатна для практичного застосування в сучасних умовах.

Ігнорування інтелектуальної праці є проблемою політекономічної науки першочергового значення, оскільки позбавляє на сьогоднішній день її актуальності. Відтак реанімація класичної політекономії вимагає усунення вище перерахованих вад, починаючи, насамперед, з визнання ролі інтелект-праці у формуванні вартісних параметрів.

Матінка-Природа дала людині робочі руки для виробництва матеріальних благ, а голову – для того, аби виробляти цих благ якомога більше за все більш короткий проміжок часу.

Традиційна теорія трудової вартості чудово засвоїла першу частину цієї непорушної істини, щодо робочих рук, тобто фізичної праці. А ось другу її частину – щодо голови, тобто праці інтелектуальної, ТТВ якось випустила з уваги. Як результат, політекономічна наука з моменту її виникнення і по сьогодні має в своїй основі теорію трудової вартості, що ґрунтується виключно на простій фізичній праці. Як це позначається на стані колись могутньої теорії та політекономічної науки загалом, що базується на основі однобокого сприйняття людської праці?..

Допоки визначальним чинником формування вартісних параметрів передових економік провідних країн була проста фізична праця, що передувала промисловому перевороту плюс домінувала ще, приблизно, століття після нього, трудова теорія вартості і, відповідно, політекономія тріумфували. Але... як тільки на формування вартісних параметрів даних економік визначально почала впливати складна інтелектуально-фізична праця індустріального виробництва, ТТВ і Політекономію увергло в розлад. Теоретичний перелом позначився, орієнтовно, на рубежі XIX-XX століть, коли на тлі стрімкого приросту маси вартості від зростання продуктивності праці на машинному обладнанні почався стійкий процес скорочення працевлаштованих у матеріальному секторі економіки: відносне скорочення чисельності промислових робітників та абсолютне скорочення чисельності аграріїв. А далі – більше... Починаючи з 70-тих років XX століття процес тепер уже абсолютного скорочення працевлаштованих в промисловості, при такому ж стрімкому прирості маси вартості, є повний і остаточний вирок теорії трудової вартості, що базується виключно на простій фізичній праці. Відтак – вирок політекономії. Бо в умовах прогресуючого скорочення сумарної маси робочого часу відповідно до чисельного скорочення трудозайнятих, маса вартості виявляє настільки ж прогресуючу тенденцію до зростання.

Маса живої праці, здавалося б, зменшується, а маса вартості – зростає. Теоретично ВАРТІСТЬ увійшла в неузгодженість з ТРУДОЗАТРАТАМИ, втрачаючи свою трудозмістовну сутність. Фізичної праці дедалі менше в умовах машинно-автоматизованого виробництва: звідки ж взятись вартості?.. Відповідно, руйнуються колишні уявлення міри вартості на ґрунті трудовитрат за тривалістю робочого часу, що невпинно скорочується. Отже, з деяких пір на стадії індустріального розвитку, коли стрімко набирає обертів інтелектуалізація високотехнологічного виробництва, стара версія трудової теорії вартості, що начисто ігнорує інтелектуальну працю, не в змозі підтримувати класичну політекономію. – Спостерігається процес невблаганної на наших очах політекономічної деградації.

Політекономічна криза, однак, – справа поправна. Варто лише врахувати дане Природою функціональне призначення людської голови (інтелекту), а саме, – скорочувати робочий час при виготовленні продукту за рахунок витіснення фізичної праці. Тобто, підвищувати продуктивність праці: виготовляти якомога більшу масу продукту за одиницю часу. І тоді нам відкриється «секрет» приросту маси вартості при скороченні чисельності робітників (рівноцінно скороченню сумарної маси робочого часу) у сфері матеріального виробництва. Бо за умов інтелектуалізації продуктивних сил маса живої праці, насправді, не зменшується у вік науково-технічного прогресу, а навпаки, збільшується. – За рахунок інтелект-праці. Відтак ВАРТІСТЬ увійде у відповідність до ТРУДОВИТРАТ, наповнюючись трудозмістовною сутністю, – відродиться трудовитратний інструментарій розрахунку вартісних параметрів. І теорія трудової вартості, врешті-решт, знову стане відповідати своїй назві.

Отож докладно зупинимось на питані про сутність сучасної технічно оснащеної праці з врахуванням її інтелектуальної компоненти, а саме: зростання маси живої праці в умовах високотехнологічного виробництва. Аби під трудову теорію вартості, а відтак, – теорію додаткової вартості, підвести трудовитратний фундамент, реанімуючи в такий спосіб політекономічну науку.

Фізична праця – міцно усталений в нашій свідомості стереотип праці справжньої, реальної, достовірної. – З огляду на її очевидну натуральність. Тут все зрозуміло: перед нами людина з руками, з ногами. Ось вона закочує рукава і механічним рухом рук/ніг (а це і є праця) здійснює процес виробництва – виготовляє продукт. Тривалість (у часі) м'язово-фізичних маніпуляцій – кількість трудозатрат – в прямій пропорції визначає обсяг виготовленого продукту. Забруднила людина руки, натерла мозолі, спітніла – добре попрацювала! І по зречевленим результатам праці видно: більше продукту. Яка маса фізичних трудовитрат, котра визначається тривалістю робочого часу, такий і матеріалізований результат праці. – У строгій пропорції один до одного. Так було в умовах ручного виробництва доіндустріальної епохи. В умовах машинно-автоматизованого виробництва індустріальної епохи ситуація змінюється кардинально.

На сучасних підприємствах нам доводиться спостерігати дивну, здавалося б, картину. У диспетчерських або на ЦПУ автоматизованих підприємств знаходяться один, два або кілька оперативних працівника – диспетчерів чи то операторів, – котрі, в білих халатах сидячи за комп'ютерами, пальцями своїх рук на клавіатурах віддають команди технологічному процесу і відстежують його на екранах моніторів... – І це вся їхня праця! А виробництво в цей момент, іноді без єдиної живої душі в цехах, дає продукцію повним ходом у величезних обсягах. – Парадокс! Фізичних трудовитрат практично ніяких, а матеріалізований результат праці колосальний. Яким чином оперативному персоналу сучасних автоматизованих підприємств вдається виробляти величезні маси продукту?.. – А ні рук не забруднивши, а ні спітнівши. (Ось де проблема класичної ТТВ).

Увесь секрет даного «парадоксу» полягає в тому, що людський розум здатний створити, і насправді створює, такі «диво»-знаряддя праці, взявши які в руки (вміло, зрозуміло, взявши, професійно), людина як би, умовно, здобуває множинне число пар робочих рук і... починає працювати, припустимо, в дві пари рук за двох, в три пари рук за трьох, в десять пар рук за десятьох, в сімдесят пар рук за семидесятьох... і робочий час від цього скорочується в два рази, в три, в десять, в сімдесят разів... А маса виробленого продукту збільшується, відповідно, в два, в три, в десять, в сімдесят разів... Якою кількістю умовних пар робочих рук орудує технічно оснащений працівник – такий і матеріалізований результат його праці. Якої конкретно (тут же виникає питання) праці?..

Праця всюди з найдавніших часів була і є тратою фізичної + розумової енергії людини в процесі виробництва матеріальних благ. Людська праця – це інтелектуально-фізичні трудові зусилля. Одне без іншого неможливе. Однак... з моменту промислової революції XVIII століття ми спостерігаємо кардинальну еволюцію праці. Якщо за часів ручного виробництва доіндустріальної епохи розумова праця виконувала допоміжну функцію по відношенню до праці фізичної (людський інтелект покликаний був забезпечувати більш раціональну, більш професійну маніпуляцію робочих рук), то з впровадженням машинного, а тим більше машинно-автоматизованого виробництва в індустріальну епоху праця фізична з розумовою як би міняються місцями. Тепер вже фізичні трудові операції виконують допоміжну функцію по відношенню до праці розумової, робочі руки покликані обслуговувати людський інтелект. Переміщення руками (або ногами) людини важелів і педалей, натискання кнопок управління, перемикання тумблерів, набір команд на клавіатурах комп'ютерів або сенсорах керуючих пристроїв машинного і машинно-автоматизованого обладнання мають на меті виконати волю людського інтелекту, який в даній ситуації стає головним трудовим ресурсом.

Реалізується інтелектуально-трудовий ресурс людини, зрозуміло, не на пустому місці, а лише тоді, коли людина бере в свої руки машинне (або машинно-автоматизоване) «чудо»-знаряддя праці. Не як-небудь бере, а бере професійно. І тоді результат виробничої діяльності людини – вражаючий, з огляду на вагому віддачу її інтелектуальної праці. Що ж це за такі «диво»-засоби виробництва, що перетворюють, здавалося б, невидимі трудові зусилля людського інтелекту у величезний матеріалізований результат?.. За рахунок чого реалізуються «чудотворні» властивості технічно модернових знарядь праці?.. Відповідь: «диво»-результат сучасного виробництва досягається в силу трансформаційних властивостей високотехнологічного обладнання.

Трансформація в нашій свідомості (з огляду на технічну нашу обізнаність), безсумнівно, асоціюється з силовим електротрансформатором. Аналогія трансформаційної функції машинно-автоматизованого обладнання та електричного трансформатора в даному випадку занадто доречна. Подібно силовому електротрансформатору, котрий не генерує електроенергію, а всього лише перетворює її із напруги/струм в струм/напругу (або ж навпаки), машинно-автоматизовані засоби виробництва не трудяться, а лише перетворюють працю з однієї субстанції в іншу: із субстанції інтелект-праці фізичної особи в субстанцію множинної праці умовних одиниць робочої сили. – За умови, що робочу силу усередненої пари робочих рук середньостатистичної фізичної особи заздалегідь приймемо за умовну одиницю робочої сили:

1РСФО (робоча сила фізичної особи) = 1УОРС (умовна одиниця робочої сили).

Подібно силовому електротрансформатору, що має певний коефіцієнт трансформації напруги в струм (або навпаки), машинно-автоматизоване обладнання теж має свій коефіцієнт трансформації – коефіцієнт технічної трансформації інтелектуальної праці робочої сили фізичних осіб (РСФО-Труд) у працю умовних одиниць робочої сили (УОРС-Труд).

Трансформаційні властивості машинного обладнання визначаються його технічною продуктивністю (штуками, тоннами, кубометрами... за одиницю часу), а та, в свою чергу, – технічною потужністю (яка обчислюється кінськими силами, наприклад, або ж кіловатами енергії) та іншими технічними параметрами. Технічні властивості екскаватора, приміром, визначаються як потужністю дизельного двигуна, так і об'ємом ковша; баштового крана – потужністю електродвигуна і довжиною вантажопідйомної стріли; штампувального преса – потужністю електроприводу і площею робочої прес-поверхні; автоклава – потужністю електронагрівальних ТЕН і обсягом робочої ємкості; і т.д. Трансформаційні «чудо»-властивості машинно-автоматизованої техніки з неба, зрозуміло, не сходять. Вони в неї закладені інтелектуальною працею вчених, конструкторів, інженерів; матеріально втілені фізичною працею величезної армії робітників добувної та обробної промисловості. Маса матеріалізованої в технічному оснащенні праці вчених-конструкторів і робітників машинобудівної галузі визначає, таким чином, коефіцієнт його технічної трансформації. Чим більше в машинно-автоматизоване обладнання закладено праці його творців – тим вище коефіцієнт технічної трансформації інтелектуальної праці РСФО у множинну працю УОРС на даному обладнанні для його практичних користувачів.

Отже, ми маємо високотехнологічне знаряддя виробництва з тим чи іншим технічним коефіцієнтом трансформації інтелектуального РСФО-Труда у множинний УОРС-Труд. А що ж обслуговуючий його оперативний персонал? Чи всякий опер-технолог своїм інтелектом здатний привести дане обладнання в дію і отримати на виході матеріалізований результат?.. – Аж ніяк ні. На це здатний працівник лише з належним рівнем кваліфікації, потужність інтелектуального потенціалу якого дозволяє реалізувати трансформаційну функцію виробничого обладнання з таким-то коефіцієнтом технічної трансформації РСФО/УОРС труда. Мається на увазі достатній рівень проф-придатності оперативного робітника, його трудова інтелект-потужність, завчасно підготовлена колективною працею педагогів загальної та професійної освіти. І знову аналогія з силовим електротрансформатором. Технічна характеристика всякого трансформатора має певну свою електроенергетичну потужність. Якщо до нього необхідну електроенергетичну потужність (напруга помножена на струм) не докласти, то... в кращому випадку ККД трансформатора буде знижений в рази, в гіршому – на виході взагалі нічого не буде. Те ж саме стосується і трансформаційної функції високотехнологічних засобів виробництва: прикладена до них належна потуга інтелектуальних трудовитрат – є на виході матеріалізований результат праці; бракує потужності інтелектуальних зусиль... тут вже, вибачте, – пусто.

Таким чином, сукупна інтелектуальна праця у сфері матеріального виробництва індустріальної епохи являє собою суму її двох компонентів:

а) інтелектуальна праця винахідника засобів виробництва (вченого);

б) інтелектуальна праця користувача цими засобами (оператора).

Так ось. Інтелектуальна праця користувача модерними засобами виробництва строго дозована. Ця дозована маса інтелектуальних трудовитрат оперативного працівника визначається технічним коефіцієнтом трансформації РСФО в УОРС машинно-автоматизованого обладнання. Ні більше, ні менше. Недолік інтелектуальної потуги оператора дає нульовий матеріалізований результат; надлишок його інтелект-зусиль, яким би величезним він не був, матеріалізованого результату не додасть. Тільки те, що дозволяє обладнання. При цьому природа інтелектуальної праці робітників, що безпосередньо експлуатують сучасні засоби виробництва, кардинально відрізняється від праці фізичної. Праця фізична є трата м'язової енергії; праця інтелектуальна є трата енергії розумової. Це зрозуміло. Зрозуміло і те, що трата м'язової енергії починається з моменту дотику людини до знарядь праці в процесі виробництва і триває увесь час, допоки людина тримає в своїх руках це знаряддя. Якщо цю логіку фізичної праці поширити на працю інтелектуальну, то вийде, що трата людиною розумової енергії відбувається лише в момент, припустимо, оперативного перемикання тумблерів або натискання кнопок на пульті управління машини... – Сумнівно. Тут потрібна інша логіка. І її суть, очевидно, полягає в тому, що трата розумової енергії в процесі інтелектуальної праці жорстко не прив'язана до фізичних маніпуляцій оперативного управління високотехнологічним процесом виробництва. Розумовий потенціал в процесі інтелектуальної праці, на відміну від витрат м'язової енергії в процесі фізичної праці, має властивість накопичуватися – акумулюватись. Він акумулюється у всіх усюдах (де завгодно) – на роботі і поза роботою, – і лише в момент дотику працівника до органів управління машинно-автоматизованого обладнання цей потенціал «розряджається» уречевленим результатом інтелект-праці. – У дозах, що визначені технічними характеристиками даного обладнання, а саме, коефіцієнтом технічної трансформації РСФЛ/УЕРС праці.

На відміну від дозованої інтелектуальної праці оператора-технолога, інтелектуальна праця вченого-конструктора, розробника машинно-автоматизованого обладнання, навпаки – не дозована і ні чим не обмежена... І, що найважливіше: нарощування інтелект-потенціалу (знань) винахідника і, відповідно, маси його інтелект-праці має стійку тенденцію до нелінійно-кумулятивного самозростання. А причина тут в тому, що, на відміну від фізичної праці, де праця підсумовується:

Фіз-труд + фіз-труд + фіз-труд + фіз-труд...

Інтелектуальна праця не підсумовується, а (!) взаємно перемножується зі знаннями:

Інтелект-праця × знання × інтелект-працю × знання...

Продуктивна інтелектуальна праця накопичує знання, а все більш досконалі знання примножують продуктивність інтелект-праці... Звідси стрімке нарощування маси інтелектуальної трудовіддачі вчених-винахідників в арифметичній чи то навіть в геометричній прогресії. Особливо в епоху загальної комп'ютеризації, яка сама по собі є матеріально реалізованою інтелект-працею. Якраз саме зростаюча маса інтелектуальної праці вчених-дослідників задає параметри трансформаційної функції РСФО/УОРС високотехнологічного обладнання: чим більша маса інтелект-праці затрачена на винахід – тим продуктивніше засіб виробництва. У добу НТР, таким чином, має місце тенденція до прогресуючого зростання продуктивності самої інтелектуальної праці вчених-винахідників. А їх все більш плідний результат праці, що реалізується в модернізації технічного обладнання, у свою чергу, вимагає відповідного підвищення кваліфікації (інтелект-потенціалу) користувачів цього обладнання – оперативно-технологічного персоналу. Нелінійно-кумулятивне нарощування інтелектуальної трудовіддачі вчених-винахідників автоматизованих засобів виробництва диктує в такий спосіб нелінійно-прогресуюче зростання інтелектуальної трудовіддачі опер-технологів, що експлуатують ці засоби на всіх стадіях технологічного циклу. Як результат – стрімке скорочення робочого часу на виробництво продукту. – Нелінійно-прогресуюче зростання продуктивності праці, що є наслідком кумулятивного ефекту від «інтелект-праця × знання...»

З'ясувавши причину гіперпродуктивності інтелектуальної праці, переходимо до питання кількісної оцінки складної інтелектуально-фізичної праці індустріальної епохи. Фізична праця, як відомо, – праця видима. І вона піддається виміру, за допомогою, скажімо, таймера або календаря. І для нас абсолютно очевидно: маса фізичної праці в прямолінійній пропорції до робочого часу. А ось інтелектуальна праця – праця-невидимка і виміру безпосередньо не піддається. Одне тільки зрозуміло: інтелект-праця скорочує робочий час і скорочує його у зворотній пропорції нелінійно. При цьому маса фізичних трудовитрат обмежена часом: за одиницю часу людина може виконати лише певний, фіксований обсяг роботи – не більше. А ось маса інтелектуальних трудовитрат часом не обмежена: розумова віддача людини безмежна. Що важливо, у вік НТП, зростаючими темпами збільшуючись, маса інтелектуальної праці стрімко витісняє працю фізичну, зменшуючи її обсяг до мінімуму. Де зменшувана частка фізичної праці піддається розрахункам в одиницях робочого часу; збільшувана частка праці інтелектуальної в одиницях робочого часу розрахункам не піддається. Відповідно, безпосередньому розрахунку в одиницях робочого часу не піддається комбінована інтелектуально-фізична праця як така. А оскільки людство ще не винайшло приладу для кількісного виміру маси складної праці, нам не залишається нічого іншого, як оцінювати масу інтелектуально-фізичних трудовитрат через призму її матеріалізованого результату.

Отже, завдяки трансформаційній функції машинно-автоматизованого обладнання в процесі високотехнологічного виробництва має місце трансформація інтелектуальної праці робочої сили фізичної особи (інтелект-труда РСФО) трудівника у множинну працю умовних пар робочих рук (множинний труд умовних одиниць робочої сили – УОРС-Труд). Ось вона то, технічна трансформація інтелектуальної праці РСФО у множинний УОРС-Труд, і дає, відповідно, на виході виробничого процесу високопродуктивний матеріалізований результат. Якщо висококваліфікований оператор автоматизованої системи управління (АСУ) виробництва, сівши на своє робоче місце, починає виконувати роботу, за своїми результатами зіставну з роботою, скажімо, сотень працівників ручної праці, то це означає, що інтелектуальна праця його робочої сили за пультом управління в ході виробничого процесу трансформується у працю сотень умовних пар робочих рук. Тобто, високотехнологічне автоматизоване обладнання – вірніше, матеріалізована в ньому праця численної армії вчених-конструкторів і робітників – перетворює в даному випадку інтелект-працю робочої сили оператора як фізичної особи (інтелект-труд 1-РСФО) у працю сотень умовних одиниць робочої сили – сотні УОРС-Труда. Не «по своїй волі» технічне обладнання трансформує працю, а лише при дотику до нього висококваліфікованої «руки» (інтелекту) оператора. На сучасній стадії НТП технологічним циклом, як правило, заправляє (оперативно запускає, управляє, контролює, тощо) не один, а група оперативних працівників, і її слід розглядати як «колективного працівника» з єдиним, неподільним масивом інтелект-праці. Завдяки трансформаційним властивостям матеріалізованого в машинно-автоматизованій техніці інтелекту вчених, висококваліфікована праця оперативно-технологічного персоналу, як цілого, в результаті зводиться в еквівалент праці таких-то сотень або тисяч працівників простого ручного виробництва. – За матеріалізованими результатами праці у вигляді продукту. Матеріалізованої праці в продукті рівно стільки, скільки живої праці умовних одиниць робочої сили (абстрактних пар робочих рук) затрачено на його виробництво.

УОРС-Труд живий = УОРС-Труд матеріалізований

Тобто: величина матеріалізованого в продукті УОРС-Труда в строгій пропорції один до одного визначається обсягом трансформованої в УОРС-Труд живої інтелектуальної праці оперативного персоналу на високотехнологічному обладнанні сучасного виробництва.

Продукт на автоматизованому підприємстві, таким чином, цілком створюється живою працею оперативно-технологічного персоналу, продуктивна сила якого на робочому місці, за пультом управління або комп'ютером, формується інтегрованою працею сотень тисяч, мільйонів вчених, педагогів, інженерів, робітників, програмістів... Колективна праця мільйонів умів і рук підносить (образно висловлюючись) «до небес» продуктивну спроможність оператора-технолога АСУВ – тільки давай, оператор, – працюй і виробляй продукцію!

Здавалося б, парадокс: трудовіддача оперативного працівника за комп'ютером ЦПУ сучасного підприємства в сотні разів може перевищувати трудовіддачу нещасного слюсаря з кувалдою в цеху. Але... у «всемогутнього» оператора-технолога є зворотна сторона-вада – вразливість. При найменшому збої автоматизованого обладнання, скажімо, прокатного виробництва і... оператор – ніщо! Тоді як сільський коваль за будь-яких обставин залишиться ковалем: наб'є рукоятку на молот і піде працювати далі. Тому не варто робити великі очі і морщитись від «захмарних висот» продуктивної надпотужності оператора автоматизованої лінії або цеху. «Всемогутність» оперативного персоналу занадто ефемерна. А ось продуктивна сила працівника ручного виробництва, того ж слюсаря з кувалдою в цеху, – реальна. В аварійних ситуаціях без рядового слюсаря найкращий опер-технолог – грандіозний «нуль без палички». З іншого боку, однак... спробуйте сільського майстра-коваля усадити за пульт управління АСУ прокатного цеху: скільки він продукції «наклипає»?.. Величезний автоматизовано-виробничий комплекс – не більше аніж нагромадження цегли і металу без оперативно обслуговуючого персоналу АСУ-комплексу... в тій же мірі, як і сільська кузня з молотом і ковадлом без майстра-коваля.

Отже... Секрет «всемогутності» продуктивної потуги оперативно-технологічного персоналу на робочому місці в трансформаційних властивостях матеріалізованої в засобах виробництва інтелектуальної праці вчених-винахідників. Сама по собі матеріалізована в автоматизованому обладнанні праця його творців, як уже зазначалось, не трудиться і продукту не виробляє. Вона лише трансформує живу працю кваліфікованої робочої сили, що експлуатує дане обладнання, із субстанції інтелект-праці РСФО в субстанцію множинної праці УОРС. А ось трансформованою в УОРС-Труд працею оперативно-технологічного персоналу виробляється продукт. – І тільки ним. До того ж, одночасно, не лише опер-працівниками підприємства-виробника на даний момент, але й опер-персоналом суміжних підприємств: електропостачання, водопостачання, газопостачання, транспорту, зв’язку і т.д. Праця ІТР оперативного персоналу виробляє продукт, а всі інші служби (величезна армія творців автоматизованих засобів виробництва, розробники штучного інтелекту – програмісти, працівники інфраструктури, тощо) працюють на оператора. Пуско-налагоджувальний персонал «розконсервовує» матеріалізовану в засобах виробництва працю вчених та робітників, призводячи до робочого стану ці засоби, і передає їх в руки професійно заздалегідь підготовленому оперативно-технологічному персоналу. Праця опер-технологів з цього моменту виробляє продукт. Допоміжні служби вчасно постачають сировину, матеріали, електроенергію... Інші упаковують та відвантажують готову продукцію. На випадок аварійної ситуації, збоїв автоматизованого обладнання в роботі, – підстраховка – персонал технічного обслуговування: інженери-електронники, слюсарі КВПіАвтоматики, електрики, слюсарі-ремонтники, електрозварники... Завдання ремонтно-технічного персоналу – підтримувати в працездатному стані трансформаційну функцію машинно-автоматизованого обладнання.

Автоматизоване виробництво є прояв максимально інтегрованої праці. Оперативно-технологічний персонал автоматизованого виробництва на вершині спільної праці мільйонів думаючих умів і робочих рук. Жива праця оператора зі своєю астрономічною (але ефемерною) продуктивною потугою – реальне втілення інтегрованої праці цих мільйонів. Руками, а вірніше, інтелектом операторів автоматизованих систем ці мільйони виробляють кінцевий продукт. В масштабах всієї економіки не один різновид продукту, зрозуміло, а тисячі найменувань продукції одночасно ці мільйони трудівників виробляють руками опер-технологів багатьох підприємств різних галузей. – Одночасно і всюди! Взяти, приміром, хоча б енергетиків – постачальників електроенергії для промисловості, за якими, в свою чергу, тягнеться шлейф працюючих шахтарів, газовиків, нафтовиків... разом зі всією інфраструктурою. Праця армії оперативних працівників, що безпосередньо заправляють технологічними процесами на всіх рівнях гіперінтегрованного виробництва, є живою працею, маса якої у вік НТП, завдяки нарощуванню трансформаційних потужностей автоматизованого обладнання, невпинно зростає. Незважаючи, здавалося б, на стрімке скорочення чисельності трудозанятих у виробництві. Бо маса живої праці у сфері матеріального виробництва індустріальної епохи прогресуючи зростає за рахунок інтелектуального потенціалу, нарощування якого, на відміну від фізичного потенціалу людини, не має обмежень.

На завершення по темі критика одного світоглядного абсурду.

Промислова революція XVIII століття поділила технологічну еволюцію людства: проста фізична праця доіндустріальної епохи змінилася складною інтелектуально-фізичною працею індустріальної епохи. На зміну ручному виробництву прийшло виробництво машинне, потім машинно-автоматизоване, нині стверджують себе інформаційно-автоматизовані технології, керовані штучним інтелектом. У наявності стрімка еволюція індустріального виробництва в ході НТП. Здавалося б, все зрозуміло: індустріальна епоха спрямована в майбутнє і їй не видно кінця... На жаль, в науковий обіг міцно увійшло поняття «постіндустріальної епохи» на базі категорій «інформаційної економіки», «цифрової економіки», «економіки послуг». Що викликає подив. Бо індустріальний (від лат. Industria) означає промисловий. Це що ж виходить, сучасна економіка перестала бути промисловою?.. Відтепер в машинобудуванні різець, свердло, фреза верстатів з ЧПУ управлінням, а в агросекторі плуг, сівалка, жатка з системою управління рухом по навігації перестають бути знаряддям виробництва?.. Вихідні матеріали для 3D-принтерів з неба впадуть?.. Матеріальні багатства поллються прямо з інтерфейсних пристроїв чудодійних комп'ютерів при завантаженні туди «інформації»?..

Концепція «постіндустріальної (інформаційної) епохи» – плід убогої уяви західних економістів. Раніше з вікон своїх кабінетів вони бачили заводські труби – і тоді це була для них індустріальна епоха; а нині з вікон своїх кабінетів вони бачать офісні хмарочоси – і для них це, виявляється, «постіндустріальна епоха». – Нікчемне визначення. Сама по собі інформація ніколи не була і не буде безпосереднім джерелом матеріальних благ. Яких би висот не досягла інформатика, ці блага будуть вироблятися (не без допомоги, зрозуміло, інформаційних технологій) на землеробських полях і тваринних фермах, в рудниках і шахтах, на фабриках і заводах, у будівництві... – І тільки там. А не в офісних хмарочосах. Про «економіку послуг» взагалі мови не може бути, бо сервіс-послуги є вартісно-перерозподіляюча сфера людської діяльності, а не вартісно-утворююча. А тому індустріальна епоха була, є і буде існувати-розвиватися, щораз підіймаючись на більш високий, в т.ч. інформаційний, рівень.

Таким чином... Факт зростання маси живої праці у вік науково-технічного прогресу завдяки нарощуванню інтелектуального потенціалу робочої сили, треба сподіватись, є логічно доведеним. А базується цей доказ на тому, що:

1. Інтелектуальна праця є повноцінна жива праця;

2. Інтелектуальна праця скорочує робочий час.

А це означає збільшення маси живої праці на одиницю часу... попри зменшення трудозайнятих у виробництві, а відтак, зменшення маси фізичних трудозатрат загалом в економіці. – В наявності зростання продуктивності праці. Аргумент незаперечний, що ґрунтується на принципі скорочення робочого часу від інтелектуальних трудових зусиль. І тут... Маса фізичних трудовитрат визначається тривалістю робочого часу в прямій пропорції лінійно. Яка тривалість робочого часу – така маса фізичної праці: збільшився робочий час в два рази – відповідно збільшилась маса фізичної праці в два рази; збільшився робочий час в 10 разів – збільшилась маса фіз-праці в 10 разів; і т.д. А ось інтелектуальна праця, навпаки, сама визначає тривалість робочого часу і визначає його в зворотній пропорції нелінійно: чим більша маса інтелектуальних трудовитрат – тим коротший робочий час на виробництво продукції. – За рахунок витіснення фізичної праці. Причому, наскільки зменшилась фізична праця – на стільки ж скоротився робочий час. Від зворотного: скоротився робочий час в два рази – відповідно зменшилась маса фізичної праці в два рази; скоротився робочий час в 10 разів – маса фіз-праці зменшилась в 10 разів; і т.д. Відповідно, в стільки ж разів – в 2 рази, в 10 – збільшилась маса виробленого продукту за одиницю робочого часу, тобто підвищилась продуктивність праці вдвічі, вдесятеро.

Аргументоване доведення факту зростання маси живої праці в індустріальну епоху становить перший і найсуттєвіший крок до реанімації як трудової теорії вартості, так і теорії додаткової вартості, оскільки під вартісну сутність даних теорій переконливо підводиться трудовитратне підґрунтя, що впевнено ставить ці теорії на трудозатратно-вартісний фундамент реальної економіки. Тепер, власне, черга за розглядом суті самих теорій...

Як відомо, серцевиною ТТВ являється Закон трудової вартості, серцевиною ТДВ являється Закон нагромадження капіталу. Пріоритетність в політекономії належить теорії трудової вартості з огляду на роль закону вартості у формуванні вартісних параметрів: за теорією ТВ формування вартості загалом; за теорією ДВ формування додаткової вартості. Тому саме на ТТВ зосередимо свою увагу.

«Обґрунтування і трактування вартості завжди виконувало роль ключового критерію класифікації теорій, шкіл і напрямків фундаментальної економічної науки»*. Ключовим критерієм класифікації політичної економії являється трудовитратна сутність категорії "вартість". Хибне, однак, трактування даної категорії класичною політекономією – як, нібито, зречевлена в товарі суспільно-необхідна праця – виключало будь-яку можливість формулювання закону вартості (замусолена фраза «товарообмін згідно затрат праці» не є формулюванням даного закону). А звідси і не розуміння трудової теорії вартості. Власне, це – глухий кут для розвитку політекономічної науки. Правильне розуміння закону вартості, треба сподіватись, прояснить достеменну його роль в економіці. А ця роль не абияка...

Базовий закон ринкової економіки – ЗАКОН ВАРТОСТІ – в повсякденному нашому житті у всіх усюдах: мільярди товарно-грошових та ін. комерційних операцій на всій Земній кулі щоденно здійснюються за цим законом. Подібно повітрю, яким дихаємо, Закон цей ми не відчуваємо та не помічаємо. І не цінуємо. Але... варто лише підняти на нього руку – у відповідь ми отримаємо соціальний катаклізм. І тоді ми відчуємо і зрозуміємо всю значимість даного закону. Бо порушення закону вартості є замах на священний принцип соціально-економічної справедливості взаємно-рівноцінного обміну результатами праці.

Посягання на Закон вартості є злочин проти економічної природи людського суспільства. За що соціальна природа відповідає помстою у вигляді масової громадянської міжусобиці, аж до повномасштабної громадянської війни. Як це мало місце на прикладі більшовицького експерименту: тотальна заборона торгівлі ввергла країну в голод, хаос і громадянську війну. Такою була ціна підміни закону вартості командно-адміністративним, в ручному режимі, перерозподілом матеріальних благ: у одних примусово відібрати – серед інших на власний розсуд компартійних можновладців розподілити. Тому... закон вартості знати варто, аби його, як мінімум, не порушувати.

Отже, функція закону вартості в контексті трудової теорії вартості.

Теорія трудової вартості покликана пояснювати ціноутворення на основі трудових витрат. Або, скажімо, так: на основі трудовитрат пояснювати формування вартості в грошовому еквіваленті. Вартість товару (в ціні), згідно авторській версії ТТВ, формується законом вартості шляхом перерозподілу-розстановки трудового ресурсу у виробництві, на догоду споживчому попиту, до середньої в масштабах економіки норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, – передумови збалансованого ціноутворення. Середня норма прибутку являється одночасно індикатором, коректором і фіксатором оптимальної ціни, на якій врівноважуються попит і пропозиція. – Момент ринкової рівноваги. Відтак... закон вартості являє собою універсальний регулятор ринкової економіки, досконалий регуляторний механізм її розвитку. – Поза волюнтаристського втручання ззовні.

Правильне розуміння закону вартості, як уже зазначалось, вимагає адекватного трактування категорії "вартість". Бо помилкове тлумачення даної категорії класичною політекономією не просто виключає коректне формулювання закону вартості (чого взагалі немає в політекономії), але і давним-давно завело політекономічну науку в безвихідь, довівши на сьогоднішній день її до деградації.

Перш за все, слід зазначити: автор за видалення категорії «споживча вартість», як абсолютно безплідної, більш того, – шкідливої, що привносить плутанину в політекономічну науку. Вартість сама собою вже! передбачає споживчу затребуваність. Немає вартості поза споживчим попитом, поза ринком. Лише затребувана праця (уречевлена в товарі) може бути вартісноутворюючою.

Отже, що таке вартість?..

«Вартість є уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця абстрактна». – Стверджує класична політекономія в її марксистській інтерпретації. Слід уточнити: не просто в натурі уречевлена праця, а з точки зору ринкових суб'єктів (продавців і покупців) оцінка уречевлених в товарі абстрактних трудовитрат під незриму диктовку закону вартості. Це формована законом вартості ринково-суб'єктивна оцінка обсягу уречевленої в товарі абстрактної праці. – Оцінний знак зречевленої трудомісткості товару.

Закон вартості, зрозуміло, об'єктивно діючий закон в ринковій економіці: вартість товару формується об'єктивно під натиском споживчого попиту за рахунок вільного переливу інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку, як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат – оптимального ціноутворення. Але проявляється вартість (в ціні) товару у ході вільних торгів сумарною рівновагою суб'єктивних оцінок його абстрактної трудомісткості учасниками ринку: яких трудових затрат вартує цей товар, а яких той??.. – Отака собі суб'єктивно-урівноважена оцінка маси реально уречевленої праці абстрактної.

Таким чином: ВАРТІСТЬ є ринкова оцінка обсягу зречевлених в товарі суспільно-необхідних абстрактних трудовитрат… у грошовому виразі – ЦІНА.

Саме оцінка трудовитрат є вартість, а не праця (суспільно-необхідна) як така. І ось такого роду ринкова оцінка трудозатрат (вона ж бо вартість) має грошовий вираз в ціні. Ціна є всього лише грошова оболонка вартості як обсягу оцінених ринком трудовитрат. Тобто, по суті:

ТРУДОВИТРАТИ (оцінені) є змістом ВАРТОСТІ у формі ЦІНИ.

Доречною тут буде аналогія з педагогічною оцінкою учнівської успішності.

Трудовитратна місткість товару є аналог обсягу знань учня: велика, мала, так собі – посередня трудозатратна ємність товарного продукту.

Вартість товару є аналог педагогічної оцінки знань учня: висока, низька, так собі – посередня ринкова оцінка трудомісткості, яка, однак, не містить конкретики вартісних параметрів.

А ось ціна товару є аналог конкретного /в балах/ виразу оцінки знань учня: конкретна вартісна оцінка трудоємності товару в грошовому еквіваленті – ринкова ціна в гривнях, євро, доларах…

Ціна 4 гривні за кілограм капусти є знак ринкової, в грошовому виразі, оцінки трудовитратної ємності продукту. Так само як поставлена вчителем «четвірка» є знаком педагогічної, в системі балів, оцінки обсягу знань учня.

Отже... ЦІНА є грошовий вираз ВАРТОСТІ, як ринкової оцінки трудовитратної ємкості товару, в N-ній кількості грошових знаків.

Зовні вартість є ціна, а ціна є вартість. – Завжди і всюди. В сенсі: ціна як грошова оболонка вартості жорстко до неї прив'язана. Інша справа, що вартість в ціні може бути адекватна трудовитратам (і такою вона, як правило, являється в умовах ринкової економіки), а може, епізодично, бути неадекватна трудовитратам – псевдо-вартість (вартість недооцінена або переоцінена), яку тут же закон вартості усуває, приводячи вартість у відповідність до трудовитрат шляхом перерозподілу трудових ресурсів у виробництві до середньої норми прибутку, відтак – оптимальної ціни.

ЦІНА=ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОВИТРАТИ → До середньої норми прибутку

Ціна жорстко прив'язана до вартості, а вартість, як ринкова оцінка трудовитрат, врівноважується з реальною величиною абстрактних трудозатрат середньою нормою прибутку – єдиним в масштабах економіки рівнем рентабельності. – За рахунок вільного переливу інвестиційного капіталу = трудоресурсу у виробництві. Інвестиційний перерозподіл трудового ресурсу у виробництві означає корекцію товарної пропозиції на догоду споживчому попиту. І такого роду корекція триває допоки попит-пропозиція не врівноважиться на середній нормі прибутку, відповідно, оптимальній ціні. – З однаковою вигодою для всіх суб’єктів ринку. В цьому проявляється неабияка мудрість закону вартості: забезпечувати еквівалентний товарообмін із розрахунку рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. В такий спосіб врівноважуючи ринок на рівні середньої прибутковості від виробництва та формуючи оптимальне ціноутворення на базі трудової вартості.

Враховуючи, що ціна всього лише грошова оболонка вартості – ВАРТІСТЬ (в ціні), а уречевлена в товарі праця є похідною праці живої, суть ринкової рівноваги доцільно представити наступним чином:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ТРУДОВИТРАТИ (живі = матеріалізовані)

«Праця жива = Праця уречевлена». – Непорушний принцип трудової теорії вартості. Звідси: вартість (в ціні), як грошова оцінка обсягу уречевлених трудовитрат, повинна відповідати реальному обсягу живих трудозатрат. Поза такого рівняння немає ТТВ як теорії. Теорія трудової вартості на те й трудова, аби пояснювати величину вартісних параметрів з точки зору трудових витрат. Уречевлених трудозатрат в товарній продукції рівно стільки, скільки живої праці абстрактної затрачено на її виробництво. – Такий ось непорушний модус теорії трудової вартості. Аналогічно факту кількісної рівності води, що впадає–витікає в/із ставка: не може зі ставка кількісно води витікати більше, аніж в нього надходить. Це до того, що політекономічна література рясніє твердженням: «меншими затратами праці більше продукту та вартості» (нібито із зростанням продуктивності праці). Тобто, виходить, меншими затратами живої праці здобувається більше праці зречевленої. – Абсурд! З цим можна погодитись, якщо мати на увазі окремо лише одну фізичну компоненту праці, не беручи до уваги комбіновану працю інтелектуально-фізичну.

А тепер звернемо увагу на фундаментальний недолік класичної політекономії, яка ґрунтується виключно на фізичній праці, геть ігноруючи працю інтелектуальну. Інтелектуалізація праці, слід нагадати, зумовила перехід від простої фізичної праці доіндустріальної епохи до складної інтелектуально-фізичної праці епохи індустріальної. Тобто, від ручного виробництва до виробництва машинного і, врешті-решт, автоматизованого.

Отже, за часів ручного виробництва доіндустріальної епохи все було на виду і зрозуміло: більше затраченого на виробництво робочого часу або ж задіяних у виробництві робочих рук – більше продукту, більша, відповідно, маса вартості. Тобто, праця жива чітко йшла в унісон з працею уречевленою – один до одного. І теорія трудової вартості в своєму рівнянні тріумфувала.

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ТРУДОВИТРАТИ (живі = матеріалізовані)

А що ж сталося з ТТВ, котра базується виключно на простій фізичній праці, з переходом до машинного виробництва індустріальної епохи?.. Робочого часу і робочих рук у виробництві все менше – а продукту та вартості все більше. Жива праця, виявилось, розійшлася з її уречевленими результатами. Отже, і вартість розійшлася з трудовитратами.

ВАРТІСТЬ (в ціні) > ? < ТРУДОВИТРАТИ (живі ≠ матеріалізовані)

І тут теорія трудової вартості захиріла... А разом з нею зачахла і політекономічна наука. І все це із-за теоретичного дефекту:

Праця жива ≠ Праця уречевлена

При загальному нарощуванні в економіці товарної продукції (що є свідченням зростання маси зречевленої праці), ми спостерігаємо реальне скорочення у виробництві сумарної маси робочого часу та кількості задіяних у виробництві пар робочих рук. – Явний теоретичний дефект з причини неврахування інтелектуальних трудових зусиль в загальній сумі трудовитрат. Тому урівноважити живу працю з працею уречевленою слід за рахунок інтелектуальної праці. Тоді і вартість у нас зрівняється з трудовитратами. А розпочати треба з більш детального з'ясування: що таке праця жива, що таке праця уречевлена?.. – В контексті трудової теорії вартості.

1. Праця жива є енерго-функціонуюча субстанція людського розуму та м'язів. Складовими ПЖ являються два компоненти: праця фізична + праця інтелектуальна. В сумі – інтелектуально-фізичні трудовитрати.

Комбінована інтелектуально-фізична праця створює продукт.

Тут, перш за все, належить визначити, яка праця є продуктивною, що примножує матеріальне багатство суспільства, а яка – ні. Аби розмежувати вартісно-утворюючу працю від вартісно-переросподільчої. Бо саме вартісно-утворююча праця входить в сферу інтересів ТТВ. Отже...

Продуктивною працею слід вважати працю, що має в кінцевому підсумку матеріалізований результат. Тобто, безпосередньо або опосередковано створює матеріальне багатство – сукупний суспільний продукт та впливає на формування вартісних параметрів. Чіткого вододілу між працею продуктивною і працею непродуктивною, звісно, немає. Проте, користуючись критерієм матеріалізованої результативності, умовну розмежувальну лінію між працею тією чи іншою (або послугами) провести цілком можливо і потрібно. Ряд прикладів...

Праця перукаря, який обслуговує клієнтів, непродуктивна, оскільки «матеріалізований» результат його фізичної праці йде на смітник. А ось праця фермера, що стриже овець, продуктивна, оскільки матеріалізований результат його фізичної праці в якості сировини йде в текстильну промисловість. Праця садівника, котрий вирощує урожай фруктових, – продуктивна; праця двірника, що підстригає газони, – непродуктивна. Праця водія вантажного самоскида залізорудного кар'єру є продуктивною; праця таксиста – непродуктивна. Інтелектуальна праця вченого-фізика, в кінцевому підсумку, – продуктивна; інтелектуальна праця літератора – непродуктивна. Розумова праця програміста, що створює програму для системи АСУ виробництва (штучний інтелект), має своїм наслідком матеріалізований результат і її слід вважати продуктивною. А ось праця програміста, котрий пише програму для комп'ютерної гри, – непродуктивна. Праця майстра виробничого навчання ПТУ, що безпосередньо кує професійні кадри для сільгоспвиробництва або промисловості, опосередковано є праця продуктивна, бо впливає в кінцевому підсумку на матеріалізований результат шляхом формування фаху працівників. Тоді як праця вчителя бальних танців – однозначно непродуктивна. Праця лікаря заводської амбулаторії, що відновлює фізичну працездатність робітників, також варто зараховувати до праці продуктивної, оскільки, бодай опосередковано, але впливає на матеріалізований результат роботи підприємства. А ось праця лікаря-косметолога – непродуктивна.

Тобто, всяка праця, що бере участь у створенні або ж впливає (бодай не на всі 100%, а, скажімо, на 50% і більше) на створення валового суспільного продукту в його натурально-речовій і вартісній формах, слід вважати продуктивною. Такого роду селекція праці на продуктивну і непродуктивну дозволить більш адекватно визначати реальну чисельність фізичних осіб, задіяних у матеріальному секторі економіки, та контролювати ряд макроекономічних параметрів. Включаючи, зокрема, визначення коефіцієнту інтелектуалізації економіки, він же коефіцієнт суспільної продуктивності праці.

Багатовікова еволюція праці характерна послідовним витісненням фізичної праці працею інтелектуальною. До промислової революції XVIII століття домінуючу роль у створенні матеріальних благ виконувала праця фізична, тоді як людський розум покликаний був, допоміжно, забезпечувати раціональну, більш професійну маніпуляцію робочих рук. – Це проста праця. В умовах же машинного, а тим більше машинно-автоматизованого виробництва індустріальної епохи на перші ролі виходить інтелектуальна праця, перетворюючи робочі руки в прислугу розуму, примушуючи їх, допоміжно, виконувати волю людського інтелекту як головного на цей раз трудового ресурсу в процесі створення матеріальних благ. – Це вже складна праця. Таким чином...

Праця проста – це фізична праця (праця ручна, технічно не оснащена).

Праця складна – це інтелектуально-фізична праця (праця технічно оснащена).

Энергоджерелом ручного виробництва є фізичний ресурс людини. Энергоджерелом технічно оснащеного виробництва є використання людиною енергоресурсів природи: вітру, води, пари, нафтопродуктів, електричного струму, атомної реакції...

Жорна – знаряддя ручної праці, котре вимагає докладання людиною чисто фізичних зусиль, що кількісно залежать від тривалості робочого часу. Скільки людина крутить – такий уречевлений результат має. Інтелект в даному випадку зайвий. Вітряний та водяний млини – знаряддя праці техоснащеної, котре вимагає від людини певних інтелектуальних зусиль, винагородою за які є скорочення робочого часу. Ще більших інтелектуальних зусиль вимагає зернопереробне виробництво, що використовує парову машину, двигуни внутрішнього згоряння або ж електродвигуни, а тим більше автоматизоване обладнання... Інтелектуальна компонента трудових зусиль тут ще більше скорочує робочий час. І скорочує його настільки, наскільки витісняє фізичну працю. Від зворотного: скоротився робочий час в два рази – відповідно фізичну працю скорочено у два рази; скоротився робочий час в 7 разів – відповідно скоротився обсяг фізичної праці в 7 разів... Тенденція до скорочення робочого часу від інтелектуальних трудових зусиль – нелінійна. Бо, на відміну від праці фізичної, де трудовитрати підсумовуються (фізтруд + фізтруд + фізтруд...), інтелект-праця взаємно перемножується зі знаннями (інтелект-праця × знання × інтелект-працю × знання...), прогресуюче нарощуючи віддачу. Отже...

Фізична праця в прямій пропорції до робочого часу – лінійно.

Інтелектуальна праця в зворотній пропорції до робочого часу – нелінійно.

Фізична праця лінійно-пропорційна робочому часу і піддається виміру в одиницях робочого часу. А от праця інтелектуальна у нелінійно-зворотній пропорції до робочого часу і в одиницях робочого часу виміру не піддається. Відповідно, в одиницях робочого часу виміру не підлягає складна (комбінована) інтелектуально-фізична праця. Бо... робочий час фізичної праці нелінійно скорочується «вторгненням» праці інтелектуальної.

Окрім робочого часу мірою праці є задіяні у виробництві пари робочих рук. Як приклад, можна навести практику аграрного сектора економіки. За умов простої фізичної праці ручної обробки землі обсяг урожаю за сезон в прямій пропорції до кількості задіяних у сільгоспвиробництві робочих рук: скільки працівників з лопатами, вилами, косами, ціпами... – такий і матеріалізований результат зібраного урожаю. А от механізація землеробської праці (а це не що інше, як її інтелектуалізація), навпаки, – скорочує чисельність робочих рук, залучених на виробництво тієї ж маси сільгосппродукту за сезон. И скорочує нелінійно в залежності від технічних можливостей механізованих знарядь праці, що інтелектуально в них закладені. Тут те ж саме:

Фізична праця в прямій пропорції до кількості задіяних у виробництві пар робочих рук – лінійно.

Інтелектуальна праця в зворотній пропорції до кількості задіяних у виробництві пар робочих рук – нелінійно.

Фізична праця лінійно-пропорційна до задіяних у виробництві пар робочих рук і піддається виміру їх кількістю, а от праця інтелектуальна у нелінійно-зворотній пропорції до задіяних у виробництві пар робочих рук і виміру їх кількістю не підлягає. Відповідно, кількістю пар робочих рук не підлягає вимір складної (комбінованої) інтелектуально-фізичної праці. Бо кількість пар робочих рук, задіяних фізичною працею, нелінійно скорочується «вторгненням» праці інтелектуальної.

Тим не менш, сукупна маса комбінованої інтелектуально-фізичної праці від скорочення робочого часу і пар робочих рук не зменшується, а навпаки, – збільшується у нелінійно-прогресуючій пропорції. – Збільшуючи, відповідно, масу уречевленої праці.

Оскільки уречевлена праця втілена в продукті, котрий потім в якості товару отримує вартісну оцінку на ринку, то праця, відповідно, потребує представлення як:

а) праця конкретна, втілена в продукті;

б) праця абстрактна, оцінена в товарі.

Праця конкретна, як уже мовилось, являє собою в натурі комбінацію праці фізичної плюс праці інтелектуальної в ході виконання певного каскаду конкретних робіт з виробництва продукту. Вимірюється: реальним робочим часом та/або реальною кількістю пар працюючих рук.

Абстрактній праці абсолютно байдуже до фізичної та інтелектуальної складових каскаду конкретних робіт. Праця абстрактна є безлика моно-праця, для якої притаманна тільки її величина, обсяг. Вимірюється: умовним робочим часом та/або умовною кількістю пар працюючих рук.

На мікрорівні окремого виробництва праця конкретна і праця абстрактна індивідуальні для товаровиробника: орати, сіяти, жати, молотити... є індивідуальна праця конкретна; затрата фізично-інтелектуальних зусиль на виконання даних робіт є індивідуальна праця абстрактна. За обсягом: індивідуальна праця конкретна = індивідуальна праця абстрактна. – За будь-яких умов.

На макрорівні економіки загалом: сума індивідуальних затрат конкретної праці дає сукупний суспільний продукт в натурально-речовому виразі; сума індивідуальних затрат абстрактної праці формує сукупну вартісну масу суспільного продукту в грошовому еквіваленті – ВВП.

З точки зору ТТВ мають значення макроекономічні параметри суспільно-необхідної праці абстрактної, що формуються на базі індивідуальних трудовитрат абстрактних (йтиметься далі).

За трудомістким обсягом в загальноекономічному масштабі: загальна маса живої праці конкретної = загальна маса живої праці абстрактної. – На будь-якій стадії економічного розвитку, незалежно від трансформаційних перетворень фізичної праці доіндустріальної епохи в працю інтелектуально-фізичну індустріальної епохи. І тут ми маємо...

В умовах простої праці доіндустріального виробництва реальний робочий час (реальна кількість пар робочих рук) в прямій пропорції до умовного робочого часу (умовної кількості пар робочих рук).

А ось в умовах складної інтелектуально-фізичної праці індустріального виробництва реальний робочий час (реальна кількість пар робочих рук) в зворотній пропорції до умовного робочого часу (умовної кількості пар робочих рук). Реальний робочий час (реальна кількість пар робочих рук) у виробництві скорочується – умовний робочий час (умовна кількість пар робочих рук) збільшується, про що свідчить нарощування продуктово-товарної маси.

На перший погляд впадає в очі зростаюча диспропорція між живою конкретною працею і живою працею абстрактною на індустріальній стадії товаровиробництва. – Уявна диспропорція, оскільки інтелектуальна праця на даному етапі, витісняючи працю фізичну за рахунок скорочення робочого часу чи то кількості працюючих пар робочих рук, зберігає непорушним загальний баланс живої праці абстрактної з живою працею конкретною. І в такт із зростанням сукупної маси живої праці (фізичної + інтелектуальної) конкретної відповідно приростає маса живої праці абстрактної. – Відповідно збільшуючи її матеріалізований результат.

2. Праця уречевлена є матеріалізована субстанція енерго-функції людського розуму та м'язів. ПУ представлена у двох іпостасях: продукту, як втілення праці конкретної, і товару, як втілення праці абстрактної.

Праця конкретна створює продукт.

Праця абстрактна формує вартість товару.

Товар – це той же продукт, але затребуваний і реалізований на ринку за законом вартості. Це все одно, що дівчина (аналог продукту) і наречена (аналог товару). Дівчина може стати нареченою, якщо на неї є попит, і тоді за неї дають калим (аналог вартості) в ціні, припустимо, 36-ти баранів (аналог грошових знаків). А може нею і не стати, якщо попиту, на превеликий жаль, на дівчину немає. Тоді і калиму нема. Те ж саме і з продуктом – товаром.

Є попит на продукт – є оцінка трудовитратної ємності товару – є вартість.

Немає попиту на продукт – нема оцінки трудоємності товару – нема вартості.

Це стосується і засобів виробництва: фабрик-заводів-рудників-параходів.

Є попит на продукцію – капіталізація /вартість/ підприємств на зльоті.

Нема попиту на продукцію – капіталізація /вартість/ підприємств просідає на нуль.

Вартість (капіталізація), як бачимо, субстанція досить ефемерна, що залежить від споживчих уподобань, тобто ринкової кон'юнктури: тут є – а тут, раптом... «випарувалася». А ось матеріалізовані трудовитрати – будь-то в продукції або засобах виробництва – субстанція реально стабільна. Зречевлена праця не «випаровується» і не зникає, а залишається незмінною завжди і всюди незалежно від того, користується продукція попитом чи ні, і де така продукція на даний момент знаходиться: на складах, на прилавках магазинів чи на звалищі; працюють фабрики-заводи чи простоюють, затрачена на їх будівництво праця нікуди не дівається. Трудовитрати (зречевлені) не схильні до зникнення. Матеріалізовані результати людської праці можуть лише вартісно знецінюватися внаслідок відсутності або зниження попиту, простоїв, зношеності, тощо. Отож...

Трудовитрати (втілені в засобах виробництва і продукції) – назавжди.

Вартість (як ринкова оцінка) – лише в момент торгів при наявності попиту.

А коли немає попиту – то немає і вартості.

Не всякий, однак, торг в ході купівлі-продажу при наявності споживчого попиту становить сферу інтересів теорії трудової вартості.

Перш за все, під товаром доцільно сприймати затребувано-реалізовану річ виключно трудового походження. Аби не доводити поняття товару до абсурду, включаючи в нього об’єкти нетрудового, природного чи то надуманого походження, як то, приміром, необроблену землю (все, що на ній і під нею в недоторканому стані), культові симулякри (на зразок «святої водиці»), людське тіло... Специфічний «товар» робоча сила беремо в лапки.

Далі. Праця уречевлена може бути не лише у вигляді готового продукту, але й уречевленої послуги: зоране поле, виритий котлован або траншея, переміщений вантаж, тощо. – Як проміжна ланка виробничого циклу, що дає в результаті продукт. Уречевлена послуга такий же самий об'єкт купівлі-продажу, як і продукт, і її вартість входить у вартість реалізованого товару. А ще об'єктом купівлі-продажу може бути інформаційний продукт як засіб виробництва (програмне забезпечення АСУВ, приміром, чи то науково-технічні розробки), що в підсумку дає уречевлений результат та формує вартість товарів.

Отже, сферою інтересів теорії трудової вартості має бути товарна продукція (інформаційна в т.ч.) та уречевлені послуги лише трудового походження, що примножують матеріальне багатство суспільства – сукупний суспільний продукт. Відповідно, – формують вартісні параметри.

Все, що ССП не примножує, будучи при цьому об'єктом купівлі-продажу (різноманітна «продукція» шоу-бізнесу, побутові сервіс-послуги, туризм-спорт-дозвілля, тощо), – відсторонити. Бо такий «товар» та послуги хоч і мають трудове походження, проте у формуванні вартісних параметрів не задіяні. Вони лише перерозподіляють новостворену вартість (у межах замкнутої економіки).

Доставка вантажним транспортом готового продукту на ринок формує його вартість в якості товару (чого варта, наприклад, одна лише доставка фруктово-овочевих культур із тропічних країн – чи не 9/10-х вартості?). А ось доставка до крамниці пасажирським транспортом покупців товару на його вартість аж ніяк не впливає. В першому випадку послуга продуктивна і формує вартість, в другому – ні. Проте попит на транспортні засоби буде стимулювати автомобілебудування. І там вже, дійсно, трудова діяльність матиме вартісноутворюючу сутність.

Або, скажімо... Побудований готельний комплекс примножив багатство країни, а ось його сервіс-послуги (для внутрішнього споживача) не примножують багатство, а лише перерозподіляють новостворену в реальному секторі економіки частину цього багатства. Іноземний же турист, навпаки, буде примножувати національне багатство. Стосовно величини «вкладу в багатство країни» згаданого комплексу, то вона буде залежати від наповненості його клієнтурою. Реальна вартість готелю виявиться на вільних торгах з продажу лише за умови середньої норми його прибутковості. При відсутності клієнтури вартість об’єкту взагалі впаде, умовно, до «нуля».

Відносно сервіс-послуг доречно зауважити: всі послуги щодо іноземців, починаючи від послуг носія багажу в аеропортах і до... інтим-послуг, примножують багатство країни; а ось обслуговування вітчизняного клієнта лише перерозподіляє новостворену вартість. В масштабах глобальної економіки, проте, такого роду сфера «трудової» діяльності на зростання світового ВВП аж ніяк не впливає.

Таким чином...

Реалізовані продукт/послуга, котрі реально можна покласти до умовної «кишені», є сферою безпосередніх інтересів ТТВ, оскільки являються вартісноутворюючими – примножують ВВП країни.

Реалізовані продукт/послуга, котрі до умовної «кишені» реально покласти не можна, не є сферою безпосередніх інтересів ТТВ, оскільки вартість не формують – ВВП країни не примножують.

Слід зазначити, при формуванні ціноутворення варто мати на увазі вартісну оцінку продукту в якості товару не на складах чи то в засіках виробника (ті ж самі цитрусові в якихось там сховищах на фермах заморських субтропіків), а на прилавку крамниці. Яких трудів вартий товар?.. – Стоїть питання саме на ринку перед його суб’єктами, а не де-небудь. А сюди входить не лише, скажімо, вирощування та збирання урожаю, але і його упаковка, транспортування, навантаження-розвантаження, зберігання, тощо. Вартість буханця хліба, приміром, включає в себе ринкову оцінку всього каскаду робіт, починаючи з осінньої оранки і до... доставки готового продукту в крамницю. Тобто, вартісна оцінка абстрактних трудовитрат в товарі охоплює увесь комплекс конкретних трудовитрат на виробництво продукту та доставку його до покупця. Саме оцінений ринком комплекс усереднено-конкретних трудовитрат формує абстрактну трудомісткість товару як основу його вартості.

Нарешті, варто звернути увагу. Якщо доставка товару до торгівельної мережі впливає на його вартість: чим більш віддалена і триваліша – тим дорожче. То реалізація товару торгівельною мережею на його вартість аж ніяк не впливає, оскільки не залежить від тривалості продажу, лише комісійні.

Отже, під товаром розуміємо реалізований на ринку продукт трудового походження, що формує вартісні параметри в економіці (аж до ВВП включно) та примножує багатство суспільства.

Параметричні показники продукту та товару.

ПРОДУКТ являє собою уречевлену працю конкретну у натурально-речовому вигляді, вимірювану кількісно (у штуках, тоннах, кубометрах, літрах...) і якісно (складність, досконалість, надійність, практичність і т.п.). Враховуючи, що якість характеризується також кількісними показниками (міцність, потужність, швидкість, довговічність...), можна стверджувати: як фізична даність кількісно-якісна величина продукту квантифікується метричними параметрами.

А ось трудомісткість продукту, як зречевленої праці конкретної, визначається:

а) тривалістю реального робочого часу, затраченого на виробництво;

б) кількістю реальних пар робочих рук, задіяних у виробництві.

Проте, практично трудозатратну ємність продукту реально вичислити лише в разі уречевленої в ньому найпримітивнішої простої праці: скільки реального робочого часу затрачено або реальних пар робочих рук залучено на виробництво – така конкретна трудомісткість продукту. «Вторгнення» інтелект-праці такі розрахунки робить нереальними. Звідси питання до реальності розрахунків. Землероб, що вирощує урожай вручну, – це одна реальна пара робочих рук однозначно. А чи можемо ми з такою ж упевненістю визнати реальність однієї пари робочих рук того ж землероба, що механізував свою працю?.. Те ж саме стосується будь-якого майстра-одинака, що увімкнув електроінструмент в розетку. Відтак, реальний робочий час і реальні пари робочих рук складної праці індустріального виробництва досить умовні. На щастя, в політекономії пріоритетне значення має абстрактна праця, а не конкретна.

ТОВАР є реалізований на ринку продукт, котрий, пройшовши процедуру вартісного оцінювання уречевленої в ньому праці абстрактної, набув вартість у грошовому еквіваленті – ціні. В якості міри вартості = міри об’єму уречевленої в товарі абстрактної праці являються:

а) умовна одиниця робочого часу, затраченого на виробництво;

б) умовна пара робочих рук, задіяних у виробництві.

Обидві міри вартості взаємно конвертовані.

Сама процедура ринкового оцінювання реальної трудомісткості товару свідчить, що: а) є реально уречевлена в товарному продукті абстрактна праця – об'єктивно; б) є оцінка уречевленої в товарному продукті абстрактної праці – суб'єктивно.

Ринкова оцінка уречевленої в товарі абстрактної праці завжди вартісно зрима в його ціні – у певній кількості грошових знаків. Тоді як сам по собі реальний обсяг уречевленої в товарі абстрактної праці аж ніяк не видимий. Відтак абстрактна трудомісткість товару квантифікації доступна лише через призму його вартості у грошовому виразі. – За умов дії закону вартості.

Завдання закону вартості полягає в тому, щоб привести ринкову оцінку уречевленої в товарному продукті абстрактної праці у відповідність до реальної величини уречевленої в товарному продукті абстрактної праці… за рахунок вільного перетоку інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку. І лише за такої умови має місце достовірна вартість, що відповідає трудовитратам, про обсяг яких є реальна можливість довідатись через призму грошового еквіваленту вартості – оптимальної ціни.

Ціна, по суті, є грошовим виразом ринкової оцінки (вартості) уречевленої трудомісткості товару, кількісно представленої або тривалістю умовного робочого часу, або кількістю задіяних у виробництві умовних пар робочих рук. Правильно оцінена суб’єктами ринку абстрактна трудомісткість товару (достовірна вартість) в грошовому еквіваленті розрахункам доступна практично завжди, незалежно від характеру задіяної праці: простої чи то складної. Оскільки ціна завжди в наявності.

Таким чином...

ПРОДУКТ є матеріалізований результат праці конкретної.

ТОВАР є об'єкт ринкової оцінки матеріалізованої в продукті праці абстрактної.

Кількісно уречевленої праці що в продукті, усередненому за трудомісткістю (при середніх умовах виробництва) в масштабах економіки, що в товарі, реалізованому за вартістю (при середній нормі прибутку), є абсолютно однакова.

Втілена в продукті конкретна праця виробника реально присутня завжди. – Незалежно від споживчого попиту на нього в якості товару.

В товарі абстрактна праця проявляється оціночно суб'єктами ринку. – Лише при наявності споживчого попиту на продукт.

Оцінений ринком обсяг уречевленої праці абстрактної в товарі відповідає обсягу уречевленої в продукті конкретної праці. – За умови середньої норми підприємницького прибутку. Середня норма прибутковості означає: ринкова оцінка трудовитрат «потрапила в ціль» – правильно оцінила матеріалізовані в товарній продукції трудовитрати, відповідає їм. Наяву в такому випадку рівність товару з продуктом за трудозатратною ємністю. А оскільки товарно-продуктова маса повсякчасно зростає, то, відповідно, підґрунтям зростання в ній зречевленої праці має бути адекватний приріст маси живої праці, що затрачується на її виробництво. – Аналогічно рівності потоку води в/із ставка.

Отже... Зростання маси зречевленої праці йде в унісон з нарощуванням маси живої праці. Зречевлена в товарній продукції абстрактна праця зростає в тій мірі, в якій приростають інтелектуально-фізичні затрати конкретної праці живої на виробництво даної продукції. – Завжди і всюди на будь-якій стадії економічного розвитку, включаючи високотехнологічне сьогодення.

ПРАЦЯ ЖИВА = ПРАЦЯ УРЕЧЕВЛЕНА

В такт із зростанням маси живої праці відбувається прямо пропорційний приріст маси товарної продукції, як маси уречевленої праці. Звідси і відповідний приріст маси вартості, як ринково оціненої в грошовому еквіваленті товарної маси за її трудомісткістю. Відтак, знімається знак «?» з відповідності величини вартості обсягу трудовитрат для індустріальної епохи, в повній мірі відновлюючи рівняння:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ТРУДОВИТРАТИ (живі = матеріалізовані)

Рівняння «вартість = трудовитрати» є становий хребет трудової теорії вартості. Зарахуванням інтелектуальної праці в загальну масу трудовитрат (чого раніше не було), ми урівнюємо в обсязі живу працю з працею уречевленою для товарного виробництва індустріальної епохи. Товарна продукція і в цю епоху, попри, здавалося б, «знелюднювання» автоматизованого виробництва, зберігає трудозатратну сутність свого походження. Відповідно, ринкова оцінка трудоємкості товарів (вона ж бо вартість) логічно узгоджується з обсягом абстрактних трудовитрат, зречевлених в товарній продукції, яких би висот інтелектуалізації товаровиробництва не досяг науково-технічний прогрес. Тобто, вартість не втрачає своєї трудовитратної суті в епоху НТП. Тим самим ми воскрешаємо закон вартості для умов сучасної високотехнологічної економіки.

ВАРТІСТЬ проходить певну процедуру ринкового формування в ході торгів навколо трудозатратної ємності товару, котрий, врешті-решт, отримує вартісну оцінку його трудомісткості в грошовому еквіваленті – ціні. Отже, як формується оптимальна вартість (в ціні) товару?..

Перш за все, варто ще раз нагадати: ВАРТІСТЬ товару є ринкова оцінка уречевлених в ньому абстрактних суспільно-необхідних трудовитрат... на базі зведених в узагальнені значення індивідуальних трудозатрат абстрактних в ході виконання конкретних робіт з виготовлення продукту. Уточнімо: що таке праця конкретна, що таке праця абстрактна на прикладі хліборобської праці.

Оранка, посів, жнива, обмолот зерна хліборобом – це індивідуальна (в сенсі виконання робіт) праця хлібороба конкретна, що дає урожай зернових.

Трата трудових зусиль хлібороба на всі ці роботи – це індивідуальна (в сенсі трати енергії) праця абстрактна, що також дає урожай зернових.

Але...

У першому випадку урожай зернових являє собою ПРОДУКТ, як матеріалізований результат праці конкретної.

У другому випадку урожай зернових представить собою ТОВАР, за умови, однак, що ПРОДУКТ знайде попит на ринку. Тобто, лише при наявності споживчого попиту абстрактна індивідуальна праця (потрачена трудова енергія) набуде власної значимості. При цьому індивідуальна праця абстрактна, матеріалізована в товарі, буде на торгах зведена в єдину суспільно-необхідну працю абстрактну. Яка і сформує вартість (в ціні) товарного зерна.

Конкретна праця створює споживчий продукт.

Абстрактна праця формує вартість товару.

Праця конкретна вимірюється тривалістю реального робочого часу виробництва продукту і/або кількістю реальних пар робочих рук, задіяних у виробництві продукту.

Праця абстрактна вимірюється тривалістю умовного робочого часу виробництва продукту і/або кількістю умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві продукту.

Аби зрозуміти суть процесу ціноутворення, варто звернутися до практики натурального продуктообміну часів зародження ринкової економіки. Приміром...

Хлібороб цілим каскадом конкретних робіт вирощує урожай: починаючи від оранки і закінчуючи обмолотом. – Це хліборобська праця конкретна протягом сезону. У наявності одна реальна пара робочих рук і реальна тривалість робочого часу – 6 місяців.

Пара чобіт шиється за добу шевцем зі шкіри, яку йому поставив тваринник, вирощуючи худобу протягом року (поставив на умовах трудової кооперації, позаринково). Знову ж таки каскад конкретних робіт двома реальними парами робочих рук протягом року.

Сокира виготовляється ковалем із залізної руди, яку йому поставив гірник (на умовах тієї ж трудової кооперації). І знову каскад конкретних робіт, які закінчуються насадкою сокири на топорище, поставленого столяром. – Кілька днів, тижнів або місяців конкретних робіт трьома парами робочих рук.

Таким чином, перед нами (припустимо):

1 тонна зерна, вирощеного однією парою рук хлібороба протягом сезону.

150 пар чобіт, виготовлених шевцем за участю тваринника на протязі року.

30 сокир, виготовлених ковалем за участю гірника і столяра на протязі місяця.

У наявності видима для нас матеріалізована в продуктах (зерні, чоботях, сокирі) конкретна праця у вимірах реального робочого часу і реальних пар робочих рук, який/які піддаються підрахункам.

У зерні, чоботях і сокирі, однак, втілено ще і працю абстрактну – трата фізичних і розумових зусиль (фізично-розумової енергії) виробників відповідних продуктів. – Праця безлика, у якої один єдиний параметр – її величина, обсяг. І ми не знаємо величину /обсяг/ упредметнених в зерні, чоботях і сокирі індивідуальних трудовитрат абстрактних. Допоки...

Аж поки зазначені продукти не надійдуть на ринок в якості товару. І ось коли на ринку, пройшовши процедуру ринкових оцінок, 3 пуди зерна, пара чобіт і сокира обмінюються в пропорції один до одного, будучи зведеними за своїми індивідуально-абстрактними трудовитратами до єдиної суспільно-необхідної праці абстрактної, ми дізнаємося справжню трудомісткість згаданих товарів. Не індивідуальну в даному випадку, а суспільно-необхідну трудоємність абстрактну, котру в якості ринкової оцінки представить вартість в параметрах тривалості умовного робочого часу, затраченого на виробництво, та/або кількості умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві.

А ось конкретна тривалість умовних годин/днів робочого часу чи то кількість умовних пар робочих рук трудозатратної ємності товарів буде залежати від того, працю якого товаровиробника брати за еталон міри вартості. Якщо за еталон міри вартості взяти, припустимо, уречевлений результат праці середньостатистичної пари хліборобських рук за сезон, визначивши його в розмірі, скажімо, однієї тонни зерна, то абстрактна трудоємність (відповідно, – вартість) сокири, пари чобіт і 3-х пудів зерна складе 1/20 сезонної праці умовного хлібороба.

В ринкових умовах, звичайно, товарообмін здійснюється не безпосередньо, а за посередництва грошового еквівалента вартості, де грошовій одиниці відповідає заздалегідь визначена частка вартості, як фіксована частка оціненого ринком уречевленого еталону абстрактної праці. Тому трудоємність товарів (=ВАРТІСТЬ) ми дізнаємося через призму ЦІНИ (при вартісній еквівалентності грошей, зрозуміло).

Тут те ж саме. На ринку індивідуальні в товарах абстрактні трудовитрати від окремих виробників по кожній окремо взятій товарній групі зводяться в єдину суспільно-необхідну абстрактну працю для цієї групи товарів (для пшениці – окремо, для чобіт – окремо, і т.д.). На практиці це виглядає наступним чином. Хлібороб, вийшовши на ринок зі своїм товаром, для початку обходить ринок, опитуючи вартість (в ціні) зерна у інших продавців, а вже потім виставляє свій продукт на продаж. У наявності, по суті, зведення селянином в єдину суспільно-необхідну абстрактну працю своєї індивідуальної абстрактної праці, затраченої на вирощування врожаю, з відповідним встановленням вартості (в ціні) свого товару. – На ґрунті не особистих, а суспільно-необхідних витрат абстрактної праці. Ту ж саму процедуру зведення індивідуальних трудовитрат абстрактних в єдину суспільно-необхідну абстрактну працю проходять всі інші товари. І вже потім, за посередництва грошового еквівалента вартості, відбувається товарообмін в пропорції один до одного за абстрактною трудомісткістю товарів.

Матеріалізована в товарному продукті індивідуальна праця конкретна йде в ногу з індивідуальною працею абстрактною до самого ринку. І тільки на ринку, в «океані» абстрактно-трудоємнісних зіставлень величезної маси всіляких товарів на ґрунті суспільно-необхідних витрат абстрактної праці, ринковий торг виявляє справжню (суспільно значиму) трудомісткість кожного товару, даючи товарам справжню ціну. Вірніше, формуючи для кожного із них ВАРТІСТЬ в грошовому еквіваленті – ЦІНІ.

Товари, що виявили зацікавленість покупців, в процесі торгів піддаються ринковому оцінюванню їх трудовитратної ємності. І тут... Ринкова оцінка трудомісткості товарів може бути правильна, відповідна реальному обсягу втіленої в товар суспільно-необхідної праці абстрактної. – Вартість достовірна. Свідченням чого є середній прибуток від реалізації товару – рівновелика вартісна віддача від рівновеликих трудовитрат = еквівалентний обмін результатами праці. А може бути... оцінка трудоємності товару неправильна, реальному обсягу втіленої в товар суспільно-необхідної праці абстрактної не відповідає. – У наявності псевдовартість. Ознакою чого є відхилення норми прибутку від середніх значень при реалізації товару – перекіс вартісної віддачі до витрат праці.

В останньому випадку у свої права вступає закон вартості, котрий шляхом вільного, під тиском попиту-пропозиції, переливу інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку, тут же виправляє вартісну похибку, поновлюючи там самим рівновелику вартісну віддачу від рівновеликих трудовитрат, встановлюючи в такий спосіб вартість достеменну... на грунті суспільно-необхідних затрат праці.

Варто зазначити: суспільно-необхідна праця – не абстракція. Суспільно-необхідна праця абстрактна є цілком конкретний обсяг абстрактних трудовитрат живих = зречевлених в товарній масі по кожній окремо взятій товарній групі (пшениці – окремо, вугілля – окремо, текстилю – окремо, і т.д.). І складається загальний обсяг абстрактних трудовитрат із суми індивідуальних трудозатрат абстрактних, задіяних у виробництві відповідних товарних груп.

Обсяг суспільно-необхідної праці абстрактної = Сума індивідуальних трудовитрат абстрактних

Величина абстрактних трудовитрат – "Обсяг = Сума" – цілком конкретна, що вимірюється в параметрах сумарної тривалості умовного робочого часу, затраченого на виробництво товарної маси, та/або сумарної кількості умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві товарної маси (маси тієї чи іншої товарної групи – певної номенклатури товарів). Сукупний обсяг уречевленої в товарній масі суспільно-необхідної праці абстрактної поділений на кількість товарних одиниць дає абстрактну трудоємність цих одиниць – абстрактну трудомісткість кожного товару окремо – його вартість (у ціні).

Формується конкретний обсяг абстрактної суспільно-необхідної праці вільним перерозподілом трудового ресурсу (вслід за інвестиціями) у затребуване виробництво законом вартості... – До середньої норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, відповідно, – ринкової рівноваги попиту-пропозиції на товари. Саме на цій рівноважній ціна товарів здобуває чисто трудозатратну сутність, стаючи оптимальною. Без спотворливого впливу на ціноутворення підвищеного чи то заниженого попиту.

Таким чином (на рівні окремих галузей/підгалузей): реальна величина трудового ресурсу, що перерозподіляється в матеріальному виробництві законом вартості, формує цілком реальну величину абстрактних суспільно-необхідних трудовитрат, втілених у затребувану суспільством товарну масу, на основі яких формується як сукупна вартість товарної маси, так і вартість окремих товарних одиниць. При цьому, чим вільнішим є перерозподіл трудоресурсу в економіці – тим сприятливіші умови формування оптимальних величин суспільно-необхідної праці у виробництві, відповідно, – кращі умови оптимального ціноутворення на ринку. Цілком очевидно, що…

Оптимальний обсяг абстрактної суспільно-необхідної праці вимагає балансу:

Залучений у виробництво ТРУДОВИЙ РЕСУРС = Затребувана для виробництва МАСА ПРАЦІ

Тут мається на увазі:

а) ТРУДОВИЙ РЕСУРС представляє собою сукупний потенціал робочої сили, реально залучений у виробництво якоїсь окремо взятої товарної групи матеріальних благ;

б) МАСА ПРАЦІ є оптимально необхідний обсяг трудових затрат для виробництва затребуваної кількості товарів даної товарної групи матеріальних благ.

Тобто, маса реально задіяного трудового ресурсу в галузі/підгалузі повинна відповідати суспільно-затребуваному масиву живої праці в даній галузі/підгалузі. – Балансується середньою нормою прибутку, відповідно, – рівновагою попиту-пропозиції. Лише за такої умови має місце чисто трудозатратне ціноутворення: баланс попиту-пропозиції = оптимальна ціна. Така рівновага настає при наявності у виробництві суспільно затребуваного товару належного (оптимального) обсягу трудового ресурсу = присутність суспільно-необхідного обсягу праці абстрактної.

А ось за умов порушення рівності – нестача в затребуваному виробництві оптимальної для нього маси трудового ресурсу, або його надлишок (відсутність в обох випадках суспільно-необхідної праці як такої) – настає деформація цін:

ТРУДОВИЙ РЕСУРС < належної МАСИ ТРУДОВИТРАТ = товарний дефіцит → до зростання цін.

ТРУДОВИЙ РЕСУРС > належної МАСИ ТРУДОВИТРАТ = товарний профіцит → до падіння цін.

У першому випадку вартість переоцінена, в другому – вартість недооцінена.

В умовах вільноринкової економіки подібного роду диспропорції закон вартості тут же виправляє вільним перенаправленням інвестиційних потоків = трудових ресурсів у суспільно затребуване виробництво до потрібного обсягу трудозатратної маси, необхідної для виробництва товарів. – Усуваючи в такий спосіб товарний дефіцит/профіцит, врівноважуючи попит-пропозицію на середній нормі прибутку. Тим самим відновлюючи чисто трудозатратну сутність вартості (в грошовому еквіваленті – ціні). – Вимірювану в параметрах: а) або тривалості умовного робочого часу, затраченого на виробництво товару; б) або кількості задіяних у виробництві товару умовних пар робочих рук. У наявності конкретний вираз реального обсягу суспільно-необхідної праці абстрактної. – Як реальності, а не абстракції.

Ринкова оцінка (=ВАРТІСТЬ) товару в ході торгів лише «засвічує» його реальну трудомісткість, створюючи ілюзію, що суб'єкти ринку встановлюють ринкові ціни на власний розсуд. Тоді як, насправді, трудозатратну основу вартості (в ціні товару) формує саме ЗАКОН ВАРТОСТІ вільним, на догоду споживчому попиту, перерозподілом трудового ресурсу у виробництво затребуваного блага до суспільно-необхідних /оптимальних/ значень абстрактних трудовитрат, що дають середню прибутковість від його реалізації = оптимальну ціну. – Пройшовши процедуру вартісних оцінок на ринку. Тобто...

ВАРТІСТЬ формується об'єктивно законом вартості «за спиною» суб'єктів ринку.

Замкнутий цикл виробництва-споживання ринкової економіки являє собою, перш за все, упорядкований процес товарно-грошового обігу під невидимий диктат закону вартості. Формування адекватної трудовитратам вартості товарів та еквівалентний на цій основі товарообмін – головна функція даного закону. Отож, докладніше...

ЗАКОН ВАРТОСТІ, насамперед, є закон еквівалентного товарообміну, об'єктивно і неминуче функціонуючий в умовах суспільного поділу праці. Його завдання: привести вартість товару (в ціні) у відповідність до трудозатрат на його виробництво і на цій основі забезпечити еквівалентний товарообмін між виробниками з однаковою для всіх сторін вигодою. Еквівалентний товарообмін за законом вартості, відтак, є справедливий обмін результатами праці за принципом: тобі від мене ось стільки і, відповідно, від тебе мені стільки ж – в рівній мірі. – згідно трудовитрат. Тобто, закон вартості є базовий закон соціальної справедливості в умовах ринкової економіки, закон рівновеликої вартісної винагороди виробників матеріальних благ за їх працю.

У той же час, ЗАКОН ВАРТОСТІ являє собою досконалий регулятор ринкової економіки за рахунок формування вартісних пропорцій еквівалентного товарообміну шляхом вільного переливу інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку. Трудоресурси за цим законом, орієнтуючись на середній прибуток, рівномірно розподіляються по всім без винятку галузевим зонам товарного виробництва, встановлюючи тим самим адекватні трудозатратам вартісні параметри, формуючи, власне, вартість як таку – справжню, достовірну. Достовірна вартість забезпечує еквівалентний товарообмін, а той (саме як еквівалентний), зі свого боку, в ціні товару проявляє достовірну вартість, адекватну трудовитратам.

Такою є двостороння сутність закону вартості: одна його сторона – товарообмінно-еквівалентна; інша сторона – реінвестиційно-раціональна. Об’єднуючим моментом обох сторін є ринкове ціноутворення. Бо саме через ціноутворення відбувається взаємна корекція товарообмінної еквівалентності і раціональної реінвестиції. В сенсі, що: коливання цін навколо товарообмінної еквівалентності або стимулює виробництво інвестиційним вливанням капіталу, або, навпаки, пригальмовує його відтоком, тим самим стабілізуючи еквівалентний товарообмін на базі середньої норми прибутку. Приплив/відтік інвестиційного капіталу в такий спосіб стабілізує оптимальну вартість (в ціні) товару, відповідну трудовитратам на його виробництво. Отож і відправним пунктом формулювання закону вартості має бути ціноутворення... – оптимальне. На основі достеменної вартості.

Зосередимось на вартісній достеменності конкретно.

ВАРТІСТЬ достовірна /достеменна/ є правильна ринкова оцінка реальної величини уречевлених в товарі трудовитрат... в грошовому виразі = ціна. Тобто, вартість (в ціні товару) повинна бути адекватна матеріалізованим в товарі трудовитратам – бути справжньою, достовірною.

Правильна оцінка трудовитрат = Реальний обсяг трудовитрат

Реальний обсяг матеріалізованих в товарі абстрактних трудовитрат вимірюється тривалістю умовного робочого часу, затраченого на виробництво, або ж кількістю умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві. Вартість є ринкова оцінка реальної величини зречевлених трудовитрат і, відповідно (через призму ціни), вимірює абстрактні трудовитрати тією ж таки тривалістю умовного робочого часу і/або кількістю задіяних у виробництві умовних пар робочих рук. Обидві міри вартості взаємно конвертовані. А ось ціна товару лише грошова оболонка його вартості, жорстко до неї прив'язана завжди і всюди. Відтак...

Вартість, як ринкова оцінка трудозатратної ємності товару (в його ціні), має відповідати обсягу матеріалізованих в товарі абстрактних трудовитрат, а тому в процесі торгу коливається навколо реальної трудомісткості товару, прагнучи найти відповідність. І находить її на середній нормі прибутку.

ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОЗАТРАТИ → До середньої норми прибутку

Середня норма прибутку є водночас індикатор, коректор і фіксатор достовірної вартісної оцінки обсягу уречевлених в товарі трудозатрат. Зазвичай, вартість (в ціні) адекватна величині реальних трудовитрат абстрактних – в наявності достовірна вартість, – чим, власне, утримується ринкова рівновага. В разі псевдовартісної неадекватності, що проявляється в значних, в ту чи іншу сторону, девіаціях норми підприємницького прибутку внаслідок цінових аномалій, закон вартості перерозподілом трудових ресурсів (вслід за капітало-інвестиціями) тут же приводить вартість у відповідність до величини реальних трудозатрат, в такий спосіб поновлюючи ринкову рівновагу на базі середньої норми прибутку.

ВАРТІСТЬ є оцінка матеріалізованих трудовитрат, а ЗАКОН ВАРТОСТІ робить так, аби така оцінка відповідала реальним трудовитратам, була достовірною, справжньою.

Як визначається справжня, достименна вартість?.. – Дуже просто. Для визначення її достовірності мають значення два параметри:

а) величина вартості в ціні товару;

б) структура вартості в ціні товару: витрати – прибуток.

За структурою вартості ми визначаємо, чи доцільно брати на віру її величину. Тобто, чи відповідає вартість трудовитратам. А саме: правильна вартість повинна мати типову для економіки на даний момент структуру «витрати-прибуток», котра дає середню норму підприємницького прибутку. Що означає рівновелику вартісну віддачу від рівновеликих трудовитрат.

Еквівалентний товарообмін завжди вибудовує однакову, типову, правильну в масштабах економіки структуру (пропорцію складових) вартості – «витрати-прибуток», що в підсумку дає єдину по економіці оптимальну норму прибутку. Середній прибуток на капітал свідчить: еквівалентний товарообмін – є! Отож, учасники ринку отримують рівновелику від трудозатрат віддачу.

Цей же критерій вартісної достовірності стосується не лише вартісної оцінки товарів, але і засобів їх виробництва: шахт, рудників, фабрик, заводів... Вартість (капіталізація) будь-якого підприємства достовірна лише у випадку середньої норми його прибутковості. Якщо підприємство збиткове або, навпаки, надприбуткове – капіталізація його, відповідно, буде занижена або завищена.

Середня норма прибутку, відтак, є індикатором еквівалентного товарообміну. У той же час, – коректором рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, бо відхилення від середньої норми прибутку відразу вмикає механізм перерозподілу капіталу у виробництві на користь відновлення товарообмінної еквівалентності. Регуляторна в даному випадку функція закону вартості полягає в тому, щоб перерозподілом трудоресурсу (у формі капіталу) під єдину по економіці середню на величину капіталу норму підприємницького прибутку сформувати достовірну вартість, забезпечивши в такий спосіб еквівалентний товарообмін. Такою є вимога соціальної справедливості вільного ринку = справедливого обміну результатами праці. – Усім порівну.

Водночас, реінвестиційний перерозподіл капіталу до середньої норми прибутку, як орієнтований на задоволення споживчого попиту коректор пропозиції (тобто коректор обсягу виробництва певної номенклатури товарів), раціонально упорядковує розширене відтворення виробництва відповідно до суспільних потреб. – Бездоганний регулятор економіки, без жодної потреби управління, планування чи то бюрократичного контролю ззовні.

Закон вартості, систематично виправляючи тимчасові цінові девіації, наполегливо приводить вартість (як ринкову оцінку матеріалізованих трудовитрат) у відповідність з реальною величиною матеріалізованих трудовитрат шляхом переросподілу трудових ресурсів у виробництві до рівня середньої прибутковості... в динаміці економічного зростання, незалежно від темпів технічного прогресу матеріального виробництва. Проте цей закон за нормальних умов його функціонування ніяким чином не впливає на загальний приріст маси вартості ні на мікро-, ні на макроекономічних рівнях (нарощування вартісної маси відбувається за законом нагромадження капіталу), він лише упорядковує формування вартісних параметрів відповідно до трудових затрат.

Сформулювати закон вартості досить просто, розуміючи під категорією «вартість» ринкову оцінку зречевленої в товарі праці. Бо, якщо вартість є оцінка матеріалізованих трудовитрат, то, відтак, вона (оцінка) має відповідати реальній величині матеріалізованих трудовитрат, свідченням чого є середня норма підприємницького прибутку. – Ось і вся суть закону вартості. Отже, формулюємо...

ЗАКОН ВАРТОСТІ є економічний закон оптимального ціноутворення на засадах адекватної реальним ТРУДОЗАТРАТАМ ринкової оцінки матеріалізованої в товарах праці = ВАРТОСТІ... що формується за рахунок вільного переросподілу трудового ресурсу у виробництві до єдиної в масштабах економіки норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. Або:

ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОЗАТРАТИ → До середньої норми прибутку

Таким є формулювання закону вартості на мові теоретичної політекономії. Оскільки вартість, як ринкова оцінка матеріалізованої в товарі праці, виражена в ціні, а реальна величина трудозатрат втілена у витратах виробництва + середній прибуток, є можливість сформулювати закон вартості на мові прикладної політекономії. І він буде звучати так:

ЗАКОН ВАРТОСТІ є економічний закон оптимального ціноутворення на засадах відповідності величини ВАРТОСТІ (в ціні) товару сумі ВИТРАТ на його виробництво + середній ПРИБУТОК... що формується за рахунок вільного переливу інвестиційного капіталу у виробництві до єдиної в масштабах економіки норми прибутку як рівновеликої дохідності рівновеликих капіталовкладень. Або:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ЦІНА ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА + ПРИБУТОК середній

В даному випадку мають місце формулювання закону вартості на мовах теорії і практики з товарообмінно-еквівалентної точки зору.

Трудовитратна основа ВАРТОСТІ формується об’єктивно у сфері виробництва шляхом міжгалузевого перерозподілу трудового ресурсу (вслід за вільним переливом інвестиційного капіталу) до середньої норми прибутку. А, власне, сама ВАРТІСТЬ (в ціні) проявляється на ринку в процесі торгу навколо оцінки трудозатратної ємності товару. Тому закон вартості з реінвестиційної точки зору можна сформулювати (для його більш об'ємного розуміння) як:

ЗАКОН ВАРТОСТІ є економічний закон вільного переливу інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку, відповідно, оптимального ціноутворення.

Формулювання закону вартості на мові практики можна продовжити, враховуючи, що ціна витрат виробництва (капітал: постійний + змінний) адекватна собівартості, а валовий прибуток – додатковій вартості. Найбільш зручний і практичний вираз закону:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < СОБІВАРТІСТЬ + ПРИБУТОК середній

Тут слід мати на увазі, що:

а) СОБІВАРТІСТЬ виробництва (постійний + змінний капітал) є оцінені трудовитрати в грошовому еквіваленті – грошовий вираз трудовитрат, матеріалізованих в засобах виробництва + заробітна плата;

б) ПРИБУТОК валовий є грошовий еквівалент додаткової вартості, джерелом якої являється додаткова праця.

Тобто собівартість (ціна витрат виробництва) і прибуток мають трудозатратне походження. Трудомістка природа вартості (в ціні) – у наявності. Це, по-перше. А по-друге... Визначальним величину вартості в її структурі є саме ціна витрат виробництва, на яку рівняється середній прибуток (пропорційно до ціни витрат). – Рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал. Саме обсяг витрат виробництва визначає величину вартості (в ціні) товару.

Таким чином, ВАРТІСТЬ визначається обсягом абстрактних трудозатрат, втілених в ціні витрат виробництва. + Середній прибуток на величину цих витрат. Маючи при цьому на увазі наскрізну дію закону вартості на всіх етапах виробничо-технологічного циклу, а не тільки на його завершальній складально-пакувальній стадії. Вартість кінцевого продукту в якості товару за цим законом формується на базі сумарних трудозатрат всієї інтеграційно-виробничої піраміди знизу догори. Включаючи трансферне ціноутворення витрат виробництва... під, звичайно, справжнім диктатом закону вартості. І в ринковій економіці, зорієнтованій на середню норму прибутковості, вартісна величина витрат виробництва цілком достовірно виражає сумарний обсяг абстрактних трудозатрат всього виробничо-технологічного ланцюга: від видобутку сировини та енергоресурсів до виробництва готового продукту.

Оскільки при нинішніх темпах науково-технічного прогресу стрімко зростає частка інформаційної продукції виробничого призначення, як засобу виробництва (на зразок науково-технічних винаходів, програмного забезпечення АСУВ, тощо), то інтелектуальна праця робить все більший вплив на формування витрат сучасного товарного виробництва. І тут є своя специфіка формування вартості інтелектуального продукту в якості товару, що кардинально відрізняється від формування вартості продукту матеріального.

Якщо вартість товару матеріального формується із розрахунку трудових затрат виробника продукту... за формулою:

Ціна витрат виробництва + середній прибуток = вартість.

То вартість товару інтелектуального (винаходів) формується із розрахунку передбачуваного економічного ефекту покупця продукту... за формулою:

Середній прибуток × час скорочення терміну окупності = вартість.

Там боротьба виробників продукту (матеріального) за покупця, а тут, навпаки, – боротьба покупців за виробника продукту (інтелектуального). За умови, що винахідник – юридична або фізична особа – самостійний суб'єкт ринку. Дана формула, до речі, придатна для розрахунку вартості будь-якого інтелектуального продукту незалежно від походження.

«Час скорочення терміну окупності» потребує уточнення. Будь-яке технічне нововведення, з точки зору підприємця, має скоротити час окупності бізнес-проекту, зорієнтованого на середню по економіці норму прибутку. І в залежності від того, наскільки скоротиться час окупності від підвищення продуктивності праці або зниження витрат виробництва, формується реальна вартість інтелект-продукту. Тобто: вартість нововведення визначається часом скорочення типового на даний момент терміну окупності при середній нормі прибутку. Якщо, припустимо, стандартний бізнес-проект в масштабах економіки розрахований на 7 років окупності, а впровадження технічного чи то інформаційного нововведення скоротило цей термін до 5 років, то, відповідно, 2 роки множимо на середньорічний прибуток і... отримуємо реальну вартість інноваційної розробки. Вартість інновації, таким чином, базується на економії ціни витрат виробництва: яка ціна економії – така вартість інновації.

Вартість винаходу в ринковій економіці формується зовсім без врахування трудовитрат в категоріях робочого часу або кількості розробників інформаційного продукту. І це не дивно, бо праця інтелектуальна зовсім інша субстанція, аніж праця фізична. Покупця, як виробника продукту матеріального, творче напруження розуму вчених-винахідників абсолютно не цікавить. Для нього головне: є економічний ефект від впровадження нововведення, чи ні. І якщо є, то який? І чого він коштує?.. І вартість винаходу заслуговує того, що за нього дають на вільних торгах, за умови, що вартість технічної новинки в грошовому виразі відповідає сумарній виручці за період прогнозованої окупності нововведення. Якщо ж окупність винаходу не вписалася в його раніше сплачену вартість, то тут, вже вибачте... промашка. Це слід мати на увазі при формуванні витрат виробництва.

Таким чином, предметом зацікавленості ТТВ прикладної політекономії є ціна витрат виробництва плюс середній прибуток, які в умовах ринкової економіки, де панує закон вартості, досить точно виражають сумарний обсяг абстрактних трудовитрат на всіх стадіях виробничого циклу. Бо на всіх стадіях закон вартості вирівнює структуру вартості до єдиної в масштабах економіки норми підприємницького прибутку. – Індикатора, коректора та фіксатора еквівалентного товарообміну і, відповідно, оптимального ціноутворення. Тому... "ціна витрат виробництва + середній прибуток" є цілком достовірний вартісний вираз матеріалізованих в товарі реальних трудозатрат. – Достеменний вираз оптимальної ціни на товар.

Маючи одиницю вартості в грошовому еквіваленті, як оцінену ринком зречевлену (зведену в еталон) частку найелементарнішої простої праці, можна досить точно обчислити реальний обсяг матеріалізованих в товарі трудовитрат через призму його оптимальної ціни. Де в структурі вартості товару має місце: ціна витрат виробництва (постійний + змінний капітал) + середній прибуток. Саме середній прибуток є показник правильної вартості. З точки зору прикладної політекономії цього цілком достатньо для вартісного обчислення трудомісткості товару або товарної маси. Бо параметри вартості, ціни витрат виробництва і прибутку в грошовому виразі завжди у наявності.

А перевірити адекватність величини вартості обсягу трудовитрат (живих = матеріалізованих), як уже мовилося, досить просто. Дивимось на структуру вартості «витрати-прибуток». Якщо вона правильна, тобто типова на даний момент для економіки, що дає середню норму прибутковості, значить, вартість адекватна трудовитратам і ціна на товар оптимальна. Якщо ж перекіс структури «витрати-прибуток» в ту чи іншу сторону – закон вартості тут же, шляхом переливу інвестиційного капіталу (відтак, – трудоресурсу) у виробництві, через корекцію ціни товару вирівнює структуру вартості до середньої норми підприємницького прибутку. У цьому полягає основна функція закону вартості: міжгалузевим переливом капіталу = трудового ресурсу підтримувати еквівалентний товарообмін на ґрунті рівновеликої вартісної віддачі (у вигляді прибутку) від рівновеликих трудовитрат (у вигляді інвестованого капіталу: постійного + змінного).

Еквівалентний товарообмін, як уже зазначалось, не є самоціль закону вартості. Зворотною стороною функціонального призначення даного закону є раціональна (суспільно затребувана в розумних межах) реінвестиція додаткової вартості у виробництво. Адже отриманий прибуток, орієнтуючись на споживчий попит, інвестується знову ж таки у виробництво в об’ємі, що продиктований середньою по економіці нормою підприємницького прибутку – до рівня товарообмінної еквівалентності і, відповідно, оптимального ціноутворення. Відтак закон вартості – досконалий інструментарій встановлення міжгалузевих пропорцій на користь суспільства: виробляється лише те, що потрібно людям. – Раціональний спосіб розширеного відтворення виробництва в угоду споживачеві.

Еквівалентний (соціально справедливий) обмін результатами праці та раціональний, внаслідок ефективного переливу інвестиційного капіталу, перерозподіл (розстановка) трудових ресурсів у виробництві відповідно до суспільних потреб – головне призначення закону вартості. З чим він чудово справляється у вільноринковій економіці, і йому нема альтернативи.

Урівноважуючим ВАРТІСТЬ з величиною ТРУДОВИТРАТ механізмом по закону вартості є попит і пропозиція, що формує оптимальну ЦІНУ. І тут постає принципове питання пріоритетності попит-пропозиційної рівноваги по відношенню до середньої норми прибутку у формуванні оптимального ціноутворення. Питання ставиться: на рівновазі попиту-пропозиції фіксується оптимальна ціна на товар, чи, навпаки, – оптимальна ціна на середній нормі прибутку встановлює ринкову рівновагу попиту-пропозиції?.. Істина на боці теорії граничної корисності чи теорії трудової вартості??..

Відповідь очевидна...

Як би не «ковзали» криві попиту і пропозиції, а точкою їх врівноваження, таким собі «причалом», є адекватна трудозатратам вартість товару – оптимальна на даний момент для економіки пропорція «витрати-прибуток» в її структурі, де в якості «швартового» виступає середня норма підприємницького прибутку. – Одночасно індикатор, коректор та фіксатор рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. На середній нормі прибутку «вартісно-утворюючий» фактор попиту і пропозиції зникає, розкриваючи нікчемність теорії граничної корисності, водночас стверджуючи торжество трудової теорії вартості. Образно висловлюючись... ТГК на аркані у ТТВ.

Ба більше, попит-пропозиція є функція закону трудової вартост, оскільки товарна пропозиція здійснюється за рахунок перетоку інвестиційного капіталу = трудоресурсу у виробництво затребуваного споживчим попитом товару. Перетоку, однак, лише до середньої норми прибутку, на якій пропозиція урівноважується з попитом, в результаті чого вартісно-утворююча функція попиту-пропозиції припиняє свою дію, лишаючи одну тільки трудовитратну субстанцію оптимального ціноутворення.

Середня норма прибутку є точка/момент ринкової рівноваги = оптимальна ціна.

З урахуванням врівноважуючої функції попиту-пропозиції закон вартості можна сформулювати як:

ЗАКОН ВАРТОСТІ є економічний закон раціонального, на догоду споживчому попиту, перенаправлення інвестиційного капіталу = трудових ресурсів у затребуване суспільством виробництво товарів... до середньої норми прибутку від їх реалізації, відповідно, оптимальних цін, на яких фіксується ринкова рівновага попиту-пропозиції.

Отже, закон трудової вартості діє як на користь суспільних потреб – на догоду споживачам, так і в інтересах соціальної справедливості – рівновеликої вартісної винагороди за працю товаровиробників.

А тому... Найкращий «держплан» – ЗАКОН ВАРТОСТІ. – Без єдиного держчиновника-дармоїда в онлайн-режимі перенаправляє інвестиційні потоки = трудові ресурси в затребуване суспільством виробництво до рівновеликої, соціально справедливої вартісної винагороди за працю в порядку еквівалентного товарообміну – оптимального ціноутворення. При цьому закон вартості а ні хабарів не бере, ні відкатів, ні руку до державної скарбниці не запускає. До того ж, ні копійки не вимагає на своє утримання, на відміну від вгодованого держчиновництва.

Закон вартості є досконалий регулятор ринкової економіки, підмінити який ніяким державно-волюнтаристським будь-то плануванням або управлінням неможливо. Як неможливо поліпшити фізіологію будь-якої живої істоти, підмінивши її природні органи штучними імплантатами та протезами. Відтак будь-яке посягання на закон вартості є злочин проти соціально-економічної природи людського суспільства, за що вона (природа) неодмінно відповість помстою.

Закон вартості, навіть будучи сформульованим на мові практики, є і лишиться абстракцією, якщо не конкретизувати проблематику міри абстрактних трудовитрат: живих = зречевлених. Вона ж бо – міра вартості: ринкова оцінка реального обсягу уречевлених суспільно-необхідних трудозатрат в грошовому еквіваленті. Питання вартісної величини є питання кількості абстрактних трудовитрат, вирішити котре вкрай потрібно для закладки трудозатратно-вартісного фундаменту грошової системи. Без чого неможливе перетворення Політекономії із теоретичної абстракції в прикладну економічну науку. Що може слугувати мірою абстрактних ТРУДОВИТРАТ = ВАРТОСТІ?.. – Питання вартісної квантифікації.

Як уже мовилось, реальний обсяг матеріалізованих в товарі абстрактних трудовитрат вимірюється тривалістю умовного робочого часу, затраченого на виробництво, або кількістю умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві. Відтак, вартість, як ринкова оцінка реальної величини зречевлених трудовитрат, має (в грошовому еквіваленті) представляти обсяг уречевлених в товарі реальних трудозатрат за тривалістю умовного робочого часу та/або кількістю умовних пар робочих рук. Обидві міри вартості взаємно конвертовані. В такий спосіб вартість піддається квантифікації в одиницях умовного робочого часу та/або умовних пар робочих рук... через призму ціни. Однак, знову ж таки, лише за умови середньої норми підприємницького прибутку. Лише за таких умов має місце адекватна трудовитратам вартість товару. – Достовірна вартість.

Отже: умовний робочий час чи умовна пара робочих рук?..

Реальний робочий час в якості міри складної інтелектуально-фізичної праці, відразу треба визнати, є непридатний. І ось чому. Природа інтелектуальної праці абсолютно відрізняється від праці фізичної. Фізичні трудові зусилля мають обмеження для людини: середньостатистична людина фізично за одиницю часу в змозі здійснити такий-то, фіксований, обсяг роботи, і не більше. Тому маса фізичної праці визначається тривалістю робочого часу в прямій пропорції один до одного: скільки робочого часу – така і маса затраченої фізпраці. А ось інтелектуальні трудовитрати, навпаки, обмежень для людини не мають. Більш того, інтелект-праця сама визначає тривалість робочого часу, і визначає його в зворотній пропорції, скорочуючи нелінійно (за одну і ту ж одиницю часу думаючий мозок може «видати на-гора» такий-то інтелект-результат, а може... зовсім інший). Продуктивніше інтелектуальна робота людського мозку – коротший робочий час. – У нелінійно-зворотній пропорції. Тому-то фізична праця піддається вимірюванню робочим часом, інтелектуальна праця – ні. Не підлягає вимірюванню робочим часом, відповідно, і комбінована інтелектуально-фізична праця.

Робочий час може бути мірою лише простої праці. До того ж проста фізична праця буває різна. Є чисто фізична, скажімо, примітивна праця дроворуба, женця, землекопа... А є більш складна фізична праця якихось справ майстрового: будівельника, коваля, теслі... Перша практично позбавлена інтелектуальної складової, а ось друга без неї обійтися не може. Ткач, припустимо, на своєму ручному верстаті працює на автоматі, а ось закрійнику сюртука треба ворушити мізками. Активізувавши мізки, кравець скоротить робочий час на виготовлення сюртука, а ось ткач, скільки не активізуй мізки, робочий час на виготовлення полотна не скоротить (лише спритність рук). Чому?.. Тому що, праця закрійника-кравця містить інтелектуальну складову, праця ткача її практично не містить. Зате робота ткача з легкістю піддається вимірюванню в одиницях робочого часу за метражем зітканого полотна: скільки робочого часу – стільки-то метрів полотна (і навпаки). А ось роботу закрійника-кравця виміряти в одиницях робочого часу по кількості зшитих сюртуків дещо складніше.

Робочий час як міра праці, таким чином, придатний для вимірювання виключно праці чисто фізичної. – І не більше. Це аж ніяк не означає, що складну інтелектуально-фізичну працю взагалі не можна виміряти в одиницях робочого часу. Для цього, однак, доведеться ввести поняття умовного робочого часу – умовної одиниці робочого часу. Тоді вийде, наприклад: якщо, припустимо, середньостатистичний працівник вручну (чисто фізично) за восьмигодинний робочий день дає уречевлений результат, скажімо, у такому-то обсязі, а технічно озброївшись виробляє за ті ж вісім годин реального часу в десять разів більше, то, відповідно, маса його інтелектуально-фізичної праці протягом робочого дня становитиме умовно 80 годин робочого часу. Праця 8 годин реального часу = праці 80 умовних годин робочого часу – для технічно оснащеного працівника. Чи можна подібним чином обчислювати масу складної інтелектуально-фізичної праці?.. – Можна. Інше питання, чи зручно... Скільки умовних століть-тисячоліть робочого часу складе загальна маса уречевленої праці в сукупному суспільному продукті сучасної країни, тої чи іншої?..

Висновок: робочий час реальний в якості міри праці складної – непридатний, а робочий час умовний – непрактичний. Тому нам доведеться зосередити свою увагу на пошуку іншої міри абстрактної праці: живої = уречевленої. Відповідно, – вартості. І вона (міра) напрошується сама собою.

У вищенаведеному прикладі ми, непомітно для себе, вдалися до двох дій:

а) до редукції праці через призму її матеріалізованого результату, зіставляючи уречевлений результат складної праці з уречевленим результатом праці простої;

б) до конвертації робочого часу в уречевлений результат і навпаки.

Ставимо питання: а чи потрібно нам друга дія «б», коли методом редукції праці (дія «а») ми і так вже, по суті, виміряли масу складної праці, зіставивши її з працею простою, і вона склала 10 крат! Тобто, складна праця в нашому прикладі дорівнює сумі 10-ти простих.

Таким чином, базуючись на принципі «праця жива = уречевлена праця», вимірювати комбіновану масу складної інтелектуально-фізичної праці цілком можливо, зіставляючи її уречевлений результат з уречевленим результатом простої фізичної праці. Адже остання піддається розрахункам, в одиницях робочого часу. Взявши за основу (еталон) уречевлений результат простої праці однієї пари робочих рук, ми з легкістю можемо виміряти масу складної інтелектуально-фізичної праці на машинному або ж машинно-автоматизованому обладнанні за її уречевленим результатом. – Методом редукції: зіставляючи уречевлений результат технічно оснащеної праці з уречевленим результатом ручної праці.

Уречевлена праця, однак, представлена в двох іпостасях – продукту і товару. Продукт являє собою матеріалізовану працю конкретну. Товар собою представляє матеріалізовану працю абстрактну суспільно-необхідну. Кількісний вміст конкретних трудозатрат що в продукті (усередненому за трудомісткістю), що абстрактних в товарі має бути абсолютно однаковий. Матеріалізована в продукті праця конкретна завжди наяву у вигляді її метричних параметрів: перед нами скільки то штук, галонів або тонн, погонних, квадратних чи то кубічних метрів... виготовленого продукту. Тому кількісно розрахувати обсяг конкретних трудозатрат через призму зречевленого результату в даному випадку не становить особливих проблем: зіставляємо метричну величину уречевленої праці складної з метричною величиною зречевленої моно-праці простої... і отримуємо результат – така то кількість простої праці в одній праці складній. А ось матеріалізована в товарі суспільно-необхідна праця абстрактна, безпосередньо, для нас невидима. Визначити обсяг абстрактних трудовитрат можна лише опосередковано, через призму ринкової вартості (в ціні) товару... за умови середньої норми прибутку: зіставивши вартість уречевленої в товарі складної праці з вартістю уречевленої в товарі фіксованої частки простої праці, заздалегідь визначеної в якості еталону. На практиці це виглядає наступним чином...

Уявімо 1 тонну якого-небудь агропродукту як встановлену норму зречевленої, взятої за еталон, простої праці однієї пари робочих рук за одиницю часу – сезон. Тепер спробуємо розрахувати трудомісткість сезонного урожаю цього ж агропродукту за умов технічно оснащеного виробництва сучасним фермером. При валовому урожаї цього продукту в розмірі, припустимо, 40 тонн та ринковій вартості, скажімо, $1000 за еталонну 1 тонну даного продукту в якості товару ($40 тисяч – загальна вартість всього урожаю), редукція праці дасть коефіцієнт 40 як через призму метрично-зречевленої в продукті конкретної праці, так і через призму вартісно-оціненої в товарі абстрактної праці. – Один і той же результат редукції, що цілком логічно: абстрактна трудомісткість сезонного урожаю сучасного високотехнологічного виробництва 1-м аграрієм становить 40-крат простої праці, або праці 40 умовних пар робочих рук. Тобто, маємо: 40 КПП – коефіцієнт продуктивності праці сучасного фермера.

В статиці, як виявляється, вирішити питання редукції досить просто. Інша річ, в динаміці розвитку – нарощування обсягів виробництва і приросту вартісної маси. Оскільки тут же виникає цілком резонне питання: а як же бути з редукцією при зниженні вартості продукту в якості товару (здешевлення товарів) у міру зростання продуктивності праці?.. Мається на увазі відставання приросту сумарної вартості товарної продукції (в сумі цін) від приросту її сукупної фізичної маси: метрична маса валового продукту, припустимо, зросла у двічі, а сумарна вартість його в якості товару приросла лише на ⅓. І ця тенденція прогресує... Питання має пряме відношення до зниження собівартості товарного виробництва в міру зростання продуктивності праці. Стара версія ТТВ, що базувалась на одній лише фізичній праці без врахування праці інтелектуальної, пояснювала це просто: меншими трудовитратами (нібито) більше продукту і вартості. В даному випадку цей «номер» не проходить, бо: праця жива дорівнює праці зречевленій, а конкретна праця в продукті = абстрактній праці в товарі на будь-якій стадії економічного розвитку, незалежно від темпів і рівня технічного прогресу.

Відставання приросту вартісної маси товарної продукції від приросту її метричної маси, зважаючи на зниження вартості товарів (в реальних цінах) в міру зростання продуктивності праці, створює враження динамічної неузгодженості трудомісткості товару з трудомісткістю продукту... Яким чином пояснити подібний факт?..

Поставлене питання змушує нас уважніше придивитися до зречевленої праці в іпостасях продукту та товару. Що таке уречевлена в продукті праця конкретна, що таке уречевлена в товарі праця абстрактна? Точніше... Що таке кількісно-якісний вираз величини конкретної праці в продукті? Що таке вартісне вираження обсягу абстрактної праці в товарі?..

Продукт є конкретно-матеріалізована субстанція людської праці у виробництві, – субстанція в натурально-речовому вигляді.

Товар є абстрактно-уявна субстанція людської праці в очах суб'єктів ринку, – субстанція у вартісному виразі.

«Величина» Продукту – об'єктивно-реальна, обрахована метричними показниками кількості-якості.

«Величина» Товару – суб'єктивно-оцінна, обрахована вартістю у грошовому еквіваленті.

Метрична величина Продукту є конкретне надбання праці Сукупної.

Вартісна величина Товару є абстрактна оцінка праці Поточної.

Тут знадобиться пояснення: що таке «праця Сукупна», що таке «праця Поточна»?..

Вироблений продукт в сучасних обсягах та якості є сукупне надбання трудової діяльності всього людства, що ретроспективно своїми витоками йде в глиб віків. Давайте задамося питанням і подумаємо. Всі ті придбані на ринку матеріальні блага, якими користуємося ми у повсякденному житті, були б в наявності без великих першовідкривачів, скажімо, електрики, без винахідників електрогенераторів і електродвигунів, без розробників дизель-двигунів і двигунів в/згоряння... І т.д. А ті, в свою чергу, не спиралися б в своїх творчих працях на науково-технічні досягнення попередників... аж до винахідників колеса, жорен, веретен... Однозначно, – ні! Інтелектуальні досягнення минулого безсмертні. Вони, накопичуючись, передаються із покоління в покоління. Із покоління в покоління вони нарощують інтелект-потенціал робочої сили. В своїй сумі інтелектуальні надбання минулого «живуть» в мізках сучасного виробника матеріальних благ, і його руками продовжують донині реально плодоносити. Отже, сучасний продукт, в кінцевому підсумку, є творіння і заслуга загально-інтегрованої праці усього людства за всю історію свого існування – праці Сукупної. У кожному сучасному продукті існує («живе») частка минулої праці наших предків.

А тепер перейдемо до продукту в якості товару, що реалізується на ринку, і задамося простим питанням: чи враховуються суб'єктами ринку в процесі купівлі-продажу товарів минулі трудовитрати далеких наших предків, котрі своїми геніальними відкриттями і своєю працею проторували нам шлях до сучасного матеріального благополуччя... Зрозуміло, – ні! При формуванні вартісної оцінки товару на ринку враховуються, безперечно, сумарні трудовитрати, але... трудовитрати Поточні, починаючи від видобутку енерго-сировинних ресурсів, включаючи виробництво всієї сукупності засобів виробництва плюс використання інфраструктури... і до випуску готової продукції. – І тільки. А от Минула праця, творча праця далеких першовідкривачів-винахідників – від архімедів до едісонів, – у вартість сучасного товару не входить. Чому так?.. – Тому що, поточні енерго-трудовитрати вимагають свого відтворення, минулі енерго-трудовитрати свого відтворення не вимагають. Отже...

Метрична величина Продукту є конкретне надбання праці Сукупної = сума Минулих та Поточних трудовитрат.

Вартісна величина Товару є абстрактна оцінка трудовитрат лише Поточних.

Виходить... Минула праця в продукті «живе», а ось у вартість товару не входить. А оскільки в загальному об'ємі Сукупної праці, уречевленої в продукті, з плином часу нагромадження питомої частки праці Минулої випереджає питому частку праці Поточної, то, власне... Ось і відповідь на питання про зниження вартості продукту в якості товару із зростанням продуктивності праці: вартісній оцінці піддається постійно зменшувана доля зречевленої праці Поточної у складі товарного продукту. Звідси і зниження його ціни.

Вартісна величина Товару відстає від зростаючої метричної величини Продукту, і вона відстає на вартісну величину матеріалізованої праці Минулої, що невпинно зростає. Якщо, скажімо, сучасна вартість (за реальною ціною) товарного зерна складає 25% від вартісної ціни даного продукту півтора-вікової давнини2, то це означає, що в 1 тонні зернових 75% уречевленої праці Минулої і 25% уречевлених трудовитрат Поточних. – З точки зору вартісної оцінки на даний момент (станом, вірніше, на 2000-й рік, бо аномальний сплеск ціни на нафту з 2005-го спотворив ціновий тренд3). Якщо сучасна вартість промислової сировини становить ¼ від вартості сировинної продукції другої половини позаминулого століття4, то це означає, що трудоємність сировинних товарів на ¾ складається із матеріалізованої праці Минулої і тільки ¼ праці Поточної. І чим далі, тим більше питома маса уречевленої праці Поточної поступатиметься зростаючій питомій масі уречевленої праці Минулої. У цьому витоки зниження собівартості товарного продукту в міру підвищення продуктивності праці. Відповідно, – причина відстаючого приросту маси вартості по відношенню до приросту продуктової маси.

Відповідь на дане питання, однак, тепер уже ставить під сумнів рівність трудомісткості продукту і товару. Адже метрична величина Продукту враховує Минулу працю, вартісна величина Товару її не враховує. Уречевленої праці в товарі, виходить, менше, аніж в продукті?..

Це тільки на перший погляд так здається.

Уречевлена праця Поточна дорівнює уречевленій праці Сукупній вже з тієї причини, що сучасний виробник «увібрав» у себе всю інтелектуальну спадщину (знання, досвід, навички) попередніх поколінь, і він є носієм сукупного інтелект-потенціалу своїх предків. Відтак, загальний трудовий потенціал (потенціал робочої сили) сучасного колективного виробника зіставний з трудовим потенціалом (потенціалом робсили) своїх попередників разом узятих. Зіставні, відповідно, трудовитрати Поточні із Сукупними на виробництво товарної продукції. Звідси: маса уречевленої праці Поточної в одиниці товару адекватна масі уречевленої праці Сукупної в одиниці продукту. – Об'єктивно.

Інша справа, суб'єктивна оцінка маси уречевленої праці Поточної в одиниці товару, що, власне, формує величину його вартості. Адже вона (вартісна оцінка товару) зорієнтована суб'єктами ринку на матеріальне відшкодування поточних затрат інтелектуально-фізичного ресурсу людини у процесі виробництва. І тут... Віддача поточних трудозатрат, що матеріалізуються в продукті, – це одне. Відшкодування поточних трудовитрат, котрі оцінюються ринком в товарі, – зовсім інше. В умовах простої фізичної праці, коли УОРС = РСФО (умовна робсила трудівника за своєю масою зіставна з його фізичною робсилою), продуктивна трудовіддача людського ресурсу була синхронізована з її матеріальним відшкодуванням при товарообміні. А ось в умовах складної інтелектуально-фізичної праці, коли УОРС > РСФО (маса умовної робсили трудівника все більш переважає масу його фізичної робсили), продуктивна віддача поточних трудозатрат починає помітно випереджати потребу в матеріальному відшкодуванні трудової спроможності людини. І чим вище рівень інтелектуалізації виробництва, тим очевидніший розрив між трудовою віддачею, матеріалізованою в продукті, і її відшкодуванням, вартісно оціненим в товарі. Відтак, вартісна оцінка уречевлених Поточних трудовитрат в товарі має загальну тенденцію до відставання від приросту метричної маси уречевленої праці Сукупної в продукті. Минулу працю суб'єктами ринку при цьому зовсім не анульовано.

Праця Минула, у вигляді накопиченого інтелект-потенціалу, «живе» в мізках колективного суб'єкта ринку (що складається з тих же товаровиробників), котрий дає вартісну оцінку товарам. Суб'єктивна оцінка, зрозуміло, у повній залежності від статусу (в сенсі стану) суб'єкта: який суб'єкт – така його оцінка. У суб'єктів з різним потенціалом працездатності, зрозуміло, різна суб'єктивна оцінка одних і тих же трудовитрат. Питання: колективний суб'єкт сучасного ринку ідентичний у своєму статусі колективному суб'єкту ринку 100-річної, а тим більше 200-300-річної давнини?.. – Ні. Колективний суб'єкт сучасного ринку з набагато більш потужною працездатністю = потенціалом робочої сили, за рахунок інтелект-спадщини минулого. Відповідно, суб'єкт з потужнішим потенціалом робочої сили оцінювати працю уречевлену суб'єктивно буде по-іншому – давати іншу вартісну оцінку, а саме: занижувати вартість метричної одиниці продукту в якості товару.

Залежність вартісної оцінки уречевленої праці від потенціалу суспільної працездатності = продуктивності праці – очевидна. Є підозра, що ця залежність у зворотній пропорції один до одного. Звернімося до фактів.

«За останні 100 років (1900-2000рр.) продуктивність праці загалом в світі зросла у 5 разів»5 (відношення світового ВВП до працездатного населення). А реальні ціни на сировинні ресурси6 і агропродукцію7 за той же період знизилися, приблизно, в 4 рази: в 2000р. в межах 20-30% від рівня 1900р. Слід мати на увазі: ціновий тренд протягом століття найсильнішим чином деформувався екстремальними умовами Першої світової війни, Великої депресії, Другої світової війни, майже десятикратним зростанням ціни на сиру нафту в 70-ті. Нарешті, позаринкова ціна нафтопродуктів з 2005-го по 2015-й8. І взагалі, ринкові ціни на нафту останнє півстоліття почасти далекі від оптимального ціноутворення: собівартість видобутку + середній прибуток. Тим не менш (покладаючись на статдані), при п'ятикратному підвищенні суспільної продуктивності праці спостерігається чотирикратне зниження цінового тренду на товарну продукцію. – Занадто явна кореляція вартості товарів від зростання продуктивності праці у зворотній пропорції: наскільки зріс загальний потенціал суспільної працездатності (зросла продуктивність праці) – настільки ж знизилась ринкова оцінка уречевленої праці = вартість.

Зростання потенціалу суспільної працездатності і, відповідно, суспільної продуктивності праці визначає еволюцію колективного ринкового суб'єкта, котрий оцінює вартісні параметри товарної продукції у відповідності до трудових витрат. Який потенціал суспільної працездатності – така вартісна оцінка матеріалізованих трудовитрат. – У зворотній пропорції: чим потужніша продуктивна сила працівників, тим нижча вартісна оцінка трудозатратної ємкості товарів. Це дає привід говорити про «плаваючу» (дрейфуючу) вартісну шкалу – або ж дрейфуючу ціну поділки вартісної шкали – трудозатратних оцінок суб'єктами ринку. Із зростанням трудового потенціалу суспільства, яке визначає ринкову вартість, ціна поділки вартісної шкали в його очах «знецінюється». = Ілюзія, що вартісна трудомісткість товарної продукції знижується (суб'єктивно). А насправді (об'єктивно) уречевлена трудомісткість товару не знижується. Вона повністю зіставна з уречевленою трудомісткістю продукту (усередненого).

Метрична величина продукту = Вартісна величина товару

Це рівняння стосується і продуктово-товарної маси за одиницю часу (годину, день, місяць, рік): трудомісткість товарної маси урівнена з трудомісткістю продуктової маси за певний період виробництва. Бо абстрактна праця Поточна, що в основі формує вартість товару, за своєю величиною співставна з конкретною працею Сукупною, що в натурі виробляє продукт. Відповідно (для економіки в цілому за рік), за своєю трудомісткістю Вартісна величина сукупного суспільного продукту дорівнює Метричній величині сукупного суспільного продукту. Завжди і всюди за нормальних умов вільно-ринкової економіки.

Метрична величина ССП = Вартісна величина ССП.

«Метрична величина» в кількісно-якісних параметрах, мається на увазі.

Вартісна величина ВВП, при правильній методиці обчислення, є точним виразом метричної величини ВВП з точки зору трудозатратної ємності. Не меншими трудовитратами більше продукту та вартості за одиницю часу (той же рік для економіки в цілому) із зростанням продуктивності праці, як це стверджує традиційна ТТВ висловом К. Маркса: «менша кількість праці набуває здатність виробляти більшу кількість споживчої вартості»**. Це затрат живої праці, за рахунок нарощуваного інтелект-потенціалу, більше на одиницю часу. І в такт із зростанням маси сукупних трудовитрат приростає, відповідно, маса товарного продукту = маса вартості. Які трудовитрати (живі = уречевлені) – така і вартість: один до одного. Але, водночас... за умов переводу трудовитрат виробництва у вартісну форму – ціна витрат виробництва (собівартість), дійсно, виявиться справедливим твердження: меншими вартісними затратами на виробництво більше продукції та, відповідно, – вартості. На практиці це виглядає як зниження собівартості виробництва із зростанням продуктивності праці.

Вартість, як ринкова оцінка трудозатратної ємності товару, досить ефемерна. Будучи субстанцією абстрактно-суб'єктивною, вона (вартість) цілком в «полоні» реально-об'єктивних умов суспільного виробництва. Досить, скажімо, в наші дні повсюдно зникнути електроенергії в мережі (через тотальний обвал, боронь боже, енергосистеми), і... величезна маса сучасної техніки, як побутової, так і виробничої, тут же перетвориться на купу металевого брухту. – Вартісно знецінившись. А ось вартість продовольчих, текстильних та ін. товарів першої необхідності миттєво «злетить» до рівня 100-200-річної давності. Незважаючи на, здавалося б, фантастично високий інтелект-потенціал робочої сили як сучасних товаровиробників (змушених засукати рукава для фізичної праці), так і суб'єктів ринку в одній особі. – Вартісна шкала ринкової оцінки трудозатратної ємкості товарів відразу ж зазнає переформатування. Чи не доказ ефемерності вартісних оцінок уречевленої праці, що перебувають у повній залежності від реалій економічного буття?.. Доказ дрейфуючої вартісної шкали ринкової економіки.

Попри «примхливої» ефемерності вартісних параметрів, товар зрівняний з продуктом за кількістю уречевленої праці за будь-яких обставин (при середній нормі прибутку, звичайно). При цьому: ні Метрична величина Продукту, ні Вартісна величина Товару самі по собі аж ніяк не являються безпосередніми показниками трудозатратної ємкості уречевленого блага. В сучасних умовах, наприклад, ні обсяг вирощеного урожаю в тоннах, ні його вартість в ціні безпосередньо не дають нам уявлення про кількість затраченої землеробської праці. Кількісне уявлення трудомісткості матеріального блага дає редукція праці через призму уречевленої в (усередненому) продукті праці конкретної і уречевленої в товарі праці абстрактної. Тобто, редукція Метричної величини Продукту та Вартісної величини Товару. – Редукція, як розкладання складної праці на N-ну кількість простих праць. Проста праця, як уже зазначалось, піддається вимірюванню (в одиницях робочого часу), і ми маємо чітке уявлення її величини. Саме кількість (!) простих праць і є справжній показник трудомісткості як продукту, так і товару, виготовленого в умовах складного, технічно оснащеного виробництва. І ось тут ми завжди отримаємо один і той же результат редукції праці: як через призму праці конкретної (усередненої) в продукті, так і через призму праці абстрактної в товарі. Результат не лише трудозатратної рівності продукту і товару, але й уявлення про кількісний обсяг праці живої = уречевленої в продукті/товарі.

Метод редукції праці, як уже зазначалось, досить простий. В його основі – базисний принцип трудової теорії вартості «праця жива = уречевлена праця». Знаючи уречевлений результат простої фізичної праці однієї пари робочих рук (взявши його за еталон), ми досить легко визначаємо масу інтелектуально-фізичної праці складної за її уречевленим результатом: зіставляючи уречевлений результат технічно оснащеної праці з уречевленим результатом ручної праці. – Отримуємо в результаті уявлення маси складної праці за кількістю простих праць, яку вона містить. Уречевлений результат простої праці однієї пари робочих рук являє собою в даному випадку міру праці складної – як живої, так і уречевленої. Оскільки праця уречевлена представлена у двох іпостасях – продукту та товару, – то уречевлена міра праці також має бути представлена в двох іпостасях, а відтак, відповідно, мати метричну величину еталонного продукту і вартісну величину еталонного товару. Тут слід мати на увазі наступне:

1. Метрична величина уречевленої в продукті простої фізичної праці однієї пари робочих рук статично-стабільна у всі часи, що в пізнє середньовіччя, що 100 років тому, що нині... і такою залишиться надалі, бо фізичний потенціал людини, що виробляє продукт, незмінний;

2. Вартісна величина уречевленої в товарі простої фізичної праці однієї пари робочих рук динамічно знижується з плином часу (із циклу в цикл, як правило), бо інтелектуально-трудовий потенціал людини, що суб'єктивно на ринку оцінює товар, невпинно зростає.

Тобто...

Продуктовий еталон міри праці непорушний у віках. – Еталон базовий.

Товарний еталон міри праці лише на даний момент. – Субеталон.

Незважаючи на зниження вартості продукту в якості товару із зростанням продуктивності праці, редукція праці як через призму зречевленої праці конкретної в продукті, так і через призму зречевленої праці абстрактної в товарі, тим не менш, завжди має дати один і той же результат трудомісткості як продукту, так і товару. Бо із зростанням продуктивності праці синхронно загальному тренду зниження вартості товарної продукції знижується вартість еталонного продукту в якості товару. Розглянемо два простих приклади редукції праці: один на мікрорівні одноосібного господарства, інший – на макрорівні окремо взятої галузі.

Середньостатистичний землероб епохи простого товарного виробництва, наодинці орудуючи простими засобами виробництва, в середньому за сезон виробляв, припустимо, 1 тонну такого-то с/г продукту. Такий ось матеріалізований результат простої праці конкретної. Цю ж кількість продукту виготовить і сучасний трудівник, орудуючи тими ж таки примітивними знаряддями праці. Метрична величина продукту, виробленого працею однієї (усередненої) пари робочих рук, – непорушно-стабільна у віках. І це є продуктовий еталон базовий. А ось метрична величина валового за сезон продукту, виробленого технічно оснащеною працею аграрія, зростає в міру підвищення продуктивності праці. Сучасний середньостатистичний фермер, використовуючи найновішу агротехніку та агрозасоби, за сезон наодинці виробляє, скажімо, 100 тонн цього ж таки с/г продукту. – Стократне зростання продуктивності праці. Результат редукції праці (конкретної) – очевидний: складна праця сучасного землероба містить 100 простих землеробських праць. А що ж вартісна величина даного с/г продукту в якості товару?.. Два століття тому 1 тонна с/г продукту на ринку в середньому коштувала, наприклад, $500. – Субеталон товарний тоді. Нині вартість с/г продукту (в реальній ціні) знизилась на 80% і в середньому становить $100 за тонну. – Субеталон товарний тепер. Однак, якщо в епоху простого товарного виробництва середньостатистичний аграрій за сезон міг виготовити і реалізувати продукт в середньому лише на $500, то сучасний – на $10000. Незважаючи на зниження вартості одиниці товару, тим не менш, отримуємо той самий результат редукції праці (абстрактної), поділивши вартісну величину товарної продукції на вартість товарного субеталону: $10000 : $100 = 100 простих землеробських праць. Маємо 100 КПП (коефіцієнт продуктивності праці) землероба – маса живої праці сучасного фермера, в рівній мірі обчислена нами через призму редукції уречевленої праці що конкретної в продукті, що абстрактної в товарі.

Фермерське виробництво одвічно характеризується відносною одноосібністю господарювання. Чого не скажеш про інші галузі, що потребують корпоративної праці багатьох працівників. Візьмемо, приміром, гірничодобувну галузь. В епоху простого товарного виробництва двісті років тому ця галузь такої-то країни при чисельності трудозанятих в ній, скажімо, 50 тисяч робітників примітивної ручної праці видобувала в рік 1 млн. тонн корисних копалин. В середньому 20 тонн в рік на гірника, що є еталонною величиною продукту для однієї пари робочих рук. В наш час ця галузь, оснащена за останнім словом техніки, видобуває 100 млн. тонн корисних копалин при тій же загальній чисельності трудозанятих в ній 50 тисяч робітників. Виходить, 2000 тонн в рік на гірника в середньому. Продуктивність праці, як бачимо, зросла у 100 разів за двісті років. Праця сучасного гірника, відповідно, рівновелика 100 простим гірняцьким працям. – Такий результат редукції праці конкретної. Тепер, що стосується вартості (в реальній ціні). Двісті років тому при вартості 1 тонни корисних копалин, припустимо, $100, середньостатистичний гірник виробляв продукту (в якості товару) на суму: 20т × $100 = $2000 на рік. Нині, за вартістю, скажімо, $30 за 1 тонну корисних копалин, сучасний середньостатистичний гірник видобуває продукту (в якості товару) на суму: 2000т × $30 = $60000 на рік. В той же час 20-тонний продукт, як середньорічна норма (еталон) уречевленої праці однієї пари робочих рук, в наш час коштує: 20т × $30 = $600 – Такий ось вартісний субеталон тепер. Співвідносячи уречевлену, у вартісному вимірі, сучасну працю до уречевленої, у вартісному вимірі, праці еталонної – $60000 ділимо на $600, – отримуємо 100 кратний вміст простих праць в 1-й складній праці сучасного гірника. Маємо 100 КПП (коефіцієнт продуктивності праці) – маса живої праці сучасного гірника, в рівній мірі обчислена нами що через призму редукції праці конкретної в продукті, що через призму редукції праці абстрактної в товарі.

Метрична величина продуктового еталону простої праці однієї пари робочих рук стабільна у віках: що 300-200-100 років тому, що нині... як була одна тонна с/г продукту за сезон в аграрній і 20 тонн копалин за рік в гірничодобувній галузях, так і лишилися. А ось вартісна величина товарного субеталону простої праці однієї пари робочих рук – знижується. Тим не менш, редукція праці уречевленої що у формі метричної величини продукту, що у формі вартісної величини товару завжди дасть один і той же результат у вигляді коефіцієнта продуктивності праці (КПП), який показує нам масу складної праці в продукті/товарі: працею скількох умовних пар робочих рук був виготовлений продукт/товар. І під яким би кутом, з точки зору історичної, не була дана вартісна оцінка продукту в якості товару суб'єктами ринку, результат редукції праці абстрактної буде один і той же, і він співпаде з результатом редукції праці (усереднено) конкретної. Оскільки... Базовим показником трудомісткості товару є продуктивність праці – Коефіцієнт ПП: кількісний вміст простих праць в будь-якому товарному продукті. Припустимо (із посиланням на вищенаведений приклад), якщо б нам якимось чином вдалося раптом «підняти» з небуття ринкових суб'єктів двохсотлітньої давності, надавши їм можливість встановити вартісні параметри сучасного ринку, вони, вразившись стократним зростанням продуктивності праці в аграрній і гірничодобувній галузях, напевне (за інерцією) оцінили б 1 тонну с/г продукту в $500, а корисних копалин – в $100 за тонну. Як би це не здалося парадоксально, наші предки не погрішили б проти істини в оцінці трудомісткості товарної продукції. Бо редукція праці абстрактної в товарі і в цьому випадку дала б нам той самий коефіцієнт продуктивності сучасної праці – 100 КПП що фермерського виробництва, що гірничодобувного. І він, цей результат співпав би з результатом редукції усереднено-конкретної праці в продукті. Адже, ще раз: безпосереднім показником трудомісткості товарного продукту є не його метрична і вартісна величини, а кількість простих праць, що містяться в ньому. І редукція праці тут завжди дасть однозначну відповідь.

Методика, що у всіх випадках дає один і той же результат, – вселяє довіру.

До речі, маючи еталонний продукт простої праці однієї пари робочих рук і знаючи на даний момент його вартість в ціні, можна безпомилково обчислити масу складної праці в товарному продукті за однією лише його ринковою (в ціні) вартістю. – При неможливості, скажімо, визначити метричну величину продукту. Даний метод відкриває можливість універсалізації розрахунку абстрактних трудовитрат = вартості. Проте, лише за умови середньої норми прибутку, достовірної, відповідно, вартісної оцінки товарів.

Вищенаведені приклади стосуються внутрішньогалузевої редукції праці по одній окремо взятій продуктово-товарній групі. У кожного різновиду товарного продукту своя міра уречевленої праці – уречевлений еталон простої праці однієї пари робочих рук: у хлібороба своя, у шахтаря своя... А продуктово-товарних груп безліч. Еталонів не «напасешся». До того ж, тільки в аграрному секторі та у гірничодобувній промисловості продукція незмінної якості. Продукція обробної промисловості не те що мінлива в своїй якості, але, зазвичай, не має аналогів ручного виробництва: вручну не можна виготовити, приміром, електротехнічну продукцію, продукцію машинобудування, хімічної промисловості та багато чого іншого. Де ніякі «еталони» простої праці однієї пари робочих рук взагалі не існують у природі...

А нам цього і непотрібно.

Адже ринок урівнює всі без винятку товари у вартісній оцінці абстрактних трудовитрат на їх виробництво. Абстрактна трудомісткість є загальна для всіх товарів без винятку субстанція. – У різних співвідношеннях, зрозуміло. А питання поставлено: знайти універсальну міру уречевленої в товарах абстрактної праці = вартості. Яка різниця, абстрактною трудомісткістю якого товарно-продуктового еталону вимірювати абстрактну трудомісткість товарної продукції, що реалізується на ринку. Головне, – мати реальне уявлення трудозатратної ємкості товару, його вартість. А відтак, – розраховувати вартісні параметри загалом в економіці.

Таким чином...

У пошуках універсальної міри абстрактної праці = одиниці ВАРТОСТІ лишається наступне: На роль базового еталону вартісної одиниці взяти уречевлений в продукті результат найелементарнішої праці... та ринкову оцінку його, як еталонного товару, фіксувати в якості субеталонної одиниці ВАРТОСТІ. Подібно тому, як це робиться в природничих науках (фізиці, наприклад): в якості міри тієї або іншої величини береться найелементарніша частинка цієї величини.

Найелементарнішою, в даному випадку, працею може бути проста фізична праця однієї середньостатистичної пари робочих рук, що виробляє конкретний продукт незмінної якості: продовольство або сировину. – Найелементарніша праця конкретна (усереднена), що дає уречевлений результат у вигляді еталонного продукту і його, в якості товару на ринку, субеталонну вартість. Якщо взяти просту працю аграрія, то це така-то кількість продовольчого (якогось, скажімо, зернового) чи то сировинного (для текстильної промисловості) продукту та його вартість (в ціні) на ринку. Якщо ж взяти просту працю гірника, то це така-то кількість якої-небудь корисної копалини (вугілля або залізної руди, наприклад) і її вартість (в ціні) на ринку. Продукт найелементарнішої праці однієї пари робочих рук конкретної категорії трудівників (землероба чи то гірника) може представляти еталонну базу формування на його основі відповідного товарного субеталону. А це є вартісний субеталон – одиниця уречевленої в товарі праці абстрактної = вартості. На основі метрично стабільної величини конкретного продуктового еталону (такої-то кількості, наприклад, пшениці, бавовни, вугілля, руди...), таким чином, формується субеталон вартісної одиниці на даний момент.

Визначивши елементарну частину уречевленої в конкретному продукті найпростішої моно-ручної праці в якості еталону, а потім піддавши цей еталон ринковій оцінці задля формування на його базі субеталонної вартості, ми отримуємо універсальний інструментарій (міру) вимірювання абстрактної трудомісткості усіх товарів = вартості... методом редукції: зіставляючи вартість будь-якого сучасного товару з субеталонною вартістю реалізованого на ринку продуктового еталону. – Обчислюючи в такий спосіб кількість задіяних в виробництві даного товару умовних пар робочих рук. = Масу уречевленої в товарі абстрактної праці. = Вартості. Так, це будуть умовні пари робочих рук певної категорії трудівників: аграрія чи то гірника... Використання еталонної праці середньостатистичної пари робочих рук тієї чи іншої нами обраної категорії виробників в якості універсальної міри трудозатратної ємності товарів = вартості не повинно бентежити. Бо, як уже зазначалось, ринок урівнює всі без винятку товари у вартісній оцінці абстрактних трудовитрат.

Реалізований на ринку (відтак, – оцінений ринком) матеріалізований еталон найелементарнішої праці однієї пари робочих рук стає, таким чином, універсальною мірою уречевленої в товарах абстрактної праці – мірою вартості. Прийнявши одну (усереднену) пару робочих рук за умовну одиницю робочої сили – УОРС, а працю однієї пари робочих рук за працю умовної одиниці робочої сили – УОРС-Труд, доречно представити реалізований на ринку уречевлений УОРС-Труд еталонний в якості міри абстрактних трудовитрат = вартості.

ЕТАЛОННИЙ УОРС-Труд реалізований є СУБЕТАЛОН ВАРТОСТІ = ОДИНИЦЯ ВАРТОСТІ

Уречевлений УОРС-Труд еталонний на ринку в двох іпостасях: продуктового еталону в метричному вимірі та товарного субеталону у вартісному вимірі, як одиниця вартості.

Визначивши одиницю вартості на базі ринкової ціни матеріалізованого еталону найелементарнішої праці, ми отримуємо можливість розрахунку вартісних параметрів в одиницях УОРС-Труда. На питання, яких трудів вартий товар (яка його вартість), ми відповідаємо: товар вартий такої-то кількості трудовитрат умовних одиниць робочої сили – кількості УОРС-Труда (в грошовому, зрозуміло, еквіваленті). На практиці, однак, такі розрахунки навряд чи знадобляться. Практичне значення еталонного УОРС-Труда в іншому – у формуванні вартісних основ грошової системи.

Фактор грошового обігу являється центральним пунктом любої економічної доктрини, що претендує на роль прикладної у визначенні державної макроекономічної стратегії. Тому, для початку поставимо, здавалося б, риторичне питання: власне, що таке гроші? – В паперовому чи то електронному вигляді (золото, як і решта мінералів, є товар).

З точки зору трудової теорії вартості відповідь очевидна: ГРОШІ є умовний символ, образ, знак... Чого? – Вартості. А що таке вартість?

ВАРТІСТЬ, згідно авторській версії, є ринкова оцінка обсягу зречевлених в товарній продукції абстрактних суспільно-необхідних трудовитрат, затрачених на виробництво даної продукції. Те ж саме стосується реалізованих послуг. Тобто вартість є ринкова оцінка трудозатратної ємності товарної продукції та послуг, в грошовому виразі – ціні. Відтак... ГРОШІ є умовний знак вартості, що надає конкретного виразу ринковим оцінкам трудовитратних величин на торгах, як інструментарій вартісних оцінок трудозатратної ємності товарів і послуг, що формує ціну в певній кількості грошових знаків. Подібно тому, як в педагогіці кількість набраних балів формує конкретну оцінку рівня учнівських знань. Знову ж таки, повертаємось до аналогії педагогічного оцінювання учнівської успішності, що передбачає заздалегідь затверджену систему оцінних балів: конкретний вираз, символ, знак педагогічної оцінки. В ринковій економіці системі балів тотожний масштаб цін.

МАСШТАБ ЦІН, насамперед, є умовно відкалібрована шкала оцінювання вартісних величин: поділка шкали = одна грошова одиниця (1 гривня, приміром) представляє таку-то фіксовану величину вартості – еквівалент фіксованої частки абстрактної праці, матеріалізованої в товарі або реалізованої в послузі. Гроші, таким чином, являють собою знаковий виразник /образ/ оціненої ринком трудомісткості матеріальних благ = вартості, що в тій чи іншій сумі грошових знаків представляє собою ціну. Або, скажімо, так... Гроші є умовний знак оцінки (тобто вартості) трудовитратної ємкості створеного людською працею матеріального багатства. Вартість в грошовій оболонці є ціна. Відповідно, через призму оптимальної ціни можна визначати абстрактну трудомісткість товарної продукції та послуг.

Як тут не згадати Марксове «вартість не можна порахувати», мовляв: «Вартість товарів тим відрізняється від вдовиці Куіклі, що не знаєш, як за неї взятися». Питається: а навіщо, власне, «братися» за вартість, щоб визначати її величину. Доречно нагадати, що "вартість" як абстрактна трудоємність товару – субстанція безлика, і для неї характерна лише її величина, обсяг. Якщо вже проектувати вартість на якусь там вдовицю, то нас повинен цікавити обсяг (або маса) тілес цієї самої вдовиці, а не щось іще, більш пікантні деталі. І з цієї точки зору достатньо знати розмір одягу тієї ж пані, а не обмацувати її з голови до ніг. Те ж саме стосується і вартості товару: абстрактну величину трудомісткості товару (тобто вартість) визначаємо через призму його грошової оболонки – ціни. Так, для подібних розрахунків вартість (в ціні) товару має бути адекватна величині уречевлених в ньому абстрактних трудовитрат, бути справжньою, достовірною. І це ми визначаємо за середньою нормою прибутку від реалізації даного товару по оптимальній ціні. Подібно до того, як правильно зможемо визначити обсяг тілес славнозвісної вдовиці за розміром її одягу, за умови, що убранство цієї персони оптимально сидить на її поставі, а не тріщить по швах або звисає з плечей і волочиться по підлозі.

Таким чином, гроші є умовний знак вартості, що виражається в цінах, через призму яких є можливість визначати обсяг матеріалізованих трудовитрат = вартість в параметрах умовного робочого часу, затраченого на виробництво товару, або в задіяних у виробництві товару умовних пар робочих рук. – Лише, однак, при середній нормі прибутку від реалізації товару, відповідно, – ринковій рівновазі попиту-пропозиції на нього, коли вартість достовірна, адекватна уречевленим трудовитратам.

Отож головна функція грошей – функція міри вартості. В даному статусі гроші стають інструментарієм розрахунку вартісних параметрів при реалізації інших функцій грошей: обміну, платежів, заощаджень. – За умови вартісно-грошового паритету в економіці.

ЗАКОН ВАРТОСТІ є ринковий закон еквівалентного, відповідно до затрат праці, обміну товарами, що встановлює товарообмінну еквівалентність шляхом перерозподілу трудового ресурсу у сфері виробництва товарів із розрахунку рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. Зрозуміло, що в ринкових умовах як товарообмін (купівля-продаж), так і перерозподіл трудоресурсу (перелив капіталу) проводяться за допомогою грошового інструментарію, котрий являється символічно-знаковим виразником вартості. Відтак товарообіг та капіталовкладення здійснюються за допомогою грошового еквівалента вартості, обов'язковою умовою якого є вартісна адекватність грошової одиниці. Інакше ринок не зможе адекватно оцінювати уречевлені в товарах трудовитрати. Адже, купуючи на ринку за гроші товар, як матеріалізовану в ньому працю виробника, покупець, по суті, розплачується за нього часткою власної праці. І праця, з обох сторін, має бути адекватно представлена грошовою одиницею. Вартісна адекватність грошей вирішує долю еквівалентного товарообміну, тобто справедливого обміну результатами праці. Звідси, в решті-решт, правильне формування вартісних параметрів на всю в економіці товарну продукцію... за рахунок пропорційного перерозподілу інвестиційного капіталу (реінвестиційної частки додаткової вартості) у виробництві до середньої норми прибутку.

Гроші є символічно-знаковий виразник вартості, а тому грошова одиниця повинна адекватно представляти заздалегідь фіксовану частку вартості, бути її адекватним номіналом. Номінальна ціна грошової одиниці має дорівнювати фіксованій частці реальної вартості. Відтак сумарна ціна грошової маси поставлена в повну залежність від реального в економіці обсягу вартісної маси, як оціненої ринком сукупної маси матеріального багатства, і в номіналі повинна відповідати їй.

СУМАРНА ЦІНА ГРОШОВОЇ МАСИ = СУКУПНА МАСА ВАРТОСТІ

Тут ЦІНА в номіналі – символічний вираз вартості на грошових носіях.

При наявності вартісно-грошового паритету в економіці (сумарна грошова маса = сукупна маса вартості) гроші є еквівалентом вартості завжди і всюди. Інша справа, що вартість може бути достовірною (відповідає трудовитратам), а може бути псевдовартість (трудовитратам не відповідає). У першому випадку гроші є одночасно і еквівалентом абстрактних трудовитрат в товарах/послугах; в другому – ні. Тобто: еквівалентом обсягу суспільно-необхідної праці в товарах/послугах гроші можуть бути лише при середній нормі прибутку від реалізації, відтак при оптимальній ціні товару/послуги – достовірній вартості.

При відсутності грошово-вартісного паритету в економіці (сумарна грошова маса ≠ сукупна маса вартості) вартісна еквівалентність грошей виключена апріорі: починається цінове спотворення вартості – неадекватна оцінка зречевлених трудовитрат. В підсумку збій еквівалентного обміну результатами праці.

А ось встановлює вартісно-грошовий паритет в умовах вільноринкової економіки сама економіка мимовільним переформатуванням масштабу цін наявною в економіці масою вартості, наслідком чого являється вільний дрейф загальної маси цін в бік усунення вартісно-грошових перекосів. – При відсутності будь-якого державного втручання в монетарну сферу та вільному ціноутворенні. При незмінній кількості грошових знаків в економіці за умов стійкого економічного зростання неодмінно послідує здороження грошової одиниці – ревальвація (до вартості) і, відповідно, загальне зниження цін – дефляція. При стійкій тенденції довготривалого економічного спаду при незмінній кількості грошових знаків неминуче розпочнеться зворотній процес здешевлення грошової одиниці – девальвація (до вартості) і, відповідно, загальне зростання цін – інфляція.

Щодо монетарних заходів центральних банків: масове вкидання грошей в економіку неминуче призводить до зростання цін внаслідок здешевлення грошової одиниці; масове вилучення грошей, навпаки, – падіння цін через здорожчання грошової одиниці. Щоправда, в обох випадках через певний час неминуче поновлення вартісно-грошового балансу в економіці, відтак – вартісної еквівалентності грошей, але при дещо іншому масштабі цін.

Монетарна практика неодноразово підтверджувала невблаганну тенденцію до збалансованості грошової маси з масою вартості: будь-яке вкидання грошової маси в економіку, якою б за обсягом воно не було, неодмінно вирівнює номінальну ціну грошових одиниць до єдиної суми цін всієї грошової маси. Для переконливості уявімо експеримент. Спробуємо вкинути в економіку N-ну кількість грошових купюр без проставлених номіналів. Через деякий час ці паперові купюри самі собою набудуть певну ціну: на них, умовно кажучи, почне проявлятися номінал. Продовжимо експеримент, вкинувши ще стільки ж грошових знаків, в два рази збільшивши... Згодом ми побачимо знецінення грошової купюри рівно у два рази. Але сумарна ціна всієї грошової маси при цьому залишиться та ж сама. Як би надалі ми не експериментували, збільшуючи грошову масу або ж вилучаючи її з обігу, ми неодмінно будемо отримувати адекватну девальвацію або ревальвацію грошової одиниці (по відношенню не до інвалют чи то золота, а до вартості). Сумарна ціна грошової маси при цьому буде залишатися непорушно стабільною. Що це за величина в грошовому виразі?.. – Це еквівалент сукупної, яка є в реальності, вартісної маси в економіці. І цю вартісну масу реального багатства ніякими грошовими маніпуляціями не змінити і економіку не обдурити. Не грошова маса «робить» вартість, а навпаки, – вартість під себе вибудовує грошову систему, формуючи «цінність» грошової купюри. І не гроші характеризують економіку, а вартість.

В контексті сказаного доречно піддати сумніву Марксову формулу розрахунку кількості грошей в обігу та «формулу Фішера» (як одну із версій марксистського підходу до теорії грошей), які лягли в основу сучасних монетарних концепцій: мовляв, емісія грошової маси повинна орієнтуватися на суму цін товарів і швидкість товарно-грошового обороту. Тоді як ціни (їх рівень і сума) та швидкість обороту, в свою чергу, в повній залежності від примх грошової емісії. – Біг по колу, або переливання з пустого в порожнє і навпаки.

Скільки грошових знаків потрібно тій чи іншій економіці?.. – Не має принципового значення. Будь-яка кількість купюр задовільнить економіку, як в бік чисельного збільшення, так і зменшення (теоретично грошова одиниця не має меж поділу: долар / цент / міліцент / мікроцент / наноцент...). Сумарна в економіці маса вартості сама визначить їх справжню ціну. Не цифра номіналу на грошовій купюрі має значення, а її вартісна вага. Тоді... Чи можна, одного разу вкинувши в обіг N-ну кількість грошових знаків, заспокоїтись на цьому?.. – Можна. Тільки слід мати на увазі, що ми живемо не в економічно застійному середньовіччя. У наш час прогресуючих темпів економічного зростання з приростом вартісної маси в економіці буде пропорційно підвищуватися ціна купюри при незмінній їх кількості: ВВП, припустимо, виріс на 10% – на 10% грошова одиниця, відповідно, стане «важчою» – ревальвує. Будь це одноразовий акт, економіка могла б пристосуватися до нової вартісно-грошової рівноваги. Однак, коли дрейф зростаючої маси вартості по відношенню до грошової маси постійно з року в рік, то... З точки зору ведення бізнесу, здійснення торгівельно-комерційних операцій, тощо, це постійні перерахунки, плутанина в розрахунках, в решті-решт, – збій у роботі. Тому для стабільності фінансової системи приріст грошової маси в обороті повинен синхронізуватися з темпами економічного зростання. Аби номіналу грошової одиниці завжди відповідала фіксована величина реальної вартості еталонної частки матеріального багатства. У динаміці зростання грошова маса має бути постійно врівноважена масою вартості.

Нарешті, як визначати оптимальний для зростаючої економіки обсяг грошової маси з урахуванням її емісії?.. Теоретично відповідь проста – за стабільною ціною грошової одиниці. Практично (грубо) – по стабільно нульовій інфляції/дефляції, маючи на увазі стабільність купівельної спроможності грошей. Розуміючи при цьому, до чого призводить інфляційно-дефляційний дисбаланс. Підвищення цін при інфляції не має меж зростання, аж до гіперінфляції – розлад фінансової системи і колапс економіки. Тоді як зниження цін при дефляції обмежене бар'єром витрат виробництва, за яким гряде параліч ділової активності внаслідок кризи ліквідності = стагнація. Тобто: нестача грошей в економіці призводить до розкручування дефляційної спіралі; надлишок грошей призводить до розкручування інфляційної спіралі. В обох випадках – до фінансово-економічної кризи. Економічна теорія емпірично, посилаючись на практику, допускає мінімальний, в декілька відсотків (1-3% у рік, не більше), рівень інфляції10. Можливо, з огляду на мінімізацію «закупорок» платіжно-розрахункових потоків в короткостроковий період, але що буде в довгостроковій перспективі...

Окрім того, слід мати на увазі природну тенденцію «повзучого» зниження загального рівня цін внаслідок зростання суспільної продуктивності праці та, відповідно, зниження собівартості виробництва, що створює ілюзію дефляції. Насправді, за зниженням рівня цін стоїть загальне зниження вартості товарів, яке, однак, перекривається випереджаючим приростом сукупної маси вартості в економіці. – Через зростаючу продуктивність праці. Відтак при зниженні загального рівня цін на окремі товари має місце випереджаючий приріст сумарної маси цін зростаючого в країні сукупного продукту. Рівень цін знижується – загальна маса цін збільшується. – У пропорції до зростаючої маси вартості. Саме на вартісне зростання ВВП і має бути зорієнтований приріст грошової маси... задля запобігання інфляційно-дефляційним девіаціям та збереження купівельної спроможності грошової одиниці.

Нульова інфляція/дефляція (тобто стабільність купівельної спроможності грошової одиниці) є наглядний індикатор оптимальної відповідності маси грошей в економіці обсягу маси вартості в ній на даний момент. Звичайно, за нормальних умов вільноринкової економіки, насамперед, загальної рівноваги платоспроможного попиту і сукупної пропозиції. Грошова маса в такому випадку є реальним мірилом вартісної маси = економічної потуги країни. Якщо, припустимо, в економіку кількох ідентичних за кількістю населення країн одночасно вкинути однакову кількість одних і тих же грошових знаків, то через деякий час ми досить точно дізнаємося, хто чого вартий. – Як за ціною окремо взятої купюри в кожній країні, так і за сумарною ціною грошової маси в цих країнах.

Вартісна еквівалентність грошей сама собою ставить питання міри вартості: яка частка вартості, як ринково оціненого обсягу трудозатрат, в грошовій одиниці. Аби через призму цін адекватно розраховувати вартісні параметри. В доіндустріальну епоху, при уповільнених темпах економічного розвитку, роль одночасно міри вартості і грошового обігу виконували дорогоцінні метали (золото, срібло). – Цілком виправдано. Латентна маса вартості застійних економік сама визначала ціну тієї ж, скажімо, трійської унції як грошової одиниці. І золото зі своїми традиційними функціями міри вартості, обігу, платежу, заощадження (накопичення) могло абияк справлятися.

Зовсім інша справа економіка індустріальної епохи, коли динамічно зростає вартісна маса, значно випереджаючи приріст видобутку золота. Якщо залишити «золотий стандарт», міцно прив'язавши до ваги коштовного металу грошові знаки в якості сертифікату, – неминуча дефляція. Курсова ж орієнтація грошей на біржову вартість унції золота неминуче поставить питання: а наскільки взагалі золото здатне представляти трудомістку сутність вартості?.. – Занадто сумнівно, дивлячись на 50-кратний «гопак» ціни трійської унції після ліквідації «золотовалютного стандарту»1. Навряд чи об'єктивно-трудомістка компонента ціни золота переважає над її суб'єктивно-ціннісним капризом. Трудомісткість закладається людською працею і якщо вже є в будь-якому продукті, включаючи золото, то такою в своєму обсязі лишається стабільною завжди і всюди, незалежно від мінливості умов. Цінність, навпаки, – тут є, а тут, раптом, в любий момент може зникнути під впливом людської емоції: щойно золота нестерпно хотілось... і, на тобі, – перехотілось. От і обвалилась цінність мінералу «з висоти небес» до реальної його трудовитратної вартості. А ще золото, будучи, переважно, предметом розкоші, не є для людини засобом пріоритетної життєвої потреби – «на хліб не намажеш».

Отже, вартісний вміст грошей... Трудова теорія вартості вимагає відформатувати грошовий еквівалент вартісним калібратором, аби поставити грошову одиницю на чітко визначений (в кількісних вимірах) матеріально-вартісний фундамент: зафіксувати певну частку вартості в грошовій одиниці. Це надасть грошам, насамперед, можливість правильно розраховувати вартісні параметри (тобто належним чином виконувати функцію міри вартості) і в такий спосіб забезпечувати ефективне виконання грошима своїх прикладних функцій обміну, платежів, заощадження. Загалом же, грошовою емісією, зорієнтованою на зростаючу масу вартості, підтримувати вартісно-грошовий паритет, сприяючи нормальному функціонуванню економіки. Що може слугувати базовим еталоном вартості?.. – Питання вартісної одиниці. І відповідь на нього очевидна...

Оскільки вартість є ринкова оцінка обсягу матеріалізованої в товарах праці, то за одиницю вартості логічно взяти ринком оцінений (в грошовому виразі) уречевлений результат найелементарнішої, взятої за еталон, простої праці середньостатистичної людини. Тобто: реалізований на ринку матеріалізований еталон елементарної праці в грошовому еквіваленті як одиниця вартості.

ЦІНА ЕТАЛОНУ = ОДИНИЦЯ ВАРТОСТІ = ОДИНИЦЯ ТРУДОВИТРАТ

У ринковій економіці при середній нормі прибутку від реалізації речового еталону. Тільки за такої умови одиниця вартості (в грошовому еквіваленті) буде достовірна, адекватна трудомісткості еталона. Питання: який конкретно матеріалізований результат доцільно взяти за еталон елементарної праці, як основу одиниці вартості?.. Ймовірно, простий продукт незмінної якості. Це повинен бути продукт першої необхідності, найбільш поширений на всіх широтах, що користується стабільним попитом на душу населення незалежно від циклічних коливань в економіці, не схильний до кон’юнктурних впливів моди, шахрайства, паніки та інших емоцій, мати непорушно високу стабільність цінності/корисності для людини (чого не скажеш про золото, наприклад) – як стабілізатор попиту. Цей продукт повинен мати чисто трудове походження, під силу вироблятися найпростішою працею однієї середньостатистичної пари робочих рук (вона ж бо умовна одиниця робочої сили – УОРС) протягом одного виробничого циклу. Тобто за основу грошової одиниці доцільно взяти одиницю вартості як оцінений ринком зречевлений еталон найелементарнішої праці середньостатистичного трудівника.

Отже, ринкова вартість матеріалізованого еталону праці умовної одиниці робочої сили (вартість уречевленого еталону трудовитрат 1 УОРС) в якості вартісної основи грошової одиниці. Грошова система має бути поставлена на матеріально-вартісне підґрунтя.

Вдала розробка грошової системи на трудозатратно-вартісній основі реальної економіки впритул наблизить політекономію до практики, перетворюючи її в прикладну економічну науку.

Отже, наднаціональна грошова одиниця...

В основу наднаціональної валюти має бути закладена одиниця вартості, як оцінений ринком матеріалізований еталон найелементарнішої праці середньостатистичної людини.

На роль уречевленого еталону найелементарнішої праці, як матеріалізованої основи вартісної одиниці, автор, допоки що, не знаходить кращого варіанту, аніж хлібний продукт. Хлібна зернова культура, вирощена вручну працею середньостатистичного хлібороба протягом одного виробничого циклу – сезону. Звичайно, вал сезонного врожаю, вирощеного подібним чином, обчислити досить складно: для зернових, за прикидками (грубо), він варіюється десь в межах 5 – 15 центнерів. Але точність обчислень в даному випадку і не знадобиться. «Габаритні» параметри вартісного еталону грошової одиниці, з практичної точки зору, принципового значення не мають: тільки й того, що ціна поділки вартісної шкали. Тут головне не «величина», а тривала стійка «міцність» еталону задля стабільності як грошової одиниці, так і грошової системи взагалі. Довго не заморочуючись, можна, просто (до того ж, – зручно), взяти 1 тонну зерна і... затвердити цю норму продукту, що представляє певну дозу людської праці, в якості матеріальної основи еталону вартості. При цьому тривалість умовного робочого часу для виміру еталонної дози праці прикладного значення не мають. Головне для вартісної одиниці – середня норма прибутковості зерновиробництва, як індикатор адекватної ринкової оцінки матеріалізованих в еталонному хлібопродукті трудовитрат: правильна вартісна оцінка еталона є реальна величина матеріалізованої в ньому абстрактної праці. – У грошовому виразі, при вартісній еквівалентності грошової одиниці, звичайно.

Які плюси на користь хлібного еталону одиниці вартості?..

Перш за все, чисто трудове походження хлібного продукту: ні з неба не падає, ні з дна океану не спливає. – Тільки праця... на сучасному етапі величезної маси працівників аграрно-профільованої галузі, на вершині якої хлібороб. По-друге, стабільність споживання хліба людиною незалежно від соціального статусу: в нормі споживання хліба всі рівні – і багатії, і бідняки. При цьому, повна відсутність емоційної складової попиту на хліб, лише фізіологічна потреба в ньому. – Несхильність попиту емоційним штормам. Далі, синхронність попиту і пропозиції протягом багатьох десятиліть: виробництво зернових зростає в унісон з приростом населення. – У світовому масштабі... незалежно від циклічних коливань глобальної економіки, економічних криз, зокрема. Закон вартості (там, де він діє), оперативно реагуючи на попит, підлаштовує під нього обсяг виробництва своєчасним переливом капіталу в галузь до середньої норми прибутку. Так, погодно-кліматичні умови... Проте, врожайність зернових у світі, незважаючи на примхи природи, також має стійке зростання. Плюс стабільні з року в рік світові резерви зерна, в т.ч. пшениці, зазвичай, на рівні ¼ від валового виробництва. Глобальний попит на зернову продукцію, в цілому, урівноважений її пропозицією... принаймні, увесь післявоєнний період. – Запорука стабільної автентичності («чистоти») вартості продукту: нічого, окрім як «собівартість + середній прибуток». Єдине, що спотворює ціновий тренд зерна на світових ринках, – позаринкове формування ціни на сиру нафту2, а також розгнуздані інфляційні «танці» національних валют, про що свідчить, до речі, розбрід реальних і номінальних цін на ту ж саму нафту в доларах США та розходження індексів номінальних цін на продовольство з реальними останні півстоліття3. І це за умов дивовижної синхронності приросту народонаселення, виробництва зерна та видобутку нафти4. Тому слід з певною долею скепсису сприймати цінову статистику зернових культур5.

Отож... На доказовій базі докладніше розглянемо зернову продукцію в якості товару з точки зору попиту-пропозиції та ціноутворення.

Попит і пропозиція визначаються потребою в продукті та можливостями його виробництва. «Відповідно до нормативів Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН (WHO), добова норма споживання хлібних виробів становить 330 г на людину – 120 кг в рік»6. У той же час... «Темпи зростання населення і світового врожаю зернових зблизилися: в останні три десятиліття ХХ століття річний збір зерна коливався в діапазоні від 300 до 342 кг на людину»7. Тут варто мати на увазі різницю між зерновими культурами та хлібопродуктами: перші включають в себе кукурудзу та ін. зернові; другі – ні8. Крен споживання в бік м'ясо-молочної продукції зумовлює випереджаючий тренд виробництва фуражного зерна9. З врахуванням тваринництва, виробництво зернових культур досить точно збалансовано з їх споживанням10. Щодо темпів зростання виробництва зернових відповідно до приросту населення світу, то: «З 1961 по 2014 рік світове виробництво зерна збільшилось на 280%, тоді як загальна чисельність населення за цей період – на 136%»11. Стосовно агропродукції в цілому: «З 1980 по 2004 рік ВВП сільського господарства у всьому світі збільшувався в середньому на 2% в рік, тоді як населення світу на 1,6%»12. Випереджаючий темп виробництва сільгосппродуктів до приросту населення зумовлений був якісним поліпшенням продовольчого споживання відсталих за розвитком країн. Загальне споживання зернових у світі, в той же час, було синхронізоване з обсягом їх виробництва як за валом13, так і на душу населення14. Відтак, пропозиція зернового продукту, загалом, задовольняла на нього зростаючий попит15. Очевидно, цьому сприяли: а) стабільно лінійне зростання як врожайності, так і валового виробництва зернових культур у світі16; б) стабільні із року в рік світові резерви зерна в межах 20-35% від валового виробництва17. Навіть зростаючий експорт зернових в країни, що розвиваються18, аж ніяк не позначився на глобальному балансі попиту-пропозиції19. Заслуговує на увагу, до речі, стабільний рівень споживання продовольства на душу населення у розвинених країнах20. Це вказує на те, що за нормальних умов для середньостатистичної людини є фіксована норма споживання зернопродуктів: ні більше – ні менше. І лише за рахунок трикратного поліпшення останні 60-років споживання в країнах третього світу, за даними FAOSTAT, спостерігалась загальносвітова тенденція до збільшення продовольчого споживання на людину21. За прогнозами ОЭСР-ФАО, до 2026р. «потреби на душу населення в продовольчих товарах залишаться незмінними, за винятком найменш розвинених країн»22.

Ціноутворення товарного зерна визначається дією закону вартості на світових ринках: ціна витрат виробництва + середній прибуток, за умов загальної рівноваги попиту-пропозиції. Здавалося б, синхронність продовольчої пропозиції до споживчого попиту повинна була зумовити стабільність ціноутворення... з загальносвітовим трендом до поступового зниження вартості (в ціні) зернового товару в міру зростання продуктивності праці та зниження собівартості виробництва. Не тут те було. За останнє століття: Перша та Друга світові війни, Велика депресія 1929-33рр., ціновий шок енергетичної кризи 70-х, врешті-решт, позаринкове формування ціни на нафту в 2004-2014рр. – суттєво спотворювали тренд ціноутворення на зернову продукцію23. Те ж саме, до речі, стосується і цін на промислову сировину24. Тим не менш, загальна тенденція очевидна: «За останні 100 років реальні ціни на пшеницю знижувались щорічно в середньому на 1,5%»25. Стосовно післявоєнного періоду (а саме він нас найбільш цікавить), то: «Після Другої світової війни середня ціна як кукурудзи, так і пшениці скорочувалась приблизно на 2,3% на рік протягом 61-річного періоду»26. З початком ХХІ століття, однак, понижуючий на продовольство ціновий тренд сповільнився... Причиною тому являється різкий стрибок цін на енергоносії з 2004 року27. Кореляція як індексу цін на продовольство до ціни на сиру нафту28, так і, зокрема, цінових індексів зерна до нафти29 – абсолютно очевидна. Втім, «Сільськогосподарський прогноз ОЕСР-ФАО 2017-2026» (Рим, липень 2017р.), констатувавши «повернення світових цін на продовольство до своїх докризових рівнів 2007-08», спрогнозував: «протягом наступного десятиліття ціни на світові продовольчі товари залишаться на низькому рівні в порівнянні з попередніми піковими значеннями»30. Відтак, понижуючий з 1960 року ціновий тренд на основні зернові культури31, треба сподіватись, продовжиться і в ХХІ столітті.

Отже... Хлібний еталон вартості як основа грошової одиниці. – Потребує конкретизації. Який саме зерновий продукт взяти за речову основу одиниці вартості?..

В якості зернової культури автор пропонує «Зерно IGC» Міжнародної Ради по зерну на підставі якої обчислюється індекс світових цін на зернові. «Зведений індекс цін на зернові складений на основі наступних показників: індекс цін Міжнародного комітету (МКЗ) на пшеницю (середнє значення 10 різних котирувань пшениці); індекс цін МЗК на кукурудзу (середнє значення 4 різних котирувань кукурудзи); індекс цін МКЗ на ячмінь (середнє значення 5 різних котирувань ячменю); 1 експортна ціна сорго та зведений індекс цін ФАО на рис»32. Статистика IGC ведеться з 1949 року, FAO використовує з 1961-го. Алгоритм обчислення вартості зернового еталону плюс створення на його вартісній основі грошової одиниці наступний.

1. Беремо 1 тонну «Зерна IGC» (пшеницю, кукурудзу, рис у пропорціях виробництва-споживання33) і затверджуємо в якості матеріально-базового еталону грошової одиниці. – Зерновий аналог унції золота.

2. Усереднену протягом кількох років світову ціну базового еталону «1 тонна IGC-зерна» фіксуємо як грошовий еквівалент вартості еталонного зерна IGC – грошовий субеталон вартості у доларовому вираженні. Отримуємо Зерно-валютний стандарт GES (Grain Equivalent Standard) – аналог Золотовалютного стандарту Gold Exchange Standard.

3. На базі грошового субеталона вартості еталонного зерна IGC, він же Зерновалютний стандарт "Grain Equivalent Standard", затверджуємо наднаціональну валюту GES:

1 GES = фіксована в доларах США субеталонна вартість 1 тонни IGC-зерна.

З цього моменту грошова одиниця GES починає жити власним життям, будучи безпосередньо прив'язаною лише до ринкової вартості еталонного зерна IGC, а курс національних валют, включаючи американський долар, орієнтується на Зерновалютний стандарт у вигляді грошової одиниці GES. Тобто світову валюту створюємо на базі ринкової вартості 1 тонни IGC-зерна за алгоритмом:

ЕТАЛОН речовий → СУБЕТАЛОН вартісний → 1GES-валюта.

Два уточнюючі моменти.

Перший до пункту №2. Якою є методика обчислення усередненої ціни базового еталона вартості?.. Беремо статистику реальної ціни зерна IGC (його зернових компонентів) Міжнародної ради по зерну за півстоліття, або статистику того ж IGC-зерна Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO) з 1961 р., заздалегідь виключивши періоди максимальних спотворень його вартості від аномальних цін на нафтопродукти. А може навіть краще взяти статистику не з 61-го, а з 80-х, останні 40 років, виключивши 2005-2015 роки цінових аномалій. На основі залишкових періодів виводимо середнє значення реальної ціни зерна IGC, вона має бути досить близькою до його реальної вартості. І далі... Середнє значення світової ціни еталонної 1 т зерна IGC утверджуємо як грошовий еквівалент вартості зернового еталона – його вартісний субеталон у грошовому вираженні.

Другий до пункту №3. Грошова одиниця GES не безпосередньо прив'язується до базового еталону «1 т IGC-зерна», а до його ринкової вартості – вартісного субеталону, який формується ринком на базі еталонного зерна. На відміну від метрично стабільної величини зернового еталону (1 тонна), субеталон має вартісний дрейф у бік зниження одночасно із загальним зниженням вартості всієї товарної продукції... внаслідок зростання продуктивності праці та, відповідно, зниження ціни витрат виробництва (собівартості). Звідси грандіозна перевага грошової системи GES, оскільки вартісна підоснова її валюти у тренді загального зниження вартості (у цінах) на всю товарну продукцію. Тобто вартість зернових культур базового еталона IGC (пшениці34, кукурудзи35 та ін.) знижується синхронно до зниження вартості основної маси сировинних товарів36, зрештою, переважної маси промтоварів. Що це означає?..

Синхронне зниження вартості зернового еталону IGC із загальним зниженням вартості основної маси товарної продукції гарантує стійкість грошової одиниці GES на тривалу перспективу: купівельна спроможність 1 GES збережеться незмінною і через 10 років, і через 20, і далі. Це головне, що потрібно для стабільності глобальної фінансової системи. Звичайно, не виключені деякі вартісні диспропорції, які, можливо, виявляться через роки, тоді вирішуватиметься питання корекції грошової одиниці.

GES-валюті, завдяки її вартісній стійкості, слід визначати справжню ціну (валютний курс) національних грошових одиниць, виявляючи можливі їх псевдовартісні девіації. Якщо, припустимо, через 10 років раптом виявиться, що ціна 1 тонни зернового IGC-еталону в доларовому обчисленні не та, яка була на момент затвердження GES-стандарту, а дещо вища, залишається одне із двох: або ФРС увімкнула друкарський верстат, або, скоріш за все, запустила грошовий мультиплікатор. Те саме стосується інших національних валют. Це, безперечно, дисциплінує монетарну політику центробанків.

Вартісному субеталону наднаціональної грошової одиниці GES, на основі валютного паритету, належить визначати вартісну вагу національних грошей: стільки-то (така-то частка) вартісно-оціненого ринком еталонного продукту – умовних тонн або кілограм зерна IGC – на одиницю грошового еквівалента: долара, євро, гривні... GES-валюта в результаті стає досить досконалим інструментарієм вартісного розрахунку матеріалізованих працею багатств, аж до ВВП включно. Практичне завдання зерновалютного стандарту GES: на міцному матеріально-вартісному підґрунті «заякоривши» національні валюти, включаючи коронований нині долар, нормалізувати еквівалентний в економіці товарообмін відповідно до закону вартості, очищуючи ціноутворення від псевдовартісної фальші.

Доречним тут буде нагадати про існуючу на сьогоднішній день систему міжнародних платіжних розрахунків. Про абсолютний крах і вакуум валютної системи у сучасному світі, звичайно, не йдеться. Бреттон-Вудський золотовалютний стандарт в середині 70-х був замінений на Ямайську систему «Спеціальних прав запозичення» (Special Drawing Rights) у якості резервного та платіжного засобу, що емітується МВФ в безготівковій формі, у вигляді записів на банківських рахунках. Одиниця SDR розраховується як сума певних пропорцій п'яти валют (долара, євро, юаня, ієни, ф/стерлінгів), оцінених в доларах США, на підставі вільно плаваючих валютних курсів. «Спеціальні права запозичення» за таких умов позбавлені будь-якої прив'язки до трудовитратно-матеріалізованого підґрунтя. Відтак, на практиці СПЗ нічим не перевершила банальну систему доларового стандарту. Американський долар, на «чесному слові» без фіксованої матеріально-вартісної опори, донині лідирує в якості міжнародного платіжного та резервного засобу36. Валюта GES, в разі прийняття Зерновалютного стандарту, цілком могла б перебрати на себе роль «Спеціальних прав запозичення». А для початку, як мінімум, – для порівняльного аналізу “GES versus SDR” та з'ясування традиційного питання: хто – кого? Втім, допустимо взагалі паралельне їх існування для курсового взаємоконтролю.

Основою світової валютної системи повинна бути не суб'єктивно-примхлива цінність коштовних металів або опора на плаваючі курси національних валют, а вартісна (ринком правильно оцінена) трудомісткість матеріального багатства. Серед переваг «Зерновалютного стандарту GES» над золотовалютним GES і SDR аналогами, варто зазначити дві основні:

а) чисто трудомістка сутність вартості зернового продукту, чого не скажеш про золото з його суб’єктивно-емоційними факторами формування ціни, ні, тим більше, про плаваючий курс національних валют, на якому базуються СПЗ;

б) світовому господарству притаманно нарощування виробництва зернових синхронно до приросту населення, завдяки чому пропозиція = попиту в динаміці економічного зростання, що, знову ж таки, не скажеш ні про золото, ні про СПЗ.

Недоліки золотовалютного стандарту GES стали причиною його ліквідації в 70-ті минулого століття. – Цілком виправдано. А SDR цих недоліків не позбавились. З тих пір і понині світова валютна система «безпритульна» – позбавлена будь-яких матеріально-вартісних основ, відтак перебуває на межі руйнації. Звідси, до речі, крипто-валютні збочення сучасних фінансів. Це вже патологія.

Далі. Із чотирьох загальновідомих функцій грошей «Золотовалютний стандарт – GES» обслуговував в натурі, а "Спеціальні права запозичення – SDR" на даний момент формально обслуговують три функції, окрім однієї, головної – міри вартості (в політекономічному розумінні даної категорії). Тоді як Зерновалютний стандарт GES, навпаки, по ідеї має виконувати, перш за все, найголовнішу функцію грошей – саме функцію міри вартості, фіксуючи вартісну еквівалентність грошової одиниці. Ні в якості засобу обміну, ні платежу, ні заощадження в натурі IGC-зерно, на відміну від золота та ін. коштовностей, непридатне. Однак, за умови вільної конвертації GES грошової одиниці в золото або інші стабільні валюти, обслуговувати решту функцій грошей на практиці стандарту GES не складе труднощів. За таких умов в статусі безготівкової GES-валюти. Ну, а якщо справа дійде до емітування грошової одиниці GES на традиційних носіях, задля вводу її у готівковий обіг, то валюта GES зможе виконувати всі чотири функції грошей. У цьому буде безперечна перевага GES-стандарту над усіма іншими аналогами.

Якщо ЗАКОН ВАРТОСТІ на макроекономічному рівні упорядковує реінвестиційний перерозподіл додаткової вартості у розширене відтворення виробництва до середньої норми прибутку, відтак, – до товарообмінної на ринку еквівалентності, то ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ на мікроекономічному рівні формує масу додаткової вартості для подальшої реінвестиції... задля економічного виживання суб'єкта підприємницької діяльності в конкурентній боротьбі. Що, втім, має макроекономічні наслідки, оскільки створює фінансові передумови розширеного відтворення в масштабах всієї економіки. В наявності два базові економічні закони: один продуктивно нагромаджує капітал, інший його раціонально перерозподіляє. Або, скажімо так:

Суть ЗАКОНУ НАГРОМАДЖЕННЯ полягає в мінімізації витрат виробництва окремих підприємств задля максимізації підприємницького прибутку в реінвестиційних цілях.

Суть ЗАКОНУ ВАРТОСТІ полягає в реінвестиційній оптимізації витрат виробництва в угоду споживчому попиту, що має наслідком оптимальне ціноутворення.

Закон нагромадження, на відміну від закону вартості, притаманний не лише для умов товарного виробництва. Його дія, бодай примітивно, але проявляється вже на ранніх стадіях соціальної еволюції, коли людині, аби вижити, поліпшивши при цьому свій матеріальний стан, доводилось частину продукту рослинного або тваринного походження зворотно спрямовувати у господарство задля його розширення. Тоді це було в натуральній формі. В умовах ринкової економіки нагромадження набуває вартісну форму: частина прибутку від реалізації товару у грошовій формі спрямовується у розширене відтворення виробництва. Для простого товарного це придбання додаткових засобів виробництва у вигляді земельних ділянок, господарських споруд, знарядь праці, сировини, матеріалів... А для капіталістичного, окрім того, – найняття на роботу додаткової робочої сили.

Фактор найманої праці є закономірний результат майнового розшарування суспільства на ґрунті соціально-економічної диференціації в ході розвитку ринкової економіки. Прихід товарного виробництва на зміну натуральному знаменує, по суті, підйом продуктивних сил на якісно вищий рівень інтеграції. Спільність людей у виробництві з цього моменту піднялася на рівень поділу праці окремих товаровиробників, пов'язаних між собою товарно-грошовими відносинами. Оскільки вирішальною умовою відновлення товарного виробництва є реалізація товарної продукції на ринку в ході конкурентної боротьби, то вистояти в такій боротьбі можна було лише ставши на шлях всезростаючого накопичення, бо тільки воно, забезпечуючи можливість розширеного відтворення виробництва, здатне гарантувати економічне виживання приватного товаровиробника. А це стимул до виробництва куди більш ефективний, аніж насильницький примус до праці. В результаті індивідуально-трудова приватна власність отримала прискорений розвиток і швидко переросла раніше пануючу власність позаекономічно-узурповану, переважно, на землю.

Перехід до товарного виробництва, таким чином, пробудив нестримне у виробників прагнення до нагромадження, як єдино можливому в ринкових умовах способу їх економічного виживання. Однак, відмінність умов накопичення цілком закономірно спричиняла процес поділу товаровиробників на відстаючих, з одного боку, та успішних, – з іншого. Власне, зміцнення одних індивідуальних господарств могло мати місце саме за рахунок відставання інших господарств в ході конкурентної боротьби за кращі умови виробництва та збуту своєї продукції. Це стало початком природної соціальної диференціації. З цього почалося якісно нове, тепер уже економічне за своїм походженням і природою розшарування суспільства, на противагу архаїці позаекономічного поділу на стани. Якісно нове соціально-майнове розшарування створило сприятливі умови для залучення успішними товаровиробниками на свої підприємства додаткової, окрім своєї особистої, робочої сили із числа збанкрутілих виробників в порядку вільного найму. Розпочатий процес концентрації виробництва і власності на засоби виробництва породив вільнонайману форму експлуатації праці.

Залучення найманої робочої сили відкрило багатообіцяючі перспективи подальшого укрупнення приватних товаропродукуючих господарств, оскільки їх власникам надалась конче сприятлива можливість нагромадження капіталу за рахунок працюючих за наймом. Однак, допоки виробництво базувалося на ручній праці, процес природної соціально-економічної диференціації залишався уповільненим, а використання найманої праці не настільки масовим. Накопичення капіталу успішними товаровиробниками нарощувалось, переважно, екстенсивним шляхом – за рахунок простого збільшення чисельності найманої робочої сили, – а тому було обмежено в своїх можливостях. Перелом в розвиток даного процесу вніс промисловий переворот – перехід від ручного виробництва до машинного. Віднині трудова діяльність зі сфери переважно сільськогосподарського виробництва перейшла у сферу виробництва переважно промислового – фабрично-заводського. З цього моменту починається масова експлуатація найманої праці, відкриваються величезні можливості самозростання капіталу за рахунок масованого припливу додаткової вартості і, як наслідок, – бурхливі темпи економічного зростання. – Стрімкий процес концентрації виробництва і централізації приватнокапіталістичної власності.

Отже, для капіталізму: ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ є економічний закон самозростання капіталу шляхом рекапіталізації додаткової вартості, добутої в ході експлуатації вільнонайманої праці.

Вільнонаймана форма експлуатації передбачає купівлю власником засобів виробництва робочої сили вільнонайманих робітників задля експлуатації їхньої праці – присвоєння підприємцем створеного працею найманого робітника додаткового продукту у формі додаткової вартості. Додаткова вартість являє собою частину новоствореної (або доданої) вартості, за відрахуванням величини перемінного капіталу (заробітної плати). Або у вигляді формули:

W – (c+v) = m. Де: w – вартість товару; c – постійний капітал; v – перемінний капітал (зарплата); m – додаткова вартість (валовий прибуток).

Вартість (в ціні) товару мінус ціна витрат на його виробництво = валовий прибуток.

Оскільки робоча сила робітника в процесі вільного найму піддається купівлі-продажу, немов товар, то, відповідно, на процедуру купівлі-продажу та формування ВАРТОСТІ даного «товару» поширюється дія ЗАКОНУ ВАРТОСТІ, як і на всякий інший товар. Але робоча сила є специфічний «товар», тому формування вартості робсили має деякі особливості.

Перш за все, специфічний «товар» робоча сила тим відрізняється від звичайного товару, що має властивість створювати нову, додану вартість (по Марксу). Тому, на відміну від купівлі-продажу звичайного товару, де торг відбувається навколо його трудозатратної ємності, купівля-продаж специфічного «товару» робоча сила супроводжується торгами навколо її трудової здатності – інтелектуально-фізичного потенціалу робочої сили найманого робітника, його трудовіддачі. Отже...

ВАРТІСТЬ (в ціні = зарплаті) специфічного «товару» робоча сила є ринкова оцінка професійної придатності найманого робітника, його трудової спроможності.

Далі: якщо вартість звичайного товару балансується середньою в масштабах економіки нормою прибутку від його реалізації – M/C+V, то вартість специфічного «товару» робоча сила балансується середньою в масштабах економіки нормою додаткової вартості від її експлуатації – M/V. – Рівновелика вартісна віддача у вигляді додаткової вартості від рівновеликих капіталовкладень в змінний капітал. Тобто, оптимальна величина вартості робочої сили (в ціні = зарплаті) визначається типовою для економіки пропорцією «змінний капітал – додаткова вартість» в структурі новоствореної найманою працею вартості. На середній в масштабах економіки нормі додаткової вартості M/V і фіксується оптимальна вартість робочої сили. З врахуванням її кваліфікації – інтелектуально-фізичного потенціалу.

Відмінності по процедурі формування вартості теж присутні.

Якщо оптимальна вартість (в ціні) звичайного товару формується за рахунок міжгалузевого перетоку трудового ресурсу (вслід за інвестиціями) у виробництво з вищою нормою прибутку... до середньої, в решті-решт, норми прибутку. То оптимальна вартість (в зарплаті) робочої сили формується за рахунок вільного перетоку трудового ресурсу (міжгалузевої міграції робітників) у виробництво з збільш високою зарплатнею... до середньої, в решті-решт, норми додаткової вартості.

Зрештою, в процесі купівлі-продажу специфічного «товару» робоча сила відсутній об’єкт торгу, а є два його суб’єкта. Для робітника вартість його робочої сили є прийнятною за умов рівновеликої вартісної винагороди, у вигляді зарплат, від рівновеликого трудового вкладу в новостворену вартість. Для капіталіста вартість найму робочої сили є прийнятною за умов рівновеликої вартісної винагороди, у вигляді додаткової вартості, від рівновеликих інвестицій у перемінний капітал. Оптимальна вартість робочої сили балансується на середній по економіці нормі додаткової вартості: прибуток/зарплата. – Між «прийнятністю» для капіталістів і «прийнятністю» для робітників, на взаємовигідній основі. Перекіс на користь перших призведе до загострення класової боротьби і, врешті-решт, до паралічу виробництва. Перекіс на користь других – до колапсу економіки внаслідок виснаження ресурсів для простого відтворення виробництва. А істина – оптимальна норма експлуатації з однаковою вигодою для всіх, – як мовиться, посередині. І вона (норма експлуатації) в значній мірі визначається загальним співвідношенням класових сил у суспільстві.

Отже, закон формування додаткової вартості можна сформулювати наступним чином...

ВАРТІСТЬ (в ціні = зарплаті) специфічного «товару» робоча сила формується шляхом вільного міграційного перетоку трудового ресурсу найманих робітників (з врахуванням їх проф-потенціалу = трудовіддачі) у виробництво з збільш високою зарплатнею... до середньої, в решті-решт, норми додаткової вартості, тобто до середньої в масштабах економіки норми експлуатації найманої праці капіталом – M/V, та залежить від загального співвідношення сил між буржуазією і пролетаріатом.

Для економіки за умов класичного капіталізму логічно змоделювати...

При високій нормі експлуатації будуть мати місце завищені темпи економічного зростання з більшою виразністю економічних криз перевиробництва.

За низької норми експлуатації будуть мати місце занижені темпи економічного зростання з меншою виразністю економічних криз перевиробництва.

Зрозуміло, чому саме так: в першому варіанті розширені можливості нагромадження капіталу; в другому варіанті – дещо звужені. Яке співвідношення класових сил – така циклічність економічного розвитку.

На довгостроковий тренд розвитку, однак, норма експлуатації навряд чи суттєво впливає, з огляду на взаємно компенсаторний ефект економічних підйомів і кризових падінь. Економічне зростання загалом визначається приростом маси живої інтелект-праці в суспільному виробництві, тобто науково-технічним прогресом на сучасному етапі.

На завершення слід зазначити: саме вартість робочої сили задає величину витрат виробництва, відповідно, – величину вартості товарів/послуг та інших вартісних параметрів в економіці. Звідси пріоритетність закону формування вартості специфічного «товару» робоча сила в межах загального закону вартості товарного виробництва ринкової економіки.

Експлуатація найманої праці та, відповідно, масштабність нагромадження капіталу проходить певну еволюцію з огляду на технічний прогрес, переломним моментом якого стала промислова революція вісімнадцятого століття.

Сама по собі промислова революція, як прояв інтелектуалізації продуктивних сил, є перехід від простої фізичної праці до складної фізично-інтелектуальної праці. Тобто, – від ручного виробництва до машинного, а згодом... і до машинно-автоматизованого. Що означає такий перехід?.. Виконання людиною робіт на машинному, а тим більше на автоматизованому обладнанні означає трансформацію її праці, як інтелектуальних, насамперед, трудових зусиль фізичної особи, у множинну працю умовних одиниць робочої сили даної особи. В наявності в такому випадку трансформація моно-праці робочої сили фізичної особи (праці 1-ї РСФО) у множину працю умовних одиниць робочої сили - множинний УОРС-Труд від 1-ї фіз-особи. Для капіталізму це означає експлуатацію зростаючої маси живої праці при одночасному скороченні трудозанятих. Факт, що збільшує можливості нагромадження додаткової вартості = капіталу, з огляду на відносне зниження ціни витрат виробництва на тлі стрімкого росту продуктивності праці.

Суть відмінностей умов експлуатації до і після промислової революції в зростаючій диспропорції між кількісним наймом робочої сили і експлуатацією маси найманої праці. Полягає в наступному. Якщо при мануфактурі доіндустріальних часів, капіталіст, купуючи робочу силу найманого робітника, міг реально експлуатувати працю лише однієї пари його робочих рук, то на технічно оснащеному виробництві індустріальної епохи капіталіст умовно експлуатує множинну працю найманого робітника, оплачуючи при цьому лише одиницю його робочої сили. А це не тільки суттєво розширює масштаби нагромадження капіталу, але і кардинально міняє структуру вартісних параметрів.

W = с+v+m. – Формула вартості товару по Марксу. Вона вірна як для капіталізму доіндустріальної епохи, так і для епохи індустріального капіталізму. З однією лише різницею: індустріальне виробництво, в міру зростання продуктивності праці на машинному і машинно-автоматизованому обладнанні, динамічно змінює структуру вартості – с+v+m – в бік випереджаючого збільшення додаткової вартості (m) як по відношенню до змінного капіталу (v), так і по відношенню до витрат виробництва (с+v). І в цьому відмінність від ручного виробництва доіндустріальної епохи, де в структурі вартості дотримувалась пропорція між складовими с—v—m. – Стосовно як до вартості одиниці товару, так і до вартості товарної маси за одиницю часу.

За умов доіндустріального капіталізму зростання обсягів виробництва, та відповідно, приріст вартості був у прямій пропорції до чисельності працівників: наскільки збільшувалась кількість трудозайнятих (або тривалість робочого часу) – настільки ж збільшувався і змінний капітал (в зарплаті), і постійний капітал (задіяна кількість засобів виробництва), відповідно приростала і додаткова вартість. – Пропорційно збільшувалась вартість товару (товарної маси) – W. Як наслідок, норма експлуатації була досить обмеженою в своїх коливаннях. Те ж саме стосується і норми прибутку. Бо капіталіст в умовах доіндустріального виробництва, купуючи робочу силу фізичної особи (РСФО), міг експлуатувати лише фізичну працю даної особи – 1-РСФО-Труд. – В пропорції один до одного: наймана праця 1-ї робочої сили працівника = експлуатація одиниці його фізичних трудовитрат. – І не більше. Фізична потуга робочої сили має межу для людини. А ось інтелектуальний потенціал робочої сили для людини безмежній. Тому...

З моменту промислового перевороту, котрий знаменував початок домінування у виробництві інтелектуальної компоненти людської праці, характер капіталістичної експлуатації змінюється кардинально. Купуючи робочу силу фізичної особи (одну РСФО), капіталіст на машинному обладнанні експлуатує не одиницю РСФО-Труда даної особи, як раніше, а множинну працю умовних одиниць його робочої сили – множинний УОРС-Труд. – За рахунок експлуатації інтелект-потенціалу найманого працівника. Купує капіталіст робочу силу однієї пари рук, а експлуатує, умовно, декілька, іноді десятки, а то і сотні умовних пар робочих рук. Наймана праця одиниці робочої сили (кваліфікованої) дає експлуатацію множинної маси інтелектуально-фізичних трудовитрат від цієї робочої сили. – Кількісно в залежності від коефіцієнта технічної трансформації РСФО/УОРС машинного обладнання. Відтак...

Капіталіст індустріальної епохи щосили прагне до технічної модернізації свого виробництва з максимально більш високим коефіцієнтом техтрансформації РСФО в УОРС, аби при мінімумі найманої РСФО експлуатувати максимум праці УОРС. Чим досконаліше машинне або машинно-автоматизоване виробництво, тим вище норма експлуатації його обслуговуючого опер-персоналу – m/v. Звідси дрейф структури вартості – с+v+m – в бік випереджаючого зростання додаткової вартості як по відношенню до змінного капіталу, так і по відношенню до сукупної ціни витрат виробництва. В наявності об’єктивно зумовлена тенденція норми прибутку до підвищення. – За умов дійсно вільноринкової економіки, поза державним втручанням в її процеси.

Саме такий, що важливо, структурний дрейф вартості є обов'язковою умовою модернізації виробництва: капіталіст наважиться на технічне оновлення свого підприємства лише в тому випадку, якщо вона забезпечить випереджаючий приріст додаткової вартості (m) по відношенню до витрат (c+v) в межах промислового циклу. Тобто забезпечить більш високу норму підприємницького прибутку m/c+v в порівнянні з попереднім циклом. – За рахунок експлуатації більш кваліфікованої (більш інтелектуально-насиченої) праці оперативних працівників на більш технічно досконалому обладнанні. При одночасно чисельному скороченні обслуговуючого персоналу, відтак, перемінного капіталу. Мова йде про систематичне в такий спосіб зниження витрат виробництва, тобто, – собівартості, задля поліпшення умов нагромадження капіталу.

Такими є наслідки експлуатації найманої інтелект-праці, дозованої вимогами трансформаційної функції РСФО/УОРС високотехнологічного обладнання сучасного виробництва. А як же щодо інтелектуальної праці вчених-розробників даного обладнання?.. Адже маса розумової трудовіддачі вченого-конструктора поставлена в залежність не від тривалості робочого часу, а від його інтелектуального потенціалу, котрий обмежень не має.

Класичний капіталізм, зазвичай, інтелектуальну працю вчених-винахідників, як самостійних суб'єктів ринку, не експлуатує. Капіталіст, в особі виробника засобів виробництва, купує у винахідника готовий інтелект-продукт (винахід)... здебільшого в момент масового оновлення основного капіталу на стадії економічного пожвавлення промислового циклу з метою впровадження у виробництво. І факт подібної купівлі техновинки не експлуатація, а інвестиція. А купує капіталіст інтелект-продукт винахідника як товар за вартістю із розрахунку передбачуваного економічного ефекту: продуктивності праці, часу окупності, рентабельності, тощо. Середній прибуток перемножений на час скорочення терміну окупності, як правило, є справжня вартість (в ціні) технічного винаходу, в разі впровадження його у виробництво. Саме ринкова вартість інтелект-продукту, від зворотного, являється єдиним мірилом затраченої маси інтелектуальної праці вченого-дослідника. Незалежно від того, скільки днів і ночей, років або зим він творчо «знемагав» над винаходом. Чи то працювали над однією і тією ж конструкторською розробкою голови багатьох вчених, чи то «еврика» відвідала одинокого генія, – капіталіста абсолютно не цікавить. Він платить гроші за реальні переваги технічної новинки. І такі переваги – єдиний критерій інтелектуальних трудовитрат дослідника. Яка вартість інтелект-продукту в якості товару (реальна оцінка його достоїнств, що в прогнозований термін окупила себе) – така, зазвичай, маса затраченої на нього інтелект-праці. Вартість в ринковій оцінці абстрактних трудовитрат не помиляється.

Отже, на формування вартісних параметрів в індустріальну епоху зростаючий вплив набуває інтелектуальна праця, що складається в сумі із двох складових: інтелектуальної праці вченого-винахідника та інтелектуальної праці оператора-технолога. У своїй сукупності інтелект-праця, скорочуючи робочий час, підвищує продуктивність праці, знижуючи при цьому вартість одиниці товару (з огляду на зниження собівартості виробництва), але водночас збільшуючи валову вартість товарної маси за одиницю часу. Такий порядок формування величини вартості W (як одиниці товару, так і товарної маси) інтелектуальною працею обох її компонентів як цілого.

В той же час, стосовно формування структури вартості – с+v+m, – роль інтелект-складових абсолютно різна. Безпосередньо структурний дрейф с+v+m в напрямі випереджаючого збільшення додаткової вартості (m) по відношенню до витрат виробництва (с+v) продиктований експлуатацією інтелектуальної праці оперативного персоналу промислового підприємства: купує капіталіст РСФО найманого працівника – експлуатує його множинний УОРС-Труд. А ось інтелектуальну працю винахідника капіталіст, за класичною схемою, не експлуатує: він всього лише купує готовий інтелект-продукт вченого, за вартістю (в ціні) порівняно мізерною з точки зору загальних витрат виробництва. То того ж, почасти, за ціною далеко не еквівалентною до справжньої вартості винаходу. Проте... норму експлуатації оперативного працівника на підприємстві задає саме вчений-конструктор. – Залежно від геніальності винаходу. Якого коефіцієнта технічної трансформації РСФО/УОРС обладнання він винайшов для оператора-технолога. Чим більш плідний інтелект-результат винахідника, втілений в техрозробці, – тим вище норма експлуатації оперативного працівника на впровадженому обладнанні. Вище, відповідно, норма підприємницького прибутку – джерело прогресуючого нагромадження капіталу. – Запорука розширеного відтворення виробництва у відповідній прогресії та кращі шанси економічного виживання підприємця.

В контексті даної проблематики не можна обійти стороною питання, яке К. Маркс представив як «таємницю капіталістичного виробництва, над вирішенням якої б'ється вся політична економія з часів Адама Сміта, і що відмінність між різними школами після А. Сміта полягає у відмінності спроб її вирішення»9. Йдеться про т.зв. «тенденцію норми прибутку до зниження», яку Маркс звів у «закон капіталістичного виробництва». Його суть по Марксу: «Оскільки маса живої праці постійно зменшується в порівнянні з масою задіяних засобів виробництва, то відношення тієї частини живої праці, яка не оплачена і втілена в додатковій вартості, до вартісної величини всього вкладеного капіталу має постійно зменшуватися. Відтак, відношення маси додаткової вартості до вартості всього вкладеного капіталу утворює норму прибутку, яка повинна постійно падати»9.

Причину падіння норми прибутку Маркс бачив у зростанні органічної будови капіталу – відношення постійного капіталу до змінного (c/v). – З огляду на випереджаюче нарощування маси технічних засобів виробництва по відношенню до чисельності найманої робочої сили – експлуатованої маси живої праці: «Норма прибутку знижується не тому, що робітника менше експлуатують, а тому, що взагалі використовується менше праці порівняно із застосовуваним капіталом»9. Тобто, мова йде про системну, з точки зору класика, тенденцію до зменшення експлуатованої маси живої праці і, відповідно, маси додаткової вартості в міру розвитку капіталістичних продуктивних сил. – Зростаюча перешкода для самозростання капіталу як вартості, що дає додаткову вартість. Як наслідок, – історична обмеженість і безвихідь капіталізму, його самозаперечення: «Справжня межа капіталістичного виробництва – це сам капітал»9.

В хибному умовиводі Маркса криється більш глибока проблема марксистської політекономії, а саме: неврахування інтелектуальної праці в індустріальну епоху. Маса якої, насправді, має тенденцію до зростання у вік науково-технічного прогресу. Звідси об’єктивно неминучий приріст маси вартості. А це ставить під сумнів тенденцію норми прибутку до падіння.

Думка маститого основоположника марксизму, з натяжкою, може мати сенс щодо умов доіндустріального виробництва – мануфактури. А ось в умовах індустріальної економіки органічна будова капіталу (c/v) не може мати прямого відношення до норми прибутку, що формується співвідношенням додаткової вартості до ціни витрат виробництва – m/c+v. Бо в умовах комбінованої інтелектуально-фізичної праці чисельність трудозанятих, відповідно, – величина змінного капіталу, не є показник маси живої праці. У міру зростання органічної будови капіталу чисельність найманих робітників невпинно скорочується, а от кількість живої праці, навпаки, – збільшується, з огляду на відбір працівників з більш високим інтелект-потенціалом робочої сили. Трактування Марксом свого «закону» туманне, аргументація непереконлива, без єдиних доказів. А амбітність поставленого завдання не абияка – довести «кінець капіталізму».

Корінна вада марксистської гіпотези полягає в тому, що вона базується на експлуатації виключно простої фізичної праці доіндустріальним капіталізмом. Звідси необачний для умов індустріального капіталізму умовивід Маркса: оскільки капіталісти в гонитві за прибутком технічно модернізують своє виробництво задля підвищення продуктивності праці, то це призводить до кількісного скорочення експлуатованої найманої праці, яка тільки і є джерелом додаткової вартості, що, як наслідок, знижує масу додаткової вартості і, відповідно, норму підприємницького прибутку. Виходить: продуктивність праці зменшує масу живої праці; гонитва за прибутком знижує норму прибутку. – Цілковитий абсурд! Через неврахування Марксом інтелектуальної праці, що скорочує робочий час, підвищуючи в такий спосіб продуктивність праці. Звідси абсурдна марксистська теза про нібито «історичну обмеженість та скороминучий характер капіталістичного способу виробництва»9.

А що насправді відбувається з тенденцією норми підприємницького прибутку в довгостроковій перспективі?.. Адже питання дійсно цікаве. Тим більше, що загальний тренд норми прибутковості визначає алгоритм і магістральний вектор економічного і соціального розвитку капіталізму.

Формула норми прибутку окремо взятого капіталістичного підприємства по Марксу: p = m/c+v. – Як відношення маси додаткової вартості (або валового прибутку) до авансованого на її отримання капіталу, тобто витрат виробництва. Якщо ж мати на увазі відношення валового прибутку до всього авансованого капіталу (капіталізації підприємства), то це вже буде показник рентабельності. Оскільки нас цікавить довгостроковий тренд норми прибутку (рентабельності), то логічно брати період повного кругообігу авансованого капіталу, що, як правило, відповідає періодичності оновлення основного капіталу 1-го промислового циклу. Перенесена з попереднього циклу частина основного капіталу, за винятком, можливо, амортизаційних відрахувань, поза авансуванням. На це вказує окупність капіталовкладень за період циклу: «Галузевий в машинобудуванні нормативний термін окупності капітальних вкладень становить 6-7 років»13; «Нормативний термін окупності капітальних вкладень на оновлення техніки в машинобудуванні за методикою Держплану і АН СРСР встановлений в 3-5 років»14; «Для країн Західної Європи і США нормальні терміни окупності бізнес-проектів складають 3, а то і 5-6 років»15. Як бачимо, середня окупність інвестицій в основний капітал цілком вписується в один класичний промисловий цикл. В такому випадку беремо всю суму авансованого капіталу (постійний + змінний капітал) і сукупну масу додаткової вартості за період промислового циклу. При цьому, відповідно до авторської версії:

а) змінний капітал являє собою оплачену вартість робочої сили фізичних осіб: заробітна плата для РСФО – v-_рсфо;

б) додаткова вартість формується працею умовних одиниць робочої сили: вартість від додаткової праці УОРС – m-_уорс.

Тоді формула норми прибутку для окремого взятого підприємства за період циклу буде мати наступний вигляд: p = m-_уорс/c+v-_рсфо. Ця формула, до речі, придатна для розрахунку норми прибутку за будь-яку одиницю часу – місяць, квартал, рік – за умови врахування не всього постійного капіталу (с), а лише використаної його частини: оборотного капіталу плюс амортизація капіталу основного.

Логічно припустити: капіталіст в гонитві за більш високою нормою прибутку щосили прагне експлуатувати максимум УОРС-Труда при мінімумі вільнонайманої РСФО. Модернізуючи виробництво обладнанням з більш високим коефіцієнтом технічної трансформації праці РСФО в працю УОРС – скорочувати чисельність найманих робітників. Умова, що об'єктивно продиктована несамовитим прагненням бізнесу до економічного виживання в конкурентній боротьбі шляхом мінімізації витрат виробництва.

Оскільки кількісне зростання експлуатованої праці умовних одиниць робочої сили – УОРС-Труда з кожним новим циклом оновлення основного капіталу все більше випереджає зростання чисельності реально задіяної у виробництві найманої робочої сили – РСФО, то маса додаткової вартості m-уорс має зростати випереджаючими темпами по відношенню до зростання змінного капіталу (сумарної зарплати) v-рсфо. – У наявності зростання норми додаткової вартості – m-уорс/v-рсфо – посилення експлуатації із циклу в цикл. Відповідно, і норма прибутку окремо взятих капіталістичних підприємств повинна мати загальну тенденцію до зростання в довгостроковій перспективі, незважаючи на застосування все більш вартісних засобів виробництва. Інакше, на шкоду собі, ніхто із підприємців не став би технічно модернізувати своє виробництво задля підвищення продуктивності праці, скорочуючи при цьому штат найманих працівників. Натомість повсюдно має місце технічна модернізація саме задля зростання норми прибутку шляхом підвищення продуктивності праці... ціною скорочення штату найманих працівників. В мінімізації ціни витрат виробництва – зниження собівартості – вся суть успішного підприємництва. А це не що інше, як норма прибутковості бізнесу на підвищення.

А тепер перейдемо до інтегрального показника середньої норми прибутку в масштабах всієї економіки: P = M/C+V – для промислового циклу, обумовленого періодом масового оновлення основного капіталу. Середня норма прибутку в загальноекономічному масштабі = відношення всієї сукупної маси додаткової вартості до всієї суми авансованого в економіку капіталу, що складається з сукупного постійного і сукупного змінного капіталу. Питання: а що таке постійний капітал «C»?.. – Він з неба не падає, це матеріалізований у засобах виробництва результат живої праці. – Живої праці не попереднього циклу, а поточного, враховуючи окупність капіталовкладень за період циклу. В кінцевому підсумку постійний капітал «C» в межах промислового циклу – період масового виробництва і впровадження технічного обладнання у виробництво в якості основного капіталу на стадії економічного пожвавлення – є капіталізована уречевлена праця, що у вартісному виразі складається із сукупного змінного капіталу «V» і сукупної додаткової вартості «M». – У загальноекономічному масштабі: C = V+M (перенесена з попереднього циклу сумарна частка основного капіталу, зазвичай, поза авансуванням). Пам'ятаючи при цьому, що: сукупний змінний капітал являє собою сукупну (в зарплаті) вартість всієї трудозанятої робочої сили фізичних осіб – V-_РСФО; сукупна додаткова вартість формується сукупною працею всієї маси умовних одиниць робочої сили – M-_УОРС. Отже, в межах повного циклу в загальноекономічному масштабі: C = V-_РСФО + M-_УОРС

Тоді формула середньої норми прибутку в масштабах усієї економіки в межах промислового циклу буде мати наступний вигляд:

Таким чином, середня норма прибутку в загальноекономічному масштабі в межах промислового циклу дорівнює відношенню сукупної в економіці додаткової вартості до сукупної величини новоствореної (доданої) вартості – національного доходу, що складається з сумарної маси заробітних плат плюс сумарної додаткової вартості за весь період промислового циклу:

Із формули випливає: M-_УОРС в чисельнику = M-_УОРС в знаменнику. А ось зростання сумарного змінного капіталу V-_РСФО у знаменнику повинно мати тенденцію до відставання від темпів приросту сумарної додаткової вартості M-_УОРС. – В силу підвищення норми капіталістичної експлуатації: прагнення експлуатувати максимум УОРС-Труда при мінімумі найму робочої сили фізичних осіб (РСФО). І цей факт має місце на практиці: починаючи з середини минулого століття, йде стійкий процес абсолютного скорочення чисельності працевлаштованих в промисловості та агросекторі розвинених країн Заходу при збережених темпах економічного росту16. Відтак, має скорочуватися і сукупна маса змінного капіталу на тлі зростання ВВП і Національного доходу. Середня норма прибутковості в загальноекономічному масштабі, таким чином, повинна мати загальну тенденцію до зростання в довгостроковій перспективі. Це в теорії.

А що відбувається насправді, в дійсності?..

При значній волатильності середньої норми прибутку в США за останні 100 років в нефінансовому секторі економіки, наприклад (за даними «Bureau of Economic Analysis – BEA»17), неможливо визначити ні істотний тренд її зниження, а ні істотне підвищення: з 1950-го по 1980-й приріст 6-8%; з 80-х по 2000-й – 4-6%; після 2000-х – 8-10%18. Тут, однак, є питання до методики: що в чисельнику – валовий прибуток чи прибуток чистий?; що в знаменнику – витрати виробництва чи вся сума фінансових активів – капіталізація?..

Те ж саме можна сказати і про тенденцію норми додаткової вартості в тих же США за той же період: післявоєнні роки до 1970-го приріст 0,4-0,5; з 70-х по 2000-й – 0,35-0,4; після 2000-го – 0,4-0,519. Норма додаткової вартості не має явної тенденції до зростання. – Всупереч твердженням марксистів про, нібито. протидію тенденції норми прибутку до зниження за рахунок невпинного підвищення норми експлуатації найманих робітників.

А ось індекс продуктивності праці дещо випереджає індекс реальних заробітних плат за останні 70 років: в 2015р. 400% проти 300% (1947р. = 100%)20. Тобто, приріст вартісної винагороди за працю відстає від темпів нарощування маси живої праці (на одиницю часу). Тут варто, однак, враховувати закономірну тенденцію зниження собівартості виробництва із зростанням продуктивності праці. Відповідно, – відставання приросту ВВП від темпів зростання продуктивності праці. Тому частка сукупної маси змінного капіталу в структурі національного доходу (новоствореної вартості) навряд чи зазнає суттєвого скорочення. Останні сто років, наприклад, в Англії і Франції частка трудових доходів в структурі національного доходу стабільно тримається на рівні 70-80%, а доходів з капіталу – 20-30%21. Переконливих доказів істотного зростання норми експлуатації найманої праці капіталом немає. Що заперечує вигадку про нібито нелюдську сутність капіталізму. Швидше за все, однак, справа тут не в безкорисливій філантропії буржуазних товстосумів.

Насамперед, капіталістичний прибуток під двостороннім пресингом: знизу об'єднані в профспілки пролетарські низи – дай!; зверху фіскальний тиск держави – дай! Особливо при прогресивній шкалі оподаткування. У бізнесу є підстави до мінімізації явних розмірів додаткової вартості або її приховування. Ось і протидіючий підвищенню норми прибутку фактор. Очевидно, він найголовніший. Є ряд інших. Наприклад, сумарна вартісна віддача, у вигляді сукупного прибутку, обмежена приростом маси живої праці в загальноекономічному масштабі певним процентом: 3-4%, переважно. Накачування державних інвестицій в економіку, припустимо, інтенсивне, а належної вартісної віддачі на вкладену грошову одиницю – немає. Як наслідок, норма прибутку – на зниження. І взагалі, чим сильніше втручання держави в економіку, тим гірше для прибутковості бізнесу. За винятком компаній, котрі отримують преференції.

Макроекономічна тенденція норми прибутковості бізнесу на довгострокову перспективу, з точки зору реінвестиційного накопичення капіталу, має велике значення у формуванні вектора соціально-економічного розвитку. Тенденція до зниження – це одне (до занепаду), до підвищення – зовсім інше (до підйому). Практика, на підставі статданих за останні, принаймні, півстоліття, не дає нам переконливих доказів ні того, ні іншого. Тому, ми можемо покладатися лише на припущення об'єктивної схильності тренда до зниження або підвищення прибутковості бізнесу, з урахуванням протидіючих чинників. І врахування інтелектуальної праці у формуванні вартісних параметрів – вартості, доданої вартості, додаткової вартості – набуває першочергового значення. Зарахування інтелект-праці в загальну масу трудовитрат знімає питання тенденції норми прибутку на користь її підвищення. Адже інтелектуальна трудова творчість – головний фактор прогресуючого нарощування маси живої праці в індустріальну епоху, особливо на етапі НТР. Відповідно, повинна зростати і маса вартості. При цьому, додаткова вартість має неодмінно приростати випереджаючими темпами по відношенню до зростання ціни витрат виробництва: M > V+C. Така умова економічного виживання бізнесу, його непорушний закон.

Таким чином, норма підприємницького прибутку об'єктивно схильна до підвищення на довгострокову перспективу, попри впливу протидіючих даній тенденції факторів. Відтак, тимчасові перепади норми прибутку аж ніяк не є передвісником кінця капіталізму. Якщо йому і судилося коли-небудь прийти до свого фіналу, то... зовсім з інших причин.

При всій важливості норми підприємницького прибутку, ще більше значення має норма рекапіталізації – обсяг реінвестиційної частки додаткової вартості, яка спрямовується у розширене відтворення виробництва = самозростання капіталу.

Саме по собі плідне нагромадження додаткової вартості, однак, ще не гарантує економічне виживання капіталіста в конкурентній боротьбі. Приватному підприємцю належить оперативно і вдало переорієнтувати реінвестицію власного капіталу у виробництво товарної номенклатури відповідно до споживчого попиту – У сферу виробництва з максимально високою на даний момент нормою підприємницького прибутку, що є індикатором підвищеного попиту на товар. І тут в дію вступає закон трудової вартості. Раціональна інвестиційна переорієнтація, як правило, призводить до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку і, відповідно, товарообмінної на ринку еквівалентності. – Ринок урівноважується... Але на рівні значно збільшеного обсягу валового суспільного продукту як в метричних, так і у вартісних параметрах. – На підвищеному, загалом, рівні матеріального достатку в суспільстві. Що, в свою чергу, є заслуга закону нагромадження капіталу.

Проте... Будучи рушійною силою розширеного відтворення виробництва, закон капіталістичного нагромадження, в той же час, за певних умов (замкнутої, насамперед, економічної системи) схильний порушувати ринкову рівновагу... в сенсі попиту-пропозиції. Але зовсім в іншій площині, аніж її врівноважує закон трудової вартості. Тут знадобиться з'ясувати суть ринкової рівноваги.

Ринкова рівновага з точки зору попиту-пропозиції має двояку сутність:

1. Попит-пропозиційна рівновага товарообмінно-еквівалентна на мікрорівні: на локальному рівні еквівалентного товарообміну;

2. Попит-пропозиційна рівновага платіжної спроможності на макрорівні: на рівні загальної платоспроможності такого обміну.

Ринкова рівновага товарообмінної еквівалентності стосується ситуативного врівноваження попиту-пропозиції навколо оптимального ціноутворення на окремі види товарної продукції. Це ринкова мікрорівновага, яка постійно – то тут, то там – порушується зміною споживчих уподобань суспільства, і яку постійно поновлює закон вартості своєчасним переливом інвестиційного капіталу до середньої норми прибутку (достатньо уже розглянута тема).

Зовсім інша справа, попит-пропозиційна рівновага на макрорівні економіки: врівноваженість сукупної пропозиції товарного виробництва з платоспроможним попитом населення. Теоретично, а іноді і практично, за умов відсутності споживчих обмежень (довготривалої, наприклад, експортної експансії), попит-пропозиційна рівновага не повинна мати схильності до порушень і обмежень. В даному випадку, при довготривало-стабільній рівновазі, економічне зростання обмежене лише реальним приростом маси живої праці в масштабах економіки: скажімо, при 4% зростанні загальної маси живої праці матиме місце 4% приріст ВВП, – і не більше. А за умов експортної експансії і того більше (оскільки у вартісній формі має місце надходження додаткового, по суті, трудоресурсу із зовні), але у збиток імпортуючим суб'єктам. На практиці подібна макроекономічна благодать можлива лише в умовах відкритої економіки за необмежених експортних можливостей. Зовсім інша ситуація в замкнутій економічній системі.

Аксіомою рівноваги попиту-пропозиції являється відповідність обсягів споживання кінцевого продукту об'ємам його виробництва – як в натурі, так і за вартістю: кінцевий продукт в повному обсязі повинен найти свого споживача і бути реалізованим. – Обов'язкова умова бездоганної функції товарно-грошового обороту. В наявності ринкова рівновага. При цьому, в масштабах економіки: загальна сума зарплат і доходів, як грошова винагорода затраченої на створення сукупного продукту праці, повинна повністю покривати сукупну, в грошовій формі, вартість споживчих товарів – сукупну ціну товарної маси. Що давало б стабільну 100% реалізацію товарної продукції, 100-відсоткове споживання. Чи можливий такий варіант на практиці?.. – Так. Але тоді треба було б забути про розвиток та економічне зростання. З огляду на відсутність в такому випадку фінансових ресурсів для розширеного відтворення виробництва.

Оскільки суспільство, однак, не може обійтись без розширеного відтворення, то засоби для нього можна здобути лише за рахунок обмеженого споживання: частину підприємницького прибутку плюс заощаджень від заробітних плат зворотно спрямовувати у виробництво... в збиток споживчому попиту. Аби придбати додаткові засоби виробництва та найняти додаткову робочу силу. І в цьому випадку, цілком очікувано, платоспроможний попит почне відставати від сукупної пропозиції споживчих товарів... на величину інвестиційного ресурсу. Ось і витоки диспропорції між попитом та пропозицією – порушення ринкової рівноваги.

Так, реінвестований капітал, врешті-решт, піде на заробітні плати і дасть підприємницький дохід, що створить споживчий попит на ринку... В наступному, проте, циклі виробництва. Але в наступному циклі буде своє нагромадження капіталу... з деяким, до того ж, приростом. І так із циклу в цикл, аж поки відставання платоспроможного попиту від зростаючої пропозиції не сягне критичної межі. За якою послідує кризовий затор товарного перевиробництва.

На практиці, однак, свою корекцію в циклічний процес вносить банківський капітал, на певний час відтерміновуючи економічну кризу. А саме: за рахунок інвестиційного і споживчого кредитування на етапі циклу компенсує в поточному товарно-грошовому обороті видалений із сфери споживання загальний обсяг задіяного реінвестиційного капіталу, тим самим на деякий час поновлюючи споживчу платоспроможність населення та підтримуючи фінансову ліквідність підприємств, не даючи їм зупинитися. Пропозиція тимчасово входить у відповідність з попитом. Проте, загальне в економіці перенакопичення капіталу нікуди не дівається. Воно лише перекочовує у банківську сферу на величину позичкового відсотка. І так триває до тих пір, аж поки норма чистого прибутку підприємств і чистого доходу громадян (після відрахування позичкового «%») не впаде, умовно, до нуля. За чим невідворотно гряне повномасштабна криза товарного перевиробництва.

Економічна криза надвиробництва не є винаходом суто капіталістичної економіки. Далеко не повністю вона залежна від форм власності на засоби виробництва. Теоретично така криза можлива уже за умов простого товарного виробництва: припустимо, вся маса дрібних товаровиробників одночасно кинулась розширювати своє господарство за рахунок обмеження власного споживання... Результат відомий – надлишок нереалізованої на ринку продукції. Ще в більшій мірі це стосується мануфактурного різновиду капіталістичної економіки.

Але справжній прорив в нагромадженні капіталу робить експлуатація найманої праці на машинному обладнанні з початком промислової революції: купуючи робочу силу однієї пари робочих рук найманого працівника, капіталіст експлуатує множинну працю численної кількості умовних пар його робочих рук. І чим технічно досконаліше підприємство, з максимально високим коефіцієнтом трансформації РСФО/УОРС технічного обладнання, – тим вища норма експлуатації найманої праці. – Кращі, відповідно, можливості нагромадження капіталу та його реінвестиції у виробництво. Відтак, ліпші для капіталіста шанси технічного оновлення виробництва більш передовим обладнанням на новому витку промислового циклу... задля економічного виживання в жорстокій конкурентній боротьбі. Але... В той же час, неминуче прогресує відставання платоспроможного попиту від товарної пропозиції на величину накопичуваного капіталу. З подальшим, відповідно (за логікою), розгортанням все більш масштабних криз циклічного надвиробництва. Гіпертрофоване нагромадження капіталу проявляє себе як первопричина циклічно-кризових явищ в економіці. – Не підлягаюча вирішенню суперечність капіталізму.

Не варто, однак, поспіхом накидатися на капіталізм...

Самоціллю капіталістичної експлуатації є не привласнення додаткової вартості як таке (всупереч твердженню Маркса), а самозростання капіталу як запорука економічного виживання капіталіста в ході шаленої конкурентної боротьби. Не було б реінвестиції додаткової вартості у розширене відтворення виробництва – не було б економічного розвитку, як не було б і капіталізму. Наукова істина несумісна зі штучним розпалюванням низинних пристрастей навколо розподілу додаткової вартості та експропріації приватнокапіталістичної власності, а потребує неупередженого підходу. Попри економічних катаклізмів, закон нагромадження капіталу, як би там не було, вирвав людську цивілізацію із мороку середньовіччя та вивів людство на шлях прогресу, давши йому матеріальний добробут та благополуччя.

Отже... Якщо ЗАКОН ВАРТОСТІ забезпечує еквівалентний, відтак, – соціально справедливий обмін результатами праці, то ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ призводить до нарощування сукупної маси живої = матеріалізованої праці, а відтак, – до економічного зростання. Закон вартості позбавлений будь-яких негативних ефектів, оскільки його головним покликанням є встановлення ринкової рівноваги попиту-пропозиції на базі еквівалентного товарообміну. Тоді як закон нагромадження, системно порушуючи ринкову рівновагу попиту-пропозиції за рахунок скорочення обсягів споживання, спричиняє циклічний характер економічного розвитку з його кризовими перепадами товарного виробництва.

Чи є сенс протидіяти негативним проявам економічної циклічності?..

Обізнаність при мінімумі державного втручання – кращий засіб нейтралізації подібних явищ. Оскільки прогнозованість економічних процесів сама собою схильна завчасно запобігати їх потенційно негативним наслідкам.

ЗАКОН ВАРТОСТІ являє собою базовий закон соціальної справедливості. – Закон рівновеликої вартісної винагороди за працю – кожному відповідно до затрат праці (майже соціалізм). Цілком резонним у зв'язку з цим буде риторичне питання прибічників марксизму, «полум’яних борців за соціальну справедливість»: а як же бути з експлуатацією найманої праці капіталом в контексті теорії додаткової вартості та нагромадження капіталу?..

Відповідь гранично проста.

Тут треба дивитись, куди спрямовується додаткова вартість.

Якщо привласнення додаткової вартості є самоціллю капіталіста, і ця вартість повністю, або левова частка її, йде на його особисте збагачення, то, звісно, цей капіталіст є справжнісінький експлуататор праці найманих робітників. – Гідний експропріації. Швидше за все, однак, до експропріації справа не дійде, оскільки такий капіталіст швидко зазнає банкрутства в ході конкурентної боротьби.

Ну, а якщо капіталіст левову частку додаткової вартості реінвестує знову-таки у виробництво... І виробництво не якоїсь там продукції, а саме затребуваної споживачем, тобто суспільством... І виробництво це дає робочі місця, годує найманих робітників і їхні сім'ї... Від цього виробництва в бюджет країни надходять податки, і суспільство в результаті збагачується... Чи можемо ми таврувати такого капіталіста як «експлуататора трудового народу»?..

Зрозуміло, марксисти можуть заперечити, що, мовляв, «капіталісти перетворюють додаткову вартість у капітал задля ще більшого примноження маси додаткової вартості». Якщо це одноразовий акт – тоді правда на їхньому боці. Але, якщо рекапіталізація знову, знову і знову...

Полеміку можна було б проігнорувати, якби не випробування марксистської доктрини практикою, яка породила якісно новий вид соціальної несправедливості і спричинила багато горя.

Перш за все, про саму доктрину.

Марксизм являє собою амбітний, нібито «науково-обґрунтований», проект глобальної перебудови світу... З «несправедливого», в його розумінні, в «справедливий». – Хороша ідея! Ось тільки вона дійсно повинна бути по-справжньому науково обґрунтованою. Бо, в іншому випадку, втілення її в життя можна уподібнити наміру сумнівного хірурга, що взяв в руки іржавий ніж, «удосконалити» анатомічну природу людини.

Що ж собою являє марксизм по суті?.. В основі його марксистська політекономія, становим хребтом якої є трудова теорія вартості та теорія додаткової вартості. Перша покликана довести трудове походження вартості, друга – експлуатацію найманої праці капіталом шляхом привласнення додаткової вартості. На жаль, в марксистському варіанті обидві теорії являють собою наукоподібний напівфабрикат, котрий може слугувати хіба що для подальших наукових пошуків, але ні в якому разі для практичної реалізації.

Трудова теорія вартості. Для правильного тлумачення цієї теорії потрібне, перш за все, адекватне розуміння категорії «вартість». Є воно в марксистській політекономії?.. – Нема. Звідси повне нерозуміння марксизмом ні закону вартості, ні природи ринкової економіки за цим законом в її основі. А саме, що закон вартості, насправді, є закон еквівалентного = справедливого товарообміну. – Базовий закон соціальної справедливості, як рівновеликої винагороди за рівновелику працю. Цього марксизм не розуміє. Він не розуміє справедливої суті вільного ринку, де – кожному згідно затрат праці. Ринок, по Марксу, – виплодок соціального зла, що породжує приватнокапіталістичну власність і на її основі експлуатацію людини людиною, такий собі розсадник капіталістичної несправедливості. «Ми всі, хто навчався абетці марксизму, знаємо, – застерігав В.І. Ленін, – що з цього обороту і свободи торгівлі неминуче випливає поділ товаровиробника на власника капіталу і на власника робочих рук, поділ на капіталіста і найманого робітника, тобто відтворення капіталістичного найманого рабства»19. Звідси антиринкова сутність марксизму та його ідейно-теоретичний курс на знищення товарно-грошового обігу.

Теорія додаткової вартості. – Дійсно, заслуга Маркса. Але... Правильно розкривши природу походження додаткової вартості як джерела підприємницького прибутку, Маркс намертво зафіксував її як самоціль капіталізму: «Виробництво додаткової вартості або нажива – такий абсолютний закон цього способу виробництва»9. Тим самим додаткову вартість він зробив предметом розпалювання соціальних пристрастей і класової ненависті. Мовляв, самоціль капіталістичного виробництва – «натовкмачити буржуйське черево за рахунок експлуатації найманої праці пролетарів». Отже, – «Геть капіталізм!». Тоді як насправді додаткова вартість не самоціль, а лише засіб боротьби капіталу за економічне виживання в конкурентній боротьбі шляхом розширення виробництва: економічно виживає той, хто досягає успіху в цій справі. І перетворення додаткової вартості в капітал є цілком нормальний і здоровий процес розширеного відтворення, який можна тільки вітати. Бо цей процес, в кінцевому підсумку, на благо всього суспільства, включаючи пролетаріат. Що дійсно заслуговує неприязні, так це паразитичне розбазарювання додаткової вартості на розкіш, яке трапляється, зазвичай, там, де порушується закон вартості, при зрощуванні бізнесу з владою, зокрема. Бо там розпочинається упереджене втручання держави в економіку на користь олігархату. Ось де потрібен праведний гнів пролетаріату.

Такі ось політекономічні пороки марксизму.

Політекономія, як наука, не сприймає емоцій. Проте, оскільки увесь марксизм побудований на емоціях – пристрасному бажанні «справедливості» при лютій ненависті до «несправедливості», – то слід уточнити, що таке справедливість і несправедливість з політекономічної точки зору. Отже...

Справедливим є:

а) торжество еквівалентного товарообміну за законом вартості, як рівновелика винагорода за рівновелику працю – кожному згідно затрат праці;

б) реінвестиція додаткової вартості в економіку, як розширене відтворення виробництва на благо всього суспільства.

Несправедливим є:

а) порушення еквівалентного товарообміну ігноруванням закону вартості, як неадекватна трудозатратам вартісна винагорода;

б) перетворення додаткової вартості в розкіш, як експлуатація найманої праці капіталом.

Тобто...

Все, що відповідає природним законам – справедливо.

Все, що суперечить природним законам – несправедливо.

Марксизм же безапеляційно категоричний: ринковий товарообмін і капіталістичне накопичення – соціальне зло. – «Даєш експропріацію експропріаторів і заборону торгівлі!». А що натомість?.. – Загальне усуспільнення засобів виробництва із зрівняльною (комунізм), або за працею (соціалізм) системою перерозподілу матеріальних благ.

Комунізм – це зрівняльна винагорода за різновелику працю = соціальна несправедливість.

Соціалізм – це винагорода за величиною праці, але не об'єктивно згідно закону вартості, а суб'єктивно... – З точки зору кого?.. А судді хто?..

Проблема розподільного «суддівства» – непоборна вада марксистського соціалізму, що неминуче породжує «верховного арбітра» (такого собі автократичного монстра), котрий за своїм суб'єктивним розсудом розподіляє матеріальні блага: кому давати – кому не давати, а головне, – про себе не забувати. А це не що інше, як потворна форма квазіфеодалізму з умовним «паном» на чолі: в особі паразитичного класу компартійних поміщиків, як показала більшовицька практика. З тією лише різницею, що при справжньому феодалізмі власність на землю давала право розподілу, а при соціалістичному неофеодалізм, навпаки, – право розподілу дає, по факту, власність на засоби виробництва.

Як не крути, антиринковий соціалізм по марксистським лекалами приречений позаекономічними методами вибудувати економічний базис комуно-кріпосного неофеодалізму з партноменклатурною надбудовою. – Тільки так і не інакше. А це є штучне відтворення того ж привілейованого стану, на цей раз в особі компартійної аристократії, яка паразитує на експлуатації праці комуно-кріпосної маси народу. – Розшарування суспільства на класи. Свого роду неофеодальний реванш в «соціалістичній» обгортці.

Віддаючи належне марксизму за його певний внесок в розвиток політекономічної науки, не можна не відзначити, що це вчення аж ніяк не веде до справедливості. Навпаки, як показує практика, марксистська боротьба за соціальну справедливість, породжуючи паразитичний клас «полум'яних борців за соціальну справедливість», неминуче обертається ще більшою соціальною несправедливістю.

У той же час, ЗАКОН НАКОПИЧЕННЯ ефективно нагромаджує додаткову вартість, а ЗАКОН ВАРТОСТІ раціонально впорядковує реінвестиційний перерозподіл її в суспільних інтересах без жодного компартійно-бюрократичного дармоїда – соціального паразита – експлуататора, по суті, трудового народу.

Не забивати на смерть працюючого «коня» капіталізму, а міцно схопивши за вуздечку, змусити його працювати в інтересах економічного піднесення. – Найкращий спосіб розв'язання одвічної проблеми соціальної справедливості.

Відповідно до запропонованої макроекономічної моделі функціонування економіки базується на зустрічно-синхронізованому кругообігу трудовитрат (живих → уречевлених) і грошей між виробниками і споживачами за посередництва товарного ринку і ринку трудових ресурсів та інвестиційної функції фінансового ринку за умов розширеного відтворення виробництва.

Тут варто зазначити...

1. «Виробники» і «Споживачі» – суб’єкти економічної діяльності. Виробники уособлюють в собі одночасно і споживачів. Тобто підприємці і робітники заодно є виробниками і споживачами матеріальних благ, щоправда, в різному статусі беруть участь у виробництві і користуються плодами їх спільної праці. Ними ж формуються інвестиційні вливання в економіку... двома основними шляхами: а) безпосередня реінвестиція частки додаткової вартості у власне виробництво підприємцями: б) за посередництва фінансового ринку із доходів підприємців та заощаджень громадян: депозитів, акцій, облігацій.

2. «Товарний ринок» і «Ринок трудових ресурсів» являють собою обмінні товарно-грошові канали кругообігу праці: живої – уречевленої. Живу працю на «Ринку трудових ресурсів» потенціально представляє специфічний «товар» робоча сила; уречевлену працю на «Товарному ринку» представляє виготовлений живою працею продукт у якості товару. Вартість як товарів (в ціні), так і вартість робочої сили (у зарплаті) формується одним і тим же законом вартості ринкової економіки, з тією різницею, що: вартість товарів формується шляхом переливу інвестиційного капіталу у виробництві до середньої норми прибутку від його реалізації – m/c+v; вартість робочої сили формується шляхом її вільної міграції в пошуках кращої зарплатні до середньої норми додаткової вартості від її експлуатації при наймі – m/v. Або, простіше: вартість товарної продукції балансується середньою нормою прибутку в процесі торгу навколо її трудозатратної ємності; вартість робочої сили балансується середньою нормою додаткової вартості в процесі торгу навколо її інтелектуально-фізичного потенціалу. Тобто увесь кругообіг праці (живої – уречевленої) у макроекономічній моделі продиктований законом вартості вільноринкової економіки, а саме його фундаментальною вимогою: рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, яку мають реалізувати гроші, приводячи в рух трудовитрати живі – уречевлені.

3. «Фінансовий ринок» є ринковий канал переливу інвестиційних ресурсів за участю банківської системи і фондового ринку від споживачів до виробників. В даному випадку «Виробники», по суті, виконують транзитну функцію перенаправлення інвестиційних потоків на «Ринок трудових ресурсів» для мобілізації робочої сили в цілях створення матеріальних і кадрових передумов розширеного відтворення виробництва. В цьому ряду «Ринок трудових ресурсів» більше, аніж біржа праці, а «Фінансовий ринок» за своєю глибинною суттю виконує функцію переливу трудових ресурсів, вслід за інвестиціями, в економіці до формування у сфері виробництва середньої норми підприємницького прибутку, відтак до оптимального ціноутворення – еквівалентного обміну результатами праці відповідно до закону вартості.

Роль держави в сучасній економіці. – Мабуть немає іншої проблематики, навколо якої велася б настільки гостра дискусія вчених-економістів. На ниві державного управління економічними процесами пробувано-перепробувано, а очікуваних результатів довгострокового характеру, як правило, немає. Криза і депресія – нездоланні. Що мимоволі ставить під сумнів роль держави... Чи може економіка обійтися без державного втручання в її процеси?.. А якщо не може, то в чому мала б полягати суть макроекономічної політики.

Історично так склалось, що інтелектуалізація людської праці започаткувала процес інтеграції матеріального виробництва, створивши на цій основі сучасну ринкову економіку як самодостатню систему, досконало функціонуючу за законом вартості та законом нагромадження. – Безперечна заслуга економічної Матінки-природи, її самоплинного розвитку. Єдине, що упустила Природа, – не здогадалася створити друкарський верстат для емісії грошових знаків. Вірніше, стихійний ринок в змозі самостійно створити грошовий еквівалент вартості методом природного відбору різних його варіантів, і спроби такі багаторазово мали місце в ході еволюції товарно-грошового обігу. Але на певному етапі економічного розвитку така здатність вільного ринку втрачається. Справа в тому, що грошовий еквівалент вартості, у вигляді того ж золота чи срібла може існувати лише за умов уповільненої в своєму розвитку економіки, коли нарощування маси коштовних мінералів більш-менш збігається з приростом маси матеріалізованого працею багатства. Коли ж темпи економічного зростання починають випереджати наявний видобуток коштовних металів (золота, насамперед), то тут відразу дає взнаки вже згадана криза ліквідності – гальмо подальшого росту. З цього моменту без держави, вірніше, без її друкарського верстата аж ніяк не обійтися, і вона (держава) зобов’язана мудро вмикати емісійно-грошовий верстат, дбайливо сповиваючи економіку у фінансову оболонку. Це першочергове завдання держави в сфері економіки: підтримуючи обсяг грошової маси на рівні сукупної маси вартості, утримувати грошово-вартісний паритет. Для цього, однак, державі належить досконало знати природу ринкової економіки, аби монетарною політикою не нашкодити її розвитку за законами вартості та нагромадження.

Вільноринкова економіка є саморегулююча система на основі двох базових законів – Закону вартості та Закону нагромадження. – Довершений регулятор економіки за принципом «невидимої руки» ринку.

Закон нагромадження капіталу спонукає товаровиробника до якомога ефективнішого накопичення все більшої маси додаткової вартості з метою перетворення її у капітал (рекапіталізація додаткової вартості) задля його економічного виживання в конкурентній боротьбі. Прогресуюче нагромадження капіталу в індустріальну епоху здобувається за рахунок експлуатації на високотехнологічному виробництві стрімко зростаючої маси живої праці умовних одиниць найманої робочої сили... при кількісному одночасно скороченні штату найманих робітників, що визначає тенденцію до підвищення норми підприємницького прибутку. – Запорука розширеного відтворення виробництва.

Закон трудової вартості, орієнтуючи бізнес товаровиробника на споживчий попит населення, забезпечує реінвестиційний перерозподіл додаткової вартості у сфері капіталістичного виробництва до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку, тим самим формуючи ринкове ціноутворення на ґрунті товарообмінної еквівалентності. Еквівалентний товарообмін та раціональна реінвестиція – нерозривно-двостороння суть єдиного процесу формування вартісних параметрів: ринкове ціноутворення коригує перерозподіл інвестицій у виробництво із розрахунку на середню норму прибутку, що, в свою чергу, призводить на ринку до товарообмінно-еквівалентного формування вартості, відповідно, оптимального ціноутворення. – Запорука ринкової попит-пропозиційної рівноваги на основі вартісної адекватності до трудовитрат.

Відтак, Закон нагромадження капіталу діє на мікроекономічному рівні, в межах окремо взятих підприємств. Тоді як Закон трудової вартості діє на макроекономічному рівні, в масштабах всієї економіки. Перший із них, спонукаючи приватного власника до несамовитої боротьби за економічне виживання власного бізнесу, стимулює рушійну силу економічного зростання. Другий, спонукаючи приватного власника орієнтувати свій бізнес на споживчий попит, раціонально упорядковує це зростання відповідно до суспільних потреб. Обидва закони є природними і не вимагають зовнішнього з боку держави впровадження: на практиці вони автоматично спрацьовують самі по собі в момент здійснення будь-яких торгівельно-комерційно-підприємницьких операцій поза усвідомленням цього факту їх суб'єктами. – Досконалий регулятор економіки.

Питання: в чому має сенс регулююча роль держави?..

Звісно, що на мікроекономічному рівні управління процесом продуктивного нагромадження капіталу та економічного виживання – особиста справа самого підприємця. І втручання держави в даний процес зайве. Окрім встановлення оптимальних ставок загального оподаткування.

А ось на макроекономічному рівні управляння процесом збалансованого функціонування ринкової економіки на ґрунті еквівалентного товарообміну вимагає певної уваги держави. Справа в тому, що Закон вартості ефективно може справлятися зі своєю функцією раціональної реінвестиції додаткової вартості у виробництво до середньої норми підприємницького прибутку, відтак, – товарообмінної на ринку еквівалентності (оптимального ціноутворення), лише за умови відповідності маси грошей в економіці загальній масі вартості в ній.

Звичайно, навіть при відсутності додаткової грошової емісії зростаюча економіка сама по собі урівноважуватиме існуючу грошову масу із наростаючою масою вартості шляхом постійного переформатування масштабу цін: повзуча ревальвація (до вартості) грошової одиниці та, як результат, – дефляція. Цілком очікуване нормальне явище. Однак, з вкрай незручними для економіки та фінансів наслідками: плутанина в бухгалтерських розрахунках, хаос в плануванні та кредитуванні бізнес-проектів, збій комерційно-торгівельних операцій, тощо.

Отож, аби уникати подібної ситуації, держава має взяти на себе роль емісійно-грошового регулятора в руслі економічної політики «laisser-faire», дотримуючись, принаймні, двох основних вимог, а саме:

1. Збалансований держбюджет. – Жити за можливостями.

2. Грошова емісія відповідно до темпів економічного зростання.

Це головні напрями державної бюджетно-монетарної політики, покликані утримувати обсяг грошової маси відповідно до приросту загальної маси вартості в економіці: вартісна, перш за все, стабілізація ціни грошової одиниці. – Задля стабільності фінансово-економічної системи.

ГРОШОВА МАСА = ВАРТІСНА МАСА

Практично дотримуватись вартісно-грошового балансу доволі не складно.

Для початку будь-яка кількість емітованих купюр задовольнить економіку при збалансованому /бездефіцитному/ держбюджеті. Так, саме будь-яку кількість грошових носіїв для старту достатньо мати в економіці, чи то вкинути в неї (досить, однак, велику, аби уникнути необхідності поділу мінімальної грошової одиниці: копійки, центу, пфенінга...). Наявна в економіці трудозатратно-вартісна маса сама визначить вартісну «вагу» грошової одиниці, тобто відформатує грошову систему. Треба лише витримати паузу... І грошово-вартісний паритет встановиться сам собою. На грошовому носії (паперовому, здебільше), умовно кажучи, «проявиться» знак його номінальної ціни, адекватної певній частці реальної в економіці вартості. У своїй же сумі грошова маса увійде у відповідність до сукупної маси вартості. І не треба морочитися ні з підрахунками кількості товарів, ні їх цінами, ні швидкістю обороту. Економіка, вірніше, наявна в ній трудозатратно-вартісна маса це зробить сама. – Тобто створить грошову систему.

А далі... лишається емітувати грошову масу в дозах, що відповідала б темпам економічного зростання – приросту реального ВВП. Водночас уважно відслідковуючи інфляційно-дефляційний баланс: по нульовій інфляції/дефляції.

Інфляційно-дефляційний баланс, як ринковий маркер стабільності купівельної спроможності грошей, найбільш простий і практичний показник вартісно-грошового паритету в економіці. Але тут треба зважати на природний процес циклічного звуження купівельної спроможності населення внаслідок дії закону капіталістичного нагромадження. Відтак, моніторинг інфляційно-дефляційних явищ має враховувати закономірну періодичність коливання споживчих цін, орієнтуючи емісійну політику на довгострокову перспективу.

Забезпечення вартісно-грошового паритету в економіці є першочергова запорука ринкової рівноваги. – Основний економічний пріоритет держави. Його конкретна реалізація передбачає ряд макроекономічних заходів. Але... перш, ніж розглянути їх, слід звернути увагу на головні напрями економічної політики сучасних держав. А суть їх, переважно, зводиться до наступного:

а) антикризові заходи;

б) стимулювання економічного росту.

Найчастіше ці заходи здійснюються комплексно. Чи доцільні вони?..

Матеріальне багатство є, насамперед, зречевлена людська праця. Скільки праці живої – рівно стільки ж багатства, як праці матеріалізованої. Ні більше – ні менше. Відтак, матеріальне багатство зростає рівно настільки – наскільки приростає маса живої праці. Маючи при цьому на увазі, що жива праця, як інтелектуально-фізична активність людини, обмежена її енергетичним потенціалом і розумовими здібностями. Звідси випливає...

Економіку не можна «пришпорити», примушуючи розвиватися на тривалу перспективу швидше, аніж вона на те здатна, без шкоди для самої економіки. Бо, відповідно до теорії трудової вартості: в основі економічного зростання, результатом якого є збільшення сукупної маси вартості, – приріст сукупної інтелектуально-фізичної маси живої = матеріалізованої праці. В доіндустріальну епоху валовий продукт можна було збільшити лише за рахунок залучення у виробництво додаткових робочих рук. У вік науково-технічного прогресу ВВП зростає рівно в тому обсязі, в якому має місце зростання інтелектуального потенціалу робочої сили, відповідно, – приріст маси живої інтелект-праці. Є такий адміністративний «хлист», котрий змусив би продуктивну силу в особі спільноти інтелектуальних трудівників видати більшу масу живої праці, аніж вона на те (припустимо, 3-4% приросту в рік) здатна?.. – Сумнівно. Ніякий адміністративний примус, ніякий мобілізаційний галас, ніяке емісійне «накачування» грошової маси в обіг, ніякий «інвестиційний мультиплікатор», ніякий «ефективний попит» не в змозі суттєво прискорити економіку в її природному розвитку на тривалу перспективу. В замкнутій економічній системі, мається на увазі, якою на сьогоднішній день є глобальна економіка. Бо, ще раз...

Темпи економічного зростання визначаються приростом маси живої інтелект-праці = зростанням продуктивності праці. За зростанням світового ВВП на 3-4% в рік, наприклад, криється зростаюча в глобальній економіці на 3-4% маса живої праці за рахунок людського інтелекту. І ніяким адміністративним «батогом», ніякою кредитно-грошовою емісією, ніякими програмами «кількісного пом’якшення» ці темпи не прискорити. За винятком експортної експансії окремих країн, яка дає джерело накопичення капіталу за рахунок не внутрішнього трудоресурсу, а зовнішнього: надходження додаткової вартості ззовні... з подальшим її інвестуванням в розширене відтворення виробництва. Виграш країни-експортера, однак, є програш країни-імпортера: для глобальної економіки – «ні холодно, ні жарко». Те ж саме стосується експорту капіталу (іноземних інвестицій), з тією лише різницею, що виграш сторін в таких угодах почасти не визначено, оскільки залежить як від умов угоди, так і від умов її реалізації.

Отже, висновок: хочеш економічного «дива» – розвивай фундаментальну і прикладну науку, вдосконалюй освітній процес, підвищуй інтелектуальний потенціал робочої сили, сприяй науково-технічному прогресу, впроваджуй інновації у виробництво... задля підвищення продуктивності праці, що рівнозначно нарощуванню в економіці маси живої праці. – Ось і вся «хитрість» економічного зростання. За умов конкурентного середовища, звичайно.

Якщо, скажімо, внаслідок бездарної політики стимулювання економічного росту порушено вартісно-грошовий баланс – «грошова маса > маса вартісна», – то єдино розумним засобом відновлення грошово-вартісної рівноваги є нарощування маси живої = матеріалізованої праці за рахунок технологічного прориву у виробництві. Аби вартісну масу урівноважити з наявною грошовою масою. Це єдиний безексцесний метод подолання пороку (мається на увазі, зокрема, сучасна проблема надлишку незабезпеченої доларової маси в глобальній економіці).

А ось в адміністративно-примусовому порядку форсувати економічне зростання без негативних для економіки наслідків неможливо. Як не можна ззовні примусити до форсованої вегетації все живе в природі без шкоди для самої природи. Бо зовнішній допінг суперечить законам розвитку природи і шкодить їй. Переконливим прикладом тому є не лише кейнсіанство, порівняно цілком безвинне, а, перш за все, більшовицька практика насильства над природою економічного розвитку – як злочин. Країни, що посміли випробувати подібну практику, викинуті на узбіччя світової цивілізації внаслідок деградації продуктивних сил, які втратили здатність до саморозвитку.

Природа не терпить насильства над собою і мстить за нього.

Оскільки самоплинний розвиток економіки в умовах ринку неминуче призводить до циклічних криз перевиробництва, то традиційно, ще з ХІХ століття (звертаємось до «Капіталу» К. Маркса), існує неприйняття таких криз і прагнення боротися з ними. – Елементарна дурниця від політекономічного невігластва. Це все одно, що «боротися» з процесом звуження-розширення грудної клітки при диханні.

Циклічні кризи товарного надвиробництва (при нормальній, зрозуміло, фінансовій системі, що утримує вартісно-грошовий паритет) є закономірний наслідок перенакопичення капіталу, яке веде до відставання платоспроможного попиту від сукупної пропозиції... на величину сукупного накопичення, як обсягу рекапіталізованої додаткової вартості (прибутку) плюс банківських депозитів, спрямованих в розширене відтворення. В результаті попит на споживчі товари скорочується на величину інвестицій. Так, інвестована у виробництво грошова маса, в кінцевому підсумку, створить платоспроможний на ринку попит... на етапі наступного циклу. Але, наступний виробничий цикл буде продукувати своє реінвестиційне нагромадження капіталу. І так з циклу в цикл...

Відтак, криза перевиробництва товарів ознака якраз здорового розвитку економіки. Адже вона свідчить, що з накопиченням все гаразд. І навпаки: тривала відсутність кризи надвиробництва при уповільнених темпах розвитку має насторожити, оскільки це сигнал того, що з накопиченням, можливо, щось не так.

Не будь банківського кредитування економіки, кризи перевиробництва проявлялися б куди частіше, але менш виразно, в такий спосіб формуючи міні-цикли. – Умовно з періодичністю, припустимо, в один рік (з огляду на сезонність).

До чого призводить кредитна політика?..

Кредит – як інвестиційний, так і споживчий – вносить певні корективи в такого роду міні-циклічний процес економічного розвитку. А саме: компенсує інвестиційну грошову масу на етапі поточного міні-циклу, тим самим врівноважуючи попит-пропозицію та відтерміновуючи міні-кризу. – Тимчасово... до наступного міні-циклу. А там... кредитний процес поновлюється. І так із міні-цикла в міні-цикл... Аж поки норма чистого (після відрахування банківського відсотка) підприємницького прибутку у виробничій сфері не впаде, умовно, до «нуля».

Грубо моделюючи, припустимо: за умови 100-відсоткової реінвестиції чистого прибутку, при 10% середньорічній нормі валового прибутку (p = m/c+v. – в чисельнику додаткова вартість) та щорічній 10% ставці банківського кредиту це станеться через 10 років. Аналогічно і кредитовано-перекредитований споживчий попит при тій же відсотковій ставці «стискається», умовно, до “0” через 10 років. – Ось вам і циклічна мега-Криза перевиробництва (добре нам відома) – в сумі 10-кратних міні-криз. При цьому, що цікаво, нагромадження капіталу нікуди не дівається. Воно лише перекочовує із сфери виробництва у банківську сферу... щорічно на величину позичкового відсотка. «Було ваше – стало наше». Власне, тут нема нічого страшного, оскільки на стадії економічного пожвавлення нагромаджений в банківській сфері капітал зворотно знову таки спрямується у виробничу сферу економіки. Звідси масове оновлення основного капіталу і, відповідно, процес пішов... – Безпроблемно, за умови вартісно-грошового паритету. Інша справа, надлишок грошової маси в обігу. Тоді чекай надування фінансових пухирів у зоні фінансових активів (грошовий агрегат М3, зазвичай) на фондових біржах. А це вже ознаки «перевиробництва» фінансового капіталу.

Отож... Циклічні кризи товарного надвиробництва не плутати з патогенними кризами перенакопичення фіктивного капіталу: катастрофічним руйнуванням фінансових «пірамід» та «пухирів».

Фінансова криза – аномалія, переважно виникає на ґрунті державного нехтування законами ринкової економіки, того ж закону вартості, та недотримання вартісно-грошового паритету: гіпертрофований надлишок фінансових (у вигляді грошей і цінних паперів) виразників реальної вартості. Як наслідок неприборканої, перш за все, кредитно-грошової емісії, що комулятивно «роздуває» грошові агрегати. В результаті чого грошова сума пред'явницьких прав на матеріальне багатство починає значно переважати сукупну вартісну масу цього багатства.

Відрізнити циклічну кризу від кризової патології дуже просто (коли вони в «чистому» вигляді). Циклічна криза матеріального перевиробництва починається з товарної біржі, криза «перевиробництва» фіктивного капіталу – з біржі фондової. На жаль, сучасні кризи, переважно, являють собою результат змішаної комбінації перенакопичення промислового та фінансового капіталу, боротьба з якими вельми проблематична.

Фінансові катаклізми є патогенний наслідок зрощування бізнесу з державою, і єдиний засіб боротьби з такою патологією – відсторонити бізнес від влади. Що ж стосується криз товарного перевиробництва, то одне лише знання і поінформованість, розуміння природи економічного циклу і його прогнозованість, передбачуваність того, що в якому порядку настане за чим і через якийсь час, само по собі буде завчасно програмувати антикризовий алгоритм комерційних операцій, що сприятиме пом'якшенню ударів кризи. Одне тільки розуміння справжньої суті циклічного розвитку ринкової економіки, знижуючи панічні настрої, змусить економічний цикл «випрямлятися» в помірно-стабільну тенденцію економічного зростання. Знання – сила. Завдання уряду і ЦБ в такій ситуації не «гратися» з процентними ставками, нормами резервування, валютними курсами, ставками оподаткування та ін. заходами регулювання, як це має місце, а, зафіксувавши їх на належному рівні, залишити економіку в спокої.

Циклічні кризи товарного надвиробництва, навіть якщо матимуть місце, – не трагедія. Це прийнятний спосіб профілактики бізнесу, його природної селекції на здоровий і нікчемний, продуктивний і марнотратний, корисний і шкідливий, чесний і шахрайський. Такий собі метод природного відбору бізнесу під диктовку закону вартості. Неупереджене зведення паперових активів до їх реальної капіталізації розставить все по своїх місцях, очистивши економіку від бізнес-фальші. – Поза державного втручання в цей процес. Бо закон вартості, на відміну від держслужбовців, не обдурити і не підкупити: хабарів не бере. В результаті на плаву лишається, переважно, затребуваний суспільством здоровий бізнес, продукція якого користується попитом.

Окрім очисної функції, циклічні кризи надвиробництва ведуть до певної трансформації приватнокапіталістичної власності з огляду на її концентрацію і централізацію. Наслідком чого є поетапне відчуження приватнокапіталістичного власника від засобів виробництва, що, по суті, означає їх усуспільнення. Зростаюча роль найманих топ-менеджерів тому свідчення. А якщо до цього ще додати масове розпорошення права власності на все зростаючу масу акціонерів, то... це, можливо, початкові зародки наступної суспільно-економічної формації.

Кращий засіб сприяння економічному розвитку – не втручатися в його природні процеси... всупереч дії об’єктивних економічних законів. Державі, однак, слід продумано вибудувати макроекономічне русло для даного процесу, спрямувавши природній саморозвиток економіки по ньому на тривалу перспективу.

Чим, власне, має керуватися держава в проектуванні подібного русла?.. На думку автора, чотирма, насамперед, основними принципами монетарної та фіскальної, задля фінансової стабілізації, політики.

Принцип перший і головний (вже зазначалось). – Стійке утримання вартісно-грошового паритету в економіці за рахунок грошової емісії в унісон темпам приросту сукупної маси вартості... задля вартісної еквівалентності грошей – стабільної фінансової системи.

Принцип другий. – При вартісній адекватності грошей вжити заходів для запобігання витоку їх із обігу у сферу позаекономічного накопичення, спрямувавши надлишкову грошову масу в банківську сферу... за рахунок гарантованого відсотка по депозитах.

Принцип третій. – При повній залученості грошової маси в обіг вжити заходів для запобігання позаекономічного марнотратства коштів... за рахунок нещадного оподаткування розкоші.

Принцип четвертий. – При наявності вартісно-грошового паритету ввести оподаткування ринкової капіталізації великого бізнесу для запобігання фінансових пірамід і пухирів (йтиметься далі).

Об'єднавши всі чотири принципи в один, макроекономічну стратегію держави можна сформулювати однією фразою коротко і ясно: стабільно утримуючи грошово-вартісний паритет, примусити всю грошову масу продуктивно працювати на економіку. Окрім підтримки фінансової стабільності, як головного чинника, макроекономічна стратегія повинна упереджувати позаекономічний витік вільних грошей з обігу, вимушено ставлячи їх власників перед вибором: споживай або інвестуй. Уся новостворена вартість – національний дохід повинен або продуктивно реінвестуватись, або з користю споживатися... без паразитичного розтринькування коштів чи то їх безплідного заощадження.

Зауваження по темі: вартісно забезпечені гроші є реальний еквівалент людської праці і, одночасно, її каталізатор. Вкинеш гроші в економіку – «закипить» робота; вилучиш гроші з обороту – робота «завмре». А тому аномалія витоку грошових засобів із обороту в позаекономічні ніші, будь-то домашні заощадження чи то пустопорожні розтрати на розкіш, рівнозначна, по суті, вилученню трудових ресурсів з економіки, їх «заморожуванню», або навіть повної втрати.

Звідси завдання держави: вільний капітал і заощадження громадян, за умов стабільної грошової системи, спрямувати в комерційні банки на благо як інвестиційного, так і споживчого кредитування без додаткового емісійного навантаження на фінансову систему. Цьому слід всіляко сприяти:

а) довгостроковою фіксацією процентної ставки по депозитах на рівні дещо нижче середньорічних темпів зростання валового продукту для залучення вкладів;

б) нещадним в геометричній прогресії оподаткуванням розкоші, вимушено спрямовуючи надлишок вільних грошових ресурсів у банківську систему.

Така політика послужить банківській акумуляції грошової маси в період економічного зростання. У момент його уповільнення споживчий кредит сам собою буде стримувати рецесію, а кредит інвестиційний – сприяти виходу з депресії. Маючи на увазі, що під час рецесії дешевшають товари ширвжитку, під час депресії – робоча сила і засоби виробництва. Банківський капітал повинен стати демпфером від кризових ударів перенакопичення промислового капіталу. Головне в приборканні циклічних коливань – комерційна прогнозованість в умовах державно гарантованої стабільності фінансової системи при повній залученості грошової маси в товарно-грошовий обіг. Ось і вся роль держави в економіці (юридично-правова регламентація комерційних операцій – само собою). У всьому іншому – що виробляти, у що інвестувати, де і як, за яку ціну збувати продукцію – бізнес розбереться сам. Вірніше... – об’єктивно і неупереджено руками бізнесу розпорядиться закон вартості.

На особливу увагу заслуговує кредитно-грошова емісія: чи можна без неї обійтися?.. С позиції кредитування – як інвестиційного, так і споживчого – тут, очевидно, можна було б сперечатися, що краще (чи гірше): N-на серія міні-криз чи одна мега-Криза впродовж одного промислового циклу. Однак, з точки зору залучення вкладів постає питання: а за рахунок чого виплачувати «%» по депозитах в разі 100% банківського резерву?.. Звичайно, можна обійтися і без депозитних надходжень в банківську систему... тільки тоді вільна грошова маса спрямується, образно кажучи, «під матраци», будучи виведеною з обігу. Чи на користь це для економіки?.. У всьому варто дотримуватися «золотої середини».

Монетарна політика має проводитись в комплексі з політикою податковою, що підсилить фінансове оздоровлення економіки та стимулює її зростання.

Податкова система повинна:

а) не заганяти бізнес в тінь, а виводити його на «чисту воду»;

б) стимулювати економічний розвиток, а не гальмувати його.

А тому доцільно застосувати трирівневу систему оподаткування.

1. Мінімальна ставка пропорційного податку на дохід для всіх без винятку: «десятина», умовно кажучи, незалежно від соціального статусу платників податків (чим нижче ставка податку – тим безпроблемний його збір).

2. Прогресивний податок на розкіш, у кого вона є, незалежно від соціального чи правового статусу її володарів (запобіжить переоформлення такої на підставних осіб як фізичних, так і юридичних).

3. Плоска шкала оподаткування крупного бізнесу, але не підприємницького прибутку або доходу, а податок на... капітал, його ринкову вартість – капіталізацію. І ось це найцікавіше.

Йдеться про оподаткування ринкової (біржової) вартості – ринкової капіталізації – компаній на основі котирувань акцій, що вільно обертаються на відкритому ринку. Дуже простий і незатратний спосіб оподаткування: потрібен один-єдиний на фондовій біржі комп'ютер для автоматичної генерації розміру податкових відрахувань на основі поточного курсу акцій. Для цього, однак, потрібна уніфікація як бізнесу в частині формування його біржової вартості, так і ринку цінних паперів.

Перш за все, головна вимога: повне відсторонення бізнесу від влади, а влади від бізнесу (окрім податкової функції). Плюс абсолютно вільне, безперешкодне в економіці перетікання капіталу і настільки ж вільне, безперешкодне ціноутворення (капіталізація) бізнесу. Це першорядна умова формування справжньої, неспотвореної вартості активів. А далі...

1. Єдиний в країні ринок цінних паперів – фондова біржа – з єдиним для всього акціонерного капіталу алгоритмом формування його ринкової вартості.

2. Витіснення всього великого бізнесу в зону акціонування – на фондовий ринок – підвищеною ставкою податку (для бізнесу не акціонованого).

Що це означає, що вирішує?

Два найважливіші моменти оподаткування ринкової капіталізації компаній.

По-перше, моментально «здується» фіктивний капітал: лопнуть фінансові бульбашки і розваляться фінансові піраміди – відбудеться очищення економіки від бізнес-фальші. Ринкова капіталізація бізнесу зрівняється з реальною його вартістю.

По-друге, економіка отримає стимул до розвитку за рахунок вірогідного інвестиційного буму з огляду на надану можливість отримання надприбутків шляхом модернізації виробництва та скорочення його витрат: збільшення реінвестиційної частини додаткової вартості.

В останньому випадку не варто впадати у відчай прихильникам соціальної справедливості і торжествувати процвітаючим бізнесменам. Оскільки надприбуток відразу ж підвищить курс акцій і призведе до пропорційного підвищення податкових відрахувань.

Для успішної реалізації даного податкового проекту, варто ще раз нагадати, потрібна повна економічна свобода: безперешкодне переміщення капіталу (до середньої норми прибутку в масштабах економіки) та адекватне формування ринкового ціноутворення активів – капіталізації.

Повну успішність податкового проекту дасть застосування його трирівневої системи в комплексі. Якщо податок на капіталізацію (пункт 3), знищуючи фіктивний капітал, буде стимулювати продуктивне накопичення капіталу = розширене відтворення виробництва, то прогресивний податок на майнові надмірності (пункт 2) за умов декларування буде примушувати до сумлінної звітності отримання прибутків/доходу, що дисциплінує сплату прибуткового податку (пункт 1), без особливих зусиль малоефективного, а іноді і корупційного контролю фіскальних служб. Відтак недобросовісний бізнес і корупційне чиновництво буде взято в «прибутково-видаткові кліщі» податкової системи.

Таким чином, трьохярусна система оподаткування вирішує цілий ряд проблем економічного, фінансового, соціального характеру:

1. Стимулює економічне зростання, а не гальмує його;

2. Виводить бізнес з тіні, примушуючи його сумлінно наповнювати бюджет;

3. Знищуючи фіктивний капітал, оздоровлює фінансову систему країни;

4. Протидіє недобросовісному веденню бізнесу та корупції держчиновництва.

Отже, основні напрямки макроекономічної стратегії держави...

I. БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА:

а) Збалансованість бюджету: витрати = доходи. Ніякого держборгу;

б) Фіксована ставка оподаткування на тривалу перспективу незалежно від коливань циклу. Плоска шкала податку на капіталізацію великого бізнесу і прогресивна – на розкіш та спадщину. Сприяючи продуктивному накопиченню капіталу, перекрити канали паразитичного марнотратства, майнові надмірності нещадно «давити» прогресуючим коефіцієнтом оподаткування;

в) Зведені до мінімуму державне субсидування та інвестиції (при тому, що зростання їх, швидше за все, неминуче), бо це прямий шлях до шахрайства та корупції: хабарництва, цінових накруток, відкатів, тощо. Наука, освіта, медицина, пенсійне забезпечення – головна турбота держави. Військові витрати повинні бути зведені до мінімуму, а то і зовсім анульовані в умовах торжества глобалізації.

II. МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА:

а) Грошова емісія, з урахуванням кредитної, строго в унісон приросту валового продукту;

б) Фіксована облікова ставка, не вище середньорічного приросту реального ВВП, на тривалу перспективу незалежно від циклічних коливань. Ніяких маніпуляцій процентною ставкою для корекції промислового циклу чи то стимулювання економічного росту. Жорстке обмеження кредитної емісії максимально високою нормою резервування задля стримування банківського мультиплікатора;

в) Ніякого субсидування приватного бізнесу, банків – рефінансування з метою порятунку. Банкрута повинна очікувати страшна доля опинитися під парканом і бути розтерзаним озвірілими вкладниками чи то акціонерами. Це покладе край безвідповідальності бізнесу. Боротьба із злочинним бізнесом – само собою.

Такі ось «звірячі» умови здорової конкуренції і боротьби бізнесу за економічне виживання в умовах ринкової стихії, передусім регульованої законом трудової вартості та законом продуктивного нагромадження капіталу в межах чітко визначеної бюджетно-монетарної політики. – Запорука здорового економічного розвитку. Тобто, мова йде про те, щоб загнати бізнес у вузьке, державою вибудуване, русло LAISSER-FAIRE, мимоволі примусивши його до природного саморозвитку строго за законами ринкової економіки на благо, врешті-решт, суспільних інтересів.

Державна економічна політика лише тоді чогось варта, коли вона:

а) оперує надійною грошовою системою;

б) поважає об'єктивні економічні закони.

Сформувати подібну макроекономічну стратегію держави в змозі політекономічний монетаризм на базі синтезу теорії трудової вартості та кількісної теорії грошей. Домінантою має бути пріоритет дії об'єктивних економічних законів за умов стабільної грошової системи.

Закон продуктивного нагромадження капіталу на мікроекономічному рівні створює фінансові передумови розширеного відтворення виробництва.

Закон трудової вартості на макроекономічному рівні оптимальним чином упорядковує розширене відтворення виробництва в суспільних інтересах.

Практичну успішність економічної політики має забезпечити повага до вищезгаданих законів плюс грошова система, що базується на трудозатратно-вартісній основі, за умови приросту грошової маси в унісон темпам економічного зростання (приросту реального ВВП).

В результаті – економічна стабільність та помірне зростання.

Мета макроекономічної стратегії держави на засадах політекономічного монетаризму: при максимумі контролю над грошовою емісією, проявляти мінімум втручання в економіку, надаючи бізнесу максимально сприятливих можливостей для продуктивної самореалізації. – Упереджуючи в той же час найменші прояви паразитизму та марнотратства. В цьому полягає суть ефективного макроекономічного управління та успішної стратегії економічного розвитку.

Відкривши фундаментальну працю Мілтона Фрідмана «Кількісна теорія грошей», спробуємо розібратись в його доктрині.

«Кількісна теорія – це перш за все теорія попиту на гроші», – стверджує Фрідман и далі дає визначення грошам: «П'ять основних форм багатства: 1. Гроші (М), які тлумачаться як вимоги, або як товарні одиниці з фіксованим номінальним значенням; 2. Облігації (В)...; 3. Акції (Е)...; 4. Фізичні блага (С); 5. Людський капітал (Н)»20.

Отже, славетний економіст ставить гроші, як «багатство», в один ряд з фінансовими активами, матеріальними речами та робочою силою. – No comments! Не дивно, що у Фрідмана: «Аналіз попиту на гроші... формально може бути ототожнений з аналізом попиту на споживчі послуги»20.

По Фрідману:

«Ядро всієї монетарної теорії:

2. Кардинальна відмінність перспектив, що відкриваються перед окремим індивідуумом і суспільством при зміні номінальної кількості грошей... (2а) Інший спосіб вираження другого принципу полягає у відмінності рівнянь: потоку (сума витрат дорівнює сумі отримань, або обсяг кінцевих отриманих послуг дорівнює обсягу вироблених послуг) і запасу (сума індивідуальних запасів готівки дорівнює її повному запасу в суспільстві)»20.

Політекономії в класичному її розумінні, як бачимо, у Фрідмана і близько немає. А тому всілякий інтерес до «кількісної теорії грошей» в його інтерпретації зникає, і хочеться лише покластись на авторитетне джерело в трактуванні положень даної концепції.

«Невідповідність грошового попиту та пропозиції, нестабільність грошової пропозиції визнається монетаризмом головною причиною циклічних коливань в економіці... Відповідно до того, що попит на гроші є стабільним, основною причиною інфляції, так само як і циклічних коливань, визнано зміни у пропозиції грошей... Важливим елементом концепції монетаристів є теза про екзогенний, тобто автономний, незалежний від функціонування економічної системи характер зміни грошової маси. Автономність грошової маси підкреслюється особливим, позаекономічним способом введення її у канали обігу... Цим підкреслюється ключова ідея – зміни грошової пропозиції "нав'язуються" господарству ззовні, не виступаючи реакцією грошової сфери на попередні зміни у сфері виробництва. Така "емісія" грошей ігнорує вплив виробничої сфери на грошовий обіг та різницю між окремими категоріями грошей (грошовими агрегатами)»21.

Таким чином, гроші, відповідно до фрідманівської доктрини, поза виробничою сферою людської діяльності, а неврегульованість грошової емісії – головна причина циклічних коливань в економіці. Чи варто після цього дивуватись банкрутству монетарної політики на практиці?

Те, що емісійне нарощування грошової має відповідати темпам зростання валового продукту, не підлягає сумніву. Монетарній теорії, однак, бракує прив'язки грошової системи до трудозатратно-вартісного підґрунтя. Цей недолік не міг не спотворити монетарні заходи регулювання економіки в сучасному світі та дискредитувати саму ідею монетаризму. Пройшовши випробування на практиці в останню чверть ХХ століття, монетаризм, в кінцевому підсумку, зазнав фіаско.

Які причини такої невдачі?..

Насамперед, монетарна практика вимагає досить тривалого часу в умовах політичної стабільності та соціального спокою. Аби, емісійно задавши щорічний приріст грошової маси на відсоток, що відповідав би середньорічним темпам зростання валового продукту, діждатись, зрештою, кінцевого результату економічного експерименту. Чи були такі умови в 70-80-ті роки минулого століття?.. – Аж ніяк ні. Протидія «комуністичній» експансії СРСР, що вимагала від Заходу форсованих темпів мілітаризації економіки, та світова енергетична криза з її катастрофічними перепадами цін на енергоносії (період 1973-1983рр.) аж ніяк не сприяли практичній реалізації довгострокових рецептів прикладного монетаризму. Відтак, подолавши галопуючу інфляцію 70-х, монетаризм невдовзі спіткнувся на проблемі реального управляння грошовою масою (таргетування грошовими агрегатами) і... зазнав поразки: “стискання” грошової маси та злет процентних ставок призвели до рецесії початку 80-х.

Проте, справа не лише в об'єктивно дуже несприятливих умовах проведення монетарного експерименту, але й в нікчемності теоретичного обґрунтовування монетарної концепції. – Досить тверезої за своїми намірами.

«Монетаризм, досяг інтелектуального і прикладного тріумфу в другій половині 1970-х років.. – пише російський економіст С.Р. Моисеев. – Таргетування грошової пропозиції було взято на озброєння ЦБ провідних країн... Для досягнення цінової стабільності він рекомендував управляти грошовою пропозицією... Однак, його практичні поради по таргетуванні грошових агрегатів зазнали невдачу... «Прагматичний» монетаризм зазнав фіаско через неможливість управляти грошовою пропозицією з боку центрального банку в силу нестійкості грошового мультиплікатора, наявності фінансових інновації, недосконалості фінансового сектора та інших проблем»22.

Зауваживши, що «ГКП (грошово-кредитна політика) повинна бути орієнтована на довгостроковий результат», автор конкретизує: «Таргетування грошової пропозиції відхилялося від теоретичних установок монетаризму за кількома напрямками. По-перше, в якості мети були обрані широкі грошові агрегати, менш контрольовані, аніж грошова база... По-друге, управління грошовою пропозицією здійснювалося не безпосередньо, а опосередковано. Замість операцій на відкритому ринку, як пропонували монетаристи, воно відбувалося через процентні інструменти та обов'язкові резервні вимоги, які впливали на процентну ставку грошового ринку. По-третє, центральні банки ніколи не декларували, що будуть досягати оголошені цілі монетарної політики. Такі цілі носили середньостроковий характер, і ЦБ міг відхилятися від них в короткостроковому періоді. Це знецінювало їх як номінальний якір і віддаляло грошові заходи від правил ГКП... Хронічне недотримання цільових орієнтирів грошових агрегатів в 1980-1990-і роки призвело до визнання провалу таргетування грошової пропозиції... Провал призвів до втрати монетаризмом репутації і до вигнання його з наукового Олімпу»22.

Останнє десятиліття, однак, з огляду на провальну економічну політику та світові економічні кризи 1998-го та 2008-го років, монетаризм переживає певний ренесанс. «На сучасному етапі розвитку, в 2005-2010 рр., монетаризм отримав назву «новий»22. «Відмінною особливістю нового підходу стало використання інституційних ідей в макроекономічному аналізі»23.

Що собою являє «новий» монетаризм?..

«Незважаючи на те, що в «помолоділому» монетаризмі тон задають академічні дослідники ФРС США, центральні банки вважають представників нової школи економічної думки, здебільшого, сектою схоластиків, що далеко відійшла від Фрідмана з його прикладними дослідженнями... На даний час його досягнення не виходять за рамки моделювання... Головною відмінною рисою «нового» монетаризму виступає моделювання мікроекономічних основ грошей, що описують їх обмін на товари»22.

Кавицкая И.Л. (НИУ ВШЭ) підтверджує: «Головним досягненням моделей другого покоління стало введення нового мікрообґрунтованого механізму формування цін невальрасівського типу». В контексті «нового механізму ціноутворення», зокрема: «Зустріч продавця і покупця супроводжується певними проблемами... Перша проблема: розбіжність місця знаходження потенційних продавців і покупців... Друга проблема: для здійснення обміну покупець і продавець повинні зустрітися один з одним... Третя проблема: покупець повинен зустрітися з продавцем саме того товару, який він хоче купити».Далі – величезна піраміда формул і математичних розрахунків... за якими слідує висновок: «Запропонований монетарними моделями пошуку механізм ціноутворення дає економічній теорії альтернативний новому кейнсіанству спосіб ендогенного введення цін в моделі»23.

Принагідно нагадати суть ціноутворення за теорією трудової вартості. Без жодної, до речі, формули. Вартість товару (в ціні) є ринкова оцінка абстрактної трудоємкості товару, що включає в себе усереднений в масштабах економіки увесь комплекс конкретних трудозатрат, починаючи від чиїхось ідей, організація та, власне (і головне), виробництво продукту і... до доставки його на ринок. А ось доставка покупців на ринок взагалі не має ніякого впливу на вартість товару.

Те ж саме стосується адекватної ціни на товар. «Питання оптимальних цін обговорюється вже більше ста років, але переконливої відповіді отримати поки не вдалося»20, – бідкається М. Фрідман. Відповідь трудової теорії вартості: оптимальною ціною товару є ціна, за якою реалізація товару дає середню норму підприємницького прибутку. Теж без жодної формули.

А от «ринкову рівновагу», згідно ТТВ, встановлює Закон вартості шляхом вільного переливу капіталу = трудоресурсу у сфері виробництва до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку, врівноважуючи тим самим пропозицію з попитом на основі оптимального ціноутворення. І аж ніяк не кількість грошей (як «багатства») в обігу врівноважує ринок.

«Аргументація» класичного монетаризму вража своєю нікчемністю.

Відсутність будь-якої прив'язки грошової системи до трудозатратно-вартісного підґрунтя – фундаментальний недолік як традиційного монетаризму, так і його сучасних варіацій. А це призводить до того, що на практиці від економіки традиційно продовжують вимагати неможливого: розвиватися вищими темпами, аніж вона на те здатна, вдаючись до банальних методів зниження процентних ставок та настирливо проводячи політику т.зв. «кількісного пом’якшення» – QE. Не розуміючи при цьому, що темпи економічного зростання обмежені наявним приростом маси живої праці у сфері матеріального виробництва. У вік науково-технічного прогресу такий приріст відбувається за рахунок нарощування інтелект-потенціалу робочої сили: якими б, однак, стрімкими не були ці темпи – вони мають свою межу. І ніякими грошовими вливаннями цю межу не здолати. З іншої сторони, не вгамовуються наполегливі спроби за допомогою все тих же процентних ставок та провальної політики QE «вирівняти» економічне зростання, нівелювавши його циклічні коливання. Марна справа. Економічні кризи товарного (саме товарного!.. а не фінансового) перевиробництва цілком нормальне, ба більше, здорове явище ринкової економіки, оскільки являються наслідком закономірного відставання платоспроможного попиту від пропозиції на величину нагромадження капіталу. І аж ніяк не дефіцитом грошової маси в обігу. Нерозуміння таких ось елементарних істин не могло не спотворити монетарні заходи державного регулювання економіки в сучасному світі та дискредитувати саму ідею монетаризму.

Звичайно, кількісна теорія грошей має неабиякий сенс: емісія грошових знаків (на паперових чи то електронних носіях), як образних виразників трудозатратно-вартісної ємності багатства, має приростати в такт зростанню всієї маси добутого працею матеріального багатства. – Без сумніву. І макроекономічна теорія монетаризму в цьому абсолютно права. Але коли справа доходить до теоретичного обґрунтовування даного постулату його авторами, то виходить, як бачимо, що не приріст маси живої праці визначає зростання валового продукту, а... грошова емісія. Те ж саме стосується циклічних коливань: не процес нагромадження капіталу призводить до зниження платоспроможного попиту, а... дефіцит грошей в обігу. Звідси емпірично-примітивний висновок: додаєш грошову масу в обіг – запобігаєш рецесії і, відповідно, стимулюєш економічне зростання. Теж правильно, до певної міри. Але вади наукового обґрунтовування доктрини роблять занадто її вразливою на практиці. Тому не дивно, що, подолавши згубні наслідки кейнсіанської стагфляції та показавши в 70-80-роки вражаючі результати економічних успіхів у деяких країнах, монетаризм надалі не витримав випробувань... насамперед, розгнузданою грошово-кредитною емісією, що, врешті-решт, завела економіку тих же країн в боргову прірву.

Одна з причин кризи монетарного проекту. Монетаризм, як макроекономічна теорія, розроблявся в 50-60-роки ХХ століття в епоху золотовалютного стандарту і явно був розрахований на золото-стандартне наповнення американського долара як наднаціональної грошової одиниці. А ось впровадження в практику монетарних заходів відбулося вже після ліквідації Бреттон-Вудської системи, коли долар втратив фіксовану прив'язку до золота. В чому тут проблема?..

Основним постулатом монетарної доктрини, як відомо, являється т. зв. «Рівняння Фрідмана»: ΔM = ΔP + ΔY. – Приріст грошової маси в економіці має визначатися сумарним приростом очікуваної інфляції + темпами приросту реального ВВП (в сумі – номінального ВВП). – Логічно, в певному сенсі. Але... Одна справа, коли грошова одиниця має під собою реальне матеріально-вартісне підґрунтя. Зовсім інша справа, – відсутність такого підґрунтя. Тим більше, що за сучасними методиками взагалі... «показник ВВП не відображає багатьох аспектів суспільного життя»*. За умов пустотілої (паперово-доларової) грошової одиниці, невизначеності «оптимальних цін» та сумнівних показників ВВП, «Рівняння Фрідмана» є не що інше, як монетарне накручування «пустого» на «порожнє» і навпаки – «порожнього» на «пусте»: фіктивні гроші вводять в оману показники ВВП, а дутий ВВП – гроші. – Комулятивний ефект прогресуючого самообману. В таких умовах кредитно-грошова емісія, врешті-решт, і «зірвалась з прив'язі»... До чого це призвело? А до того, що нині світова економіка поставлена перед явно аномальним фактом, коли загальна сума наявних (у формі грошей, цінних паперів, банківських рахунків, тощо) пред'явників на матеріальне багатство в рази перевищує сукупну масу реального багатства25. Загальний світовий борг на січень 2020 року при цьому сягнув астрономічних $253 трлн, що складає 322% світового ВВП26. Ось що означає відірваність грошової системи від матеріально-вартісної бази та фінансова безгосподарність.

Проте... При всіх недоліках, розумної альтернативи монетаризму не існує, оскільки він єдиний максимально поважає об’єктивні закони економічного саморозвитку. Відтак, є нагальна потреба повернутись до кількісної теорії грошей, але на цей раз на концептуальних засадах теорії трудової вартості.

Враховуючи глобальну проблему вартісної «безпритульності» грошової системи, авторське дослідження має намір кардинально модернізувати монетарну концепцію, міцно поставивши її на трудовитратно-вартісну основу. Тобто, інтегрувати монетаризм в трудову теорію вартості. А це вже... політекономічний монетаризм. В епіцентрі якого має бути якісно нова грошова одиниця. Бо без стійкої грошової системи, що спиралася б на трудо-вартісний фундамент, монетарно-політекономічна доктрина – пустотілий теоретичний каркас.

Амбіційність ідеї обумовлена неможливістю в сучасному глобалізованому світі створити національно ізольований оазис фінансової стабільності. Всілякі спроби побудувати економічно процвітаючий “комунізм” в окремо взятій країні на базі національної грошової одиниці глобалізаційні процеси неминуче зведуть нанівець (окрім хіба-що деяких країн, що спромоглися б на агресивну політику експортної експансії). Тому докорінне реформування валютної системи варто розпочинати на глобальному рівні. Аби грошову масу міжнаціональних розрахунків привести у відповідність до наявної у світі вартісної маси. А вже потім, на цій основі, вибудовувати стратегію державного регулювання національних економік на засадах поваги до свободи конкурентного підприємництва.

Отже, синтез основ політичної економії та монетаризму, треба сподіватись, рано чи пізно постане в порядок денний.

Представлена версія політичної економії ставить за мету пізнати об’єктивні закони економічного розвитку, аби надати їм можливість повної самореалізації... як довершеному регулятору ринкової економіки за принципом «невидимої руки» – LAISSER-FAIRE. Оскільки це напрочуд досконалий механізм економічного саморегулювання, за своєю природною мудрістю неперевершений для людського генія. Головна і єдино розумна функція «людського генія» – не перешкоджати дії цих законів. А рукотворних перешкод практично, на жаль, нагромаджено безліч... Бо тривале, майже столітнє знущання над цими законами ґрунтовно спотворило економіку розвинених країн. Чого тільки варта кейнсіанська (в різних варіаціях) т.зв. «довгострокова політика підтримки економічного росту» ціною, насамперед, штучного стимулювання «ефективного попиту». Плюс довільний розгул кредитної емісії, що довів процентну ставку до «нуля», ось-ось готову увійти в «мінус», а подекуди це вже сталось... Як не стагфляція в результаті, то боргова прірва. Та все фінансові пухирі і піраміди... – Повна безвідповідальність правлячих еліт на ґрунті економічного невігластва. А може й користі, оскільки бізнес за цей час міцно зрісся з владою, перетворившись, власне, у владу. А там, де бізнес при владі, там перестають повноцінно функціонувати ринкові механізми економічного саморегулювання. Про “соціалістичне” ґвалтування законів вільного ринку взагалі не варто говорити: нещасні жертви ґвалтівного псевдоексперименту зазнали глибинних деформацій продуктивних сил, внаслідок чого вони на десятиліття втратили здатність до нормального саморозвитку.

Насилля не проходить безслідно.

Провальні уроки антиринкових експериментів більшовицького марксизму, а також нікчемність кейнсіанства та згубність псевдоліберального розгулу сучасної «фінансової економіки», що пригнічує реальний сектор економіки, переконливо доводять правоту політекономічної науки, котра базується на трудозатратно-вартісному трактуванні економічних явищ. До сих пір, однак, це була лише теорія: «Трудова теорія вартості (і на цьому наголошував сам Маркс) є граничною, глибинною абстракцією, шлях від якої до поверхні безпосередніх економічних процесів вельми далекий»*. Перетворення політичної економії із теоретичної абстракції в прикладну економічну науку є давним-давно назрілим завданням. Відбудеться воно, однак, лише тоді, коли політекономія теоретично обґрунтує та умовно «породить» грошову одиницю на матеріально-вартісному підґрунті реальної економіки. Реалізація даного проекту вимагає, насамперед, перегляду концептуальних засад трудової теорії вартості. В цьому контексті першочерговим є коректне формулювання базового закону ТТВ – ЗАКОНУ ВАРТОСТІ – не лише на мові теорії, а й на мові практики.

В теорії: ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОВИТРАТИ → до середньої норми прибутку.

На практиці: ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < СОБІВАРТІСТЬ + ПРИБУТОК середній.

Орієнтований на задоволення споживчого попиту вільний перелив інвестиційного капіталу = трудових ресурсів у сфері матеріального виробництва до середньої норми прибутку формує адекватну трудозатратам вартість – оптимальну ціну. А це являє собою одночасно як еквівалентний, соціально справедливий, обмін результатами праці, так і раціональну, на догоду суспільним потребам, реінвестицію прибутків у розширене відтворення виробництва. – Досконалий механізм економічної саморегуляції... Цілком об'єктивно, без будь-якого бюрократичного втручання ззовні, само собою. Такий результат ефективно може дати лише функціонуюча за законом вартості вільноринкова економіка. – Єдина не від людських вигадок, а від природи економічна модель. Яка об'єктивно щоразу самовідтворюється на ґрунті суспільного поділу праці, без будь-якої потреби зовнішнього впровадження чи то управління. Окрім державної підтримки вартісно-грошового в економіці паритету з урахуванням трудовитратного походження вартості на базі матеріального виробництва.

ГРОШОВА МАСА = МАСА ВАРТОСТІ = МАСА ТРУДОВИТРАТ

Вартісна адекватність грошової одиниці є обов’язковою умовою еквівалентного товарообміну і, відповідно, нормального функціонування економіки. А це вимагає послідовної монетарної політики: в масштабах економіки грошова маса має бути постійно збалансована з трудовитратною за своїм походженням масою вартості в динаміці економічного зростання. Відтак «монетарне правило» монетаризму потрібно інкорпорувати в трудову теорію вартості (як теорію ціноутворення) задля розробки виваженої макроекономічної стратегії, котра передбачала б опору грошової системи на трудовитратно-вартісне підґрунтя реальної економіки. Аби спроектованим на цій основі монетарним інструментарієм забезпечувати підтримку ринкової рівноваги в економіці.

На мікрорівні: ЦІНА = ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОВИТРАТИ

На макрорівні: Сума ЦІН (ВВП) = Маса ВАРТОСТІ = Маса ТРУДОЗАТРАТ

Ринок врівноважується сам собою за умови (увага!) вартісно-грошового в економіці паритету, відповідно, – вартісної еквівалентності грошей у динаміці нарощування маси матеріального багатства. Отож найперше завдання держави – підтримувати вартісну адекватність грошової одиниці шляхом дозованої грошової емісії у такт із темпами приросту реального ВВП. Остаточну фіксацію ринкової стабільності може вчинити перехід від оподаткування прибутку великого бізнесу, включаючи банківський, до податку на його ринкову вартість (капіталізацію) задля запобігання фіктивно-спекулятивного перенакопичення капіталу. – Завдання фіскальної політики.

Пізнати економічну природу суспільства та забезпечити її стабільний саморозвиток шляхом реалізації, насамперед, розважливої монетарної політики – першочергове завдання не лише в межах національних кордонів, але й на міжнаціональному рівні сучасного глобалізованого світу, в часи трансконтинентального розростання інтеграційно-галузевих пірамід та масованого в глобальному просторі переміщення капіталу, робочої сили, товарів і послуг. Відтак глобальна економіка вимагає скоординованої монетарної політики держав на засадах стійкої наднаціональної грошової одиниці. Найактуальніша проблема сьогодення.

Сучасна глобальна економіка вимагає переформатування світової валютної системи, аби грошову масу міжнародних розрахунків привести, нарешті, у відповідність до сукупної у світі реальної маси вартості. Нині конче потрібна альтернатива сучасній системі SDR (Спеціальні права запозичення). На відміну від золотовалютного стандарту GES та сучасної SDR, а також долара США, що за фактом виконує функцію міжнародної розрахункової одиниці, нова наднаціональна валюта має базуватися виключно на трудозатратно-вартісній основі. Тобто вперше в історії грошова одиниця повинна отримати прив'язку до праці (живої = зречевленої), обіпертись на трудо-матеріалізоване підґрунтя реальної економіки, на реально існуючу масу матеріального багатства.

Місія монетарної версії політекономічної науки, окрім чисто пізнавальної, має полягати в тому, щоб на практиці, перш за все, повністю відновити в своїх правах ЗАКОН ВАРТОСТІ при наявності грошово-вартісного паритету в економіці – вартісної еквівалентності грошей. Аби ціноутворення формувалось виключно на основі трудової вартості, як ринково адекватної оцінки уречевлених в товарній продукції трудовитрат, для еквівалентного = справедливого товарообміну. Відтак – соціально справедливого розподілу матеріальних благ відповідно до витрат праці на базових засадах вільного ринку. Поза паразитизму олігархо-бюрократичної надбудови, що систематично знущається над економікою своїм подекуди егоїстичним, а іноді просто бездарним втручанням. Сучасна держава, зазвичай, більше створює проблем в економіці, аніж вирішує їх. – Із-за невігластва і користі. Вирішення зазначених проблем полягає, насамперед, у відстороненні бізнесу від влади.

Усунувши від влади олігархічний капітал, вкрай важливо примусити його, врешті-решт, жити по ЗАКОНУ ВАРТОСТІ і нормально розвиватися за ЗАКОНОМ НАКОПИЧЕННЯ. – Не паразитичного, а продуктивного нагромадження капіталу, націленого на розширене відтворення виробництва в суспільних інтересах. Останнє само собою додасться за умов торжества закону вартості. Діючи в комплексі, вказані закони здатні реалізувати вкрай корисну функцію природної селекції та знищення паразитичного псевдокапіталу. Зокрема: в конкурентній боротьбі економічно виживає лише той бізнес, котрий не проїдає додаткову вартість, а максимальну частку її реінвестує, і не в яке-небудь, а саме в затребуване суспільством виробництво. Від цього виграють усі. Соціальний прогрес також. У цьому безперечний позитив здорового самозростання капіталу. Саме реінвестиційна тенденція визначить магістральний вектор подальшого розвитку за умов капіталізму. Яким він буде?..

Перш за все, чим вільніший ринок, поза державного втручання в економіку, – тим гостріше конкурентне середовище. Як наслідок, – зростаюча частка реінвестованого у виробництво прибутку (вона ж бо норма рекапіталізації) задля економічного виживання бізнесу. А це прямий шлях до концентрації виробництва і централізації власності. Слід зазначити, – з більшою міжгалузевою пропорційністю даних процесів за відсутності державних преференцій для бізнесу (як то податкові пільги, рефінансування, субсидування, держзамовлення, тощо). Тим не менш, логічно припустити, гіпермонополізацію капіталу. Чи дійде справа до гіпермонопольного перенасичення приватнокапіталістичної власності на засоби виробництва, чи ні, але тенденція така існує.

Не варто, однак, впадати у відчай. Оскільки паралельно із концентрацією і централізацією капіталу відбуваються одночасно цікаві процеси його трансформації: своєрідна «дифузія» (розпорошення) капіталістичної власності у вигляді, насамперед, її масового акціонування. А з іншого боку, – фізичне і моральне відчуження власників від засобів виробництва: сучасні буржуї почасти в очі не бачили власні промислові об'єкти, що іноді знаходяться на протилежному кінці світу. Управління бізнесом все більше переходить до найманих топ-менеджерів. – Явний факт трансформації приватнокапіталістичної власності, що мимоволі наводить на думку про формування передумов якісно нової в перспективі суспільно-економічної формації. Особливо в умовах відсторонення бізнесу від влади.

Не знищувати капіталізм, а, приборкавши його, загнати в русло конкурентного саморозвитку відповідно до економічних законів під контролем демократичної влади. – В напрямку соціального прогресу. Практична реалізація подібної стратегії виглядає так: суворо дотримуючись збалансованого держбюджету і «монетарного правила» грошової емісії та зафіксувавши ставку податку, норму банківського резерву, облікову ставку на довгострокову перспективу незалежно від циклічних коливань – залишити економіку в спокої, надавши бізнесу (окрім злочинного) повну свободу творчої самореалізації. Така суть економічної філософії «laisser-faire» в контексті політекономічного монетаризму, що понад усе ставить пріоритет об'єктивних законів економічного розвитку.

_{__________}

^{*Бузгалин А.В. Колганов.А.И. «КАПИТАЛ» в XXI веке: pro et contra.// Вопросы экономики. – 2007. – № 9. – С. 110.}