ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ

ПРОЕКТ НАВЧАЛЬНОГО ПОСІБНИКА



Якісно новий підхід в дослідженні предмета політичної економії дає систематизовано-цілісну і, водночас, максимально достовірну уяву об’єкта економіки.



ВСТУП

Дана версія політичної економії пропонує метод дослідження предмета економічної теорії, який можна назвати цілісно-структурованим (структуровано-цілісним) трактуванням правильно визначеної сутності економіки як такої. Цим авторський варіант політекономії вигідно вирізняється на тлі інших економічних вчень, що страждають певною фрагментарністю (еклектичністю) представлення матеріалу дослідження. Наприклад, підручники з політекономії окремо піддають розгляду такі складові ринкової економіки як: товар і його властивості, праця (конкретна і абстрактна), вартість (споживча і мінова), ціна (зокрема, «ціна виробництва»), гроші, капітал, прибуток і норма прибутку, закон вартості і т.д. Відтак досить проблематично отримати загальне бачення економіки як цілісного соціального явища. Подібні вади притаманні іншим напрямам економічної науки.

Отже, авторська версія політичної економії: в чому її особливість?

Цілісно-структурований метод викладу даного матеріалу вимагає чіткого визначення предмета політекономічного дослідження. – Що таке економіка? За визначенням Маркса: «Політична економія розглядає питання господарського постачання людей благами, яких вони потребують для підтримки свого життя». Означити економіку як господарську діяльність суспільства по забезпеченню своєї життєдіяльності – правильно, але недостатньо, занадто поверхнево. В авторському розумінні, глибинна суть економіки (будь-якої) полягає у кругообігу праці (живої – матеріалізованої) в процесі виробництва і споживання матеріальних благ суспільством. Щодо ринкової економіки, то конкретна її суть полягає у кругообігу праці (живої – матеріалізованої), керованого двома базовими законами – законом трудової вартості і законом нагромадження капіталу, з використанням грошового інструментарію кругообігу живої-матеріалізованої праці на трудозатратно-вартісній основі. Тож структура авторського варіанту політекономії матиме наступний вигляд:

1. Предмет політекономії.

2. Трудовитрати і вартість.

3. Трудова теорія вартості:

     а) закон вартості на мові теорії;

     б) закон вартості на мові практики;

     в) вартісне форматування грошової системи.

4. Теорія додаткової вартості:

     а) формування вартості «специфічного товару» робоча сила;

     б) формування додаткової вартості і нагромадження капіталу;

     в) циклічність розширеного відтворення виробництва.

5. Макроекономіка:

     а) макроекономічна модель;

     б) макроекономічна політика.

Отже, передусім визначається предмет політичної економії в якості кругообігу праці живої-матеріалізованої, що забезпечує самовідтворення життєдіяльності людського суспільства шляхом виробництва матеріальних благ і їх споживання в дедалі збільшуваних обсягах (пункт 1). Перед тим, однак, як перейти до розгляду базових економічних законів кругообігу живої-матеріалізованої праці в ринкових умовах – закону трудової вартості і закону її нагромадження (накопичення капіталу) – необхідно усунути фундаментальний недолік класичної політекономії, що призвів її до занепаду, починаючи з другої половини ХІХ століття, а саме: нездатність обґрунтувати трудовитратне походження вартості через неврахування інтелектуальної праці за умов індустріального виробництва. Зарахуванням інтелектуальних трудовитрат (що скорочують робочий час, витісняючи фізичну працю) у загальну суму трудовитрат, відновлюється роль праці у формуванні вартісних параметрів, поновлюється трудовитратна сутність вартості (пункт 2). Спираючись на трудову за походженням природу вартості, формується закон вартості на мовах теорії і практики, що являє становий хребет трудової теорії вартості (пункт 3), плюс закон нагромадження вартості в якості капіталу – становий хребет теорії додаткової вартості (пункт 4). Забезпечує кругообіг праці (живої – матеріалізованої) за законами трудової вартості і нагромадження капіталу грошовий інструментарій на трудовитрато-вартісній основі. Поєднавши зустрічно-синхронізований кругообіг живої-матеріалізованої праці і грошових потоків, отримуємо макроекономічну модель, функціонування якої має підтримувати держава виваженою монетарною і фіскальною політикою (пункт 5). Такою є структура авторського варіанту політичної економії. В такій же послідовності розглянемо вказаний об’єкт дослідження, починаючи з більш ґрунтовного з’ясування предмета політекономії.

_______________





ПРЕДМЕТ ПОЛІТЕКОНОМІЇ


Проблема визначень

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ як наука потребує чіткого визначення предмета дослідження. Але, насамперед, з’ясуємо стан справ з визначенням об’єкта політекономічної науки. Ось що нам стосовно цього видасть перша сторінка україномовного сегмента Google:

Політекономія – галузь суспільної науки, яка вивчає взаємозв'язки між людьми та суспільством, а також між ринками та державою...

Політична економія – наука, сферою інтересів якої є соціально-економічні відносини, економічні закони, що складаються на різних щаблях розвитку суспільства...

Політична економія вивчає економічні категорії, поняття, закономірності , які відображають реальну економічну дійсність...

Політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами...

Політична економія як наука досліджує і розкриває економічну анатомію суспільства, її категорії, закони функціонування та розвитку...

Чи можуть бути такі визначення задовільними? – Сумнівно. По-перше, різнобій в трактуванні самого, власне, об’єкта політекономії як науки уже свідчить про проблеми такого визначення. По-друге, а чим вирізняється політична економія від інших економічних наук?.. Та ж сама проблематика у сфері інтересів решти наукових течій, напрямів, шкіл.

Тепер перейдемо до предмета політичної економії і, знову ж таки, звернімося до Google:

Предметом політичної економії є вивчення виробничих відносин між державою, підприємствами, населенням...

Предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами...

Предмет політекономії – наука про відносини між людьми у процесі виробництва...

Предметом політекономії є вивчення суті і розвитку виробничих відносин; вивчення взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин...

Предмет політичної економії - наука про ту сферу людської діяльності, що належить до виробництва, обміну і споживання товарів і послуг...

Та ж сама історія. Вищенаведені зауваження стосовно об’єкта політекономії (слово в слово) стосуються і її предмета. Трактувати таким ось чином предмет науки (як це наведено вище) все одне, що пояснювати закон земного тяжіння (гравітації) тим, що предмети падають згори донизу, з неба на землю. Скажемо відверто: конкретно визначений предмет політичної економії наразі відсутній. Які в такому випадку можуть бути наукові дослідження? Дослідження чого і про що?..

Визначення предмету політекономії вимагає, насамперед, з’ясування суті економіки як сфери господарської діяльності суспільства. Що це таке? В черговий раз звертаємось до Google:

Економіка – це людська діяльність, яка складається з виробництва, торгівлі, розподілу та споживання, імпорту та експорту товарів і послуг...

Економіка – це відносини, що виникають між людьми в зв'язку з процесами виробництва, розподілу, обміну, споживання товарів в ході цих процесів...

Економіка – теорія управління господарством, суспільними господарськими системами різних розмірів (від домогосподарства до загальнолюдського глобального господарства)...

Економіка – це наука про господарство, а саме – про організацію та управління виробництвом, ефективне використання ресурсів, збут і споживання...

Економіка – це сучасна спеціальність, об'єктом вивчення якої є закономірності функціонування та розвитку соціально-економічних систем та процесів…

Те ж саме, загальні фрази. Визначення глибинної суті економіки як такої немає.

Отже, ставимо питання: що таке ЕКОНОМІКА? – І переходимо до з’ясування її суті.

Суть економіки і має бути предметом політекономічного дослідження.


Визначення предмета політекономії

При слові «економіка» наша уява традиційно змальовує картину нагромадження фабрик і заводів, шахт і копалень, об'єктів інфраструктури, врожайних полів, науково-дослідних установ, тощо. Все це так. Тільки слід мати на увазі, що за всім цим нагромадженням господарських об'єктів стоїть людська праця. – Упорядкована і цілеспрямована... у сфері матеріального виробництва. Пам'ятаючи при цьому, що виробництво є не самоціллю праці, а лише засобом зростаючого забезпечення матеріальних умов людського виживання. Система організаційно упорядкованого відтворення матеріальних умов існування суспільства і є економіка в найбільш широкому розумінні цього слова.

Організаційно-впорядкована система розширеного відтворення матеріальних умов життя суспільства охоплює в цьому напрямку увесь спектр людської діяльності: від трудової... до споживчої. Людині, аби жити, потрібно їсти, пити, одягатися, взуватися, мати дах над головою. А для цього потрібно працювати, аби виготовляти їжу, одяг, житло. Від виробництва матеріальних благ до їх споживання і... знову до виробництва, з тенденцією до його розширення. Економіка, як сфера матеріального життєзабезпечення суспільства, представляє собою, таким чином, замкнутий цикл виробництва і споживання, що включає в себе розподіл, обмін та присвоєння матеріальних благ.



Як бачимо (рис.1), функціонування економіки передбачає наявність: а) суб’єкта в особі людської спільноти – соціуму; б) об’єкта у вигляді продуктової маси. А також двох процесів: а) виробництво; б) споживання. У своїй динамічній єдності зазначені складові компоненти економіки утворюють замкнутий цикл виробництва-споживання, або (те ж саме) кругообіг праці: живої – матеріалізованої. До того ж у все більш зростаючих обсягах. Ставимо питання: що є основною умовою кругообігу живої-матеріалізованої праці у соціальному середовищі? По-перше, це має бути якась мотивація соціуму як суб’єкта економіки до приведення в рух кругообігу праці. Задля чого? – Для його самовиживання у природному середовищі. І засобом такого виживання може бути лише розширене відтворення виробництва. Саме розширене. Не було б розширеного відтворення, ми наразі жили б у кам’яному віці. По-друге, у своїй цілеспрямованості соціуму до розширеного відтворення виробництва має бути якась його на певних засадах згуртованість. Така згуртованість може бути як на добровільних, так і примусових началах, але без неї (згуртованості) будь-яке відтворення виробництва не можливе взагалі. Отже, робимо висновок: основною умовою кругообігу живої-матеріалізованої праці у соціальному середовищі є його згуртованість і цілеспрямованість. Тобто...

1. Необхідною передумовою нормального кругообігу праці у вільній економіці є узгоджена згуртованість членів суспільства у сфері економічної діяльності. Основний принцип узгодженості на добровільних засадах передбачає рівновелику віддачу (винагороду) за працю. Порушити даний принцип можна лише під примусом: рабство, кріпацтво, обкладання даниною, тощо.

2. Рушійною силою кругообігу праці є мотивація до розширеного відтворення виробництва, продиктованого прагненням суспільства до виживання. Основний принцип розширеного відтворення передбачає нагромадження праці як живої (посилення трудового потенціалу, насамперед, розумового), так і матеріальної (зворотне спрямування частки уречевленої праці у виробництво).

Посилаючись на вищесказане, можна визначити предмет політичної економії, а саме: предметом політекономії є кругообіг живої-матеріалізованої праці згуртованої на засадах певної системи виробничих відносин і спрямованої до розширеного відтворення виробництва людської спільноти – соціуму. Або, більш простіше і лаконічніше: предметом політекономії є кругообіг праці живої–матеріалізованої на тлі певної згуртованості соціуму і його спрямованості до розвитку. Таке визначення є універсальним, стосується будь-якої економіки. Конкретизація предмета політекономії для ринкової економіки потребує більш детального з’ясування суті останньої.


Об’єкт політекономічного дослідження

Ринкова економіка: як вона виникла і що собою являє?

Боротьба за виживання у природному середовищі об’єктивно спонукає людську популяцію до згуртованості. Ця згуртованість на протязі історії зазнає певну еволюцію: від територіально розпорошених первісних общин, пройшовши період розпаду на індивідуальні господарства, до дедалі більшої згуртованості господарюючих суб’єктів (спочатку індивідуальних, потім корпоративних) за посередництва товарообмінних зв’язків і прямої кооперації у глобальну людську мегаспільноту, що формується на сучасному етапі соціальної еволюції. Тобто людство у своїй історії проходить певний алгоритм економічної інтеграції: від самого початку свого існування до наших часів. В який спосіб економічна інтеграція призвела до сучасної ринкової економіки?

В прадавні часи мав місце первіснообщинний спосіб існування людей: вкрай примітивне господарювання відбувалось в межах згуртованого злиднями колективу родової общини, де жалюгідне майно належало всім її членам. Згодом, в міру розвитку продуктивних сил (людини із засобами виробництва у своїх руках), первісна община почала розпадатись на індивідуальні господарства, досягши апогею свого індивідуалізму, якщо брати європейську цивілізацію, у середні віки. Це був спосіб матеріального самозабезпечення на базі натурального виробництва та приватної власності одноосібників: майже все, що виготовлялося в одноосібному господарстві, тут же споживалося. Суспільне виробництво в ті часи являло собою сукупність величезної маси одноосібних господарств, подекуди епізодично пов’язаних між собою простим продуктообміном. Тут все просто і зрозуміло – вся примітивна економічна структура на виду. Епізодичний продуктообмін щодалі, однак, все більш набирав обрисів товарно-грошового обігу за умов дрібнотоварного виробництва. Останнє доповнювалось взаємною кооперацією товаровиробників, нарешті – мануфактура із застосуванням найманої праці. І тут біль-менш все зрозуміло. Ринок невпинно розвивався.

Інша справа, сучасна гіперінтегровано-ринкова економіка з астрономічно величезною кількістю всіляких інституцій, виробничих зв'язків, товарно-грошових відносин, комерційних операцій, тощо. Як розібратися у таких ось хитросплетіннях економічних «джунглів» нашого часу?..

При пильному погляді на сучасну економіку ми можемо помітити її інтеграційно-пірамідальну будову, де... На вершині інтеграційних пірамід – виробники кінцевого споживчого продукту, а під ними – величезна конусоподібна основа численних виробників та постачальників засобів виробництва, енергетиків і транспортників, видобувачів сировини і енергоресурсів, вчених-винахідників... що цілеспрямовано забезпечують матеріальні умови виробництва кінцевого продукту. У наявності інтеграційно-галузеве структурування. Аби розібратися в «анатомії» інтеграційно-пірамідальної будови сучасної економіки, бажано, повернувшись в минуле, звернути увагу на момент її зародження за часів перетворення натурального виробництва у дрібнотоварне.

В доіндустріальну епоху натурального виробництва, як уже мовилось, виготовлення продукту замикалося на внутрішнє споживання в одноосібному господарстві. Селянин, що обробляв землю сохою, наприклад, сам же своїми руками виготовляв знаряддя праці, вирощував урожай і в такий спосіб годував себе та свою сім'ю. Ринку, як такого, за великим рахунком тоді не було. Але ось... людський розум з метою підвищення продуктивності праці винайшов залізний плуг, виготовити який своїми силами землероб не в змозі. Він звертається із замовленням до коваля, а той, у свою чергу, – до видобувачів залізної руди і вугілля. З'являється поділ праці. – Вибудовується перша в історії примітивна інтеграційна пірамідка виробничих зв'язків, на вершині якої хлібороб, а під ним коваль і, далі, – постачальники сировини та матеріалів. І ця пірамідка огортається «павутиною» товарообміну. Гірники постачають сировину і матеріали ковалю, той виготовляє знаряддя праці для селянина. Останній, виростивши врожай, розплачується з ковалем часткою свого продукту, а той певною долею від цієї частки, по естафеті, – з гірниками. Згори – донизу. Товарообмін між окремими виробниками, як суб'єктами ринку, набуває форму товарно-грошового обігу, негласно підпорядкованого непорушному правилу: праця всіх учасників інтеграційної піраміди повинна винагороджуватися порівну – кожному рівновелика вартісна віддача від рівновеликих трудовитрат. – Згідно затрат праці.

Аналогічні інтеграційні піраміди в епоху зародження дрібнотоварного виробництва масово почали «проростати» не лише у землеробстві, а в усіх сферах матеріального виробництва: в ремісництві, в будівництві, тощо. Але справжній перелом в розвиток інтеграційних процесів вніс промисловий переворот. Індустріалізація виробництва суттєво прискорила інтеграційно-пірамідальне структурування економіки. А далі... стрімке прискорення даного процесу в міру інтелектуальних проривів в технології виробництва, яким є науково-технічний прогрес. При чисельному скороченні інтеграційних пірамід, вони стали прогресуючи розростатися і... розрослися в наш час до неймовірних розмірів, щільно перекриваючи одна одну. Винахід сучасної сільгосптехніки, наприклад, вибудував величезну інтеграційну піраміду, на вершині якої технічно добре оснащений фермер. Руками фермера сотні тисяч робітників численних підприємств машинобудування, видобувачів сировини та енергоресурсів, вчених-конструкторів опосередковано вирощують урожай. Ці сотні тисяч вчених та робітників дали в руки фермеру «чудо»-знаряддя праці: тільки давай продукцію, землеробе! І фермер, даючи вагомі результати продуктивності праці, розраховується часткою власної сільгосппродукції в грошовому еквіваленті з постачальниками засобів виробництва та вступає в еквівалентний обмін з виробниками іншої номенклатури споживчих товарів. Аналогічними процесами охоплені всі без винятку галузі суспільного виробництва, являючи собою глибоко інтегровану економіку.

Звернувши увагу на інтеграційно-пірамідальну будову сучасної економіки, ми можемо помітити її згори донизу розшарування на певні фракції: на три, чотири, чи то п'ять. Грубо: на вершині пірамід – виробники кінцевого продукту масового споживання; нижче під ними – виробники засобів виробництва у вигляді знарядь праці плюс постачальники сировини і матеріалів; ще нижче – інфраструктура, включаючи енергосистему та засоби комунікацій; на самому днищі пірамід – людський інтелект в особі вчених-науковців прикладних та фундаментальних наук. Саме на інтелектуальному ґрунті, немов гриби після дощу, розростаються інтеграційні піраміди, що, накладаючись, щільно перекривають одна іншу. Чим нижче фракція – тим більшу кількість виробників кінцевого продукту вона обслуговує. А загальним підґрунтям інтеграційних пірамід є наука.

Таким чином, в основі інтеграційних процесів в економіці – інтелектуалізація виробництва – науково-технічний прогрес, спонуканий прагненням суспільства до підвищення продуктивності праці задля задоволення його зростаючих потреб. Виробничо-інтеграційні піраміди в умовах ринку можна уподібнити рослинам, стимулом для зростання котрих є тяга до задоволення зростаючого попиту, немов тяга рослин до променів сонця, а ось живильним ґрунтом проростання пірамід, подібно земному ґрунту для рослин, є людський інтелект. Саме інтелектуалізація продуктивних сил спричинила інтеграцію виробництва, змушуючи йти в ногу з нею. І цей інтеграційний фактор, у вигляді суспільного поділу праці, ліг в основу бурхливого розвитку ринкового товарообігу. Тобто, в основі ринкової економіки інтеграція продуктивних сил, спричинена інтелектуалізацією праці.

ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ → ІНТЕГРАЦІЯ → РИНОК

Інтелектуалізація праці – це те, що дало нам сучасну гіперінтегровано-ринкову економіку. Економіка ця собою являє густий «ліс» інтеграційно-галузевих пірамід, котрі, невпинно розростаючись, накладаються одна на одну, сплітаються між собою численними зв’язками. А «розповзаючись» за межі національних кордонів, формують глобальну економіку в особі ТНК. Кожна із галузевих пірамід складається з численної кількості підприємств, розшарованих по фракціям і щільно оповитих «павутиною» товарообігу у вигляді товарно-грошових відносин. Всередині інтеграційно-пірамідальних будов товарообмін (трансфертно) здійснюється за принципом «споживчий продукт на засоби виробництва», а поміж інтеграційно-пірамідальними будовами – за принципом «споживчий продукт на споживчий продукт».

Товарообіг повсюдно вибудовується на основі вартісно-еквівалентного (за законом вартості) обміну матеріалізованих в товарній масі трудозатрат. При цьому інтеграційно-пірамідальна структура економіки поетапно знизу догори формує вартісні параметри товарної продукції на базі витрат виробництва нижче розташованих фракцій. Запит на виробництво засобів виробництва, винаходи і т.д. надходить зверху від виробника кінцевого продукту, тоді як формування вартості споживчого товару здійснюється знизу на основі трудовитрат винахідників, видобувачів сировини і матеріалів, виробників засобів виробництва. А ось розрахунки за поточні витрати виробництва, умовно (вилучивши банківське кредитування), по естафеті розгортаються згори донизу. Товарообмін як за принципом «продукт на продукт», так і принципом «продукт на засоби виробництва» повсюдно набуває форму товарно-грошового обігу. Інструментарієм товарообміну є вартісно-грошовий еквівалент затраченої на виробництво праці.

Питання: що є умовою нормального функціонування пірамідально-інтеграційної системи ринкової економіки?.. – Перш за все:

а) споживчий попит на кінцевий продукт, як реальний стимул до товарного виробництва на всіх стадіях інтеграційних пірамід зверху донизу;

б) еквівалентний товарообмін в масштабах всієї пірамідально-ринкової системи, як запорука справедливого обміну результатами праці.

Зростаючий попит на товарну продукцію стимулює виробництво на базі науково-технічного прогресу, а еквівалентний товарообмін забезпечує належну винагороду за працю. Виконуються такі умови – є економічний розвиток: кругообіг живої-матеріалізованої праці відбувається в нормальному режимі, інтеграційно-галузеві піраміди зростають. Умови не виконуються – гряде розлад економіки.

Як і чим регулюється ринкова економіка?..

Ринкова економіка, насамперед, саморегулююча система. За винятком певної (монетарної і фіскальної) макроекономічної функції держави. Основний принцип ринкової саморегуляції полягає в наступному. Оскільки мотивом економічного розвитку є невпинне прагнення людського суспільства до поліпшення матеріальних умов свого буття у вигляді зростаючого споживчого попиту, то досягти цього можна лише розширенням виробництва. Практичним же засобом реалізації розширеного відтворення є накопичення, що означає виробництво дедалі більшої маси додаткового продукту з подальшим поверненням його в якості інвестицій знову-таки у виробництво. Таким є прояв дії закону нагромадження.

У ринковій економіці, проте, перш ніж реінвестувати, для початку потрібно шляхом еквівалентного товарообміну реалізувати виготовлений продукт на ринку, піддавши його вартісному оцінюванню. А далі... перетворений у вартісну форму додатковий продукт реінвестується у розширене відтворення виробництва під тиском споживчого попиту... до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку – рівновеликої вартісної винагороди за працю в порядку еквівалентного товарообміну. І це вже наслідок дії закону вартості.

Таким чином... В основі функціонування вільноринкової економіки два базові закони:

1. ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ – діє з давніх-давен і за будь-яких умов, як ринкових, так і позаринкових, стимулюючи виробництво додаткового продукту та зворотне спрямування такого, зазвичай у видозміненій (в ринкових умовах – вартісній) формі, знову ж таки у виробництво, забезпечуючи його розширене відтворення;

2. ЗАКОН ВАРТОСТІ – діє лише у ринкових умовах, забезпечуючи еквівалентний товарообмін за рахунок спрямування додаткового продукту (у вартісній формі) під тиском споживчих уподобань у розширене відтворення товарного виробництва до єдиної в масштабах економіки норми прибутку, відповідно, – оптимального ціноутворення.

Відтак... Закон нагромадження створює матеріальні передумови для розширеного відтворення виробництва шляхом накопичення додаткового продукту у вигляді додаткової вартості в реінвестиційних цілях. Закон вартості раціонально упорядковує реінвестицію додаткової вартості у виробництво відповідно до суспільних потреб із розрахунку рівновеликої вартісної віддачі від інвестованого капіталу. Тобто: один закон стимулює економічний розвиток в ході конкурентної боротьби за економічне виживання товаровиробників; інший закон в онлайн-режимі сплановує економічний розвиток перенаправленням інвестиційних потоків = трудових ресурсів в суспільних інтересах як з точки зору задоволення споживчих запитів, так і соціально справедливої винагороди за працю. Йдеться, по суті, про узгоджену згуртованість соціуму у виробництві на базі закону вартості і його спрямованість до розширеного відтворення виробництва на базі закону нагромадження. На цих засадах і відбувається кругообіг праці живої-матеріалізованої у суспільстві, зважаючи на те, що суспільство являє собою одночасно виробника і споживача матеріальних благ, а, власне, виробництво і споживання – цілісний процес кругообігу праці між суб’єктами виробництва і споживання (рис.2).



В ринкових умовах кругообіг праці живої-уречевленої означає постійний обмін як живої праці на уречевлену, так і уречевленої праці одного різновиду на уречевлену працю іншого різновиду. І цей обмін ґрунтується на принципі еквівалентного трудообміну, з однаковою вигодою для його учасників. А тому трудообмінні процеси, зважаючи на неймовірну їх масовість, передбачають використання грошового еквівалента трудовитрат як засобу обмінних операцій. Доєднавши до кругообігу живої-матеріалізованої праці фактор грошового обігу, ми отримаємо найпростішу макроекономічну модель зустрічно-синхронізованого кругообігу трудовитрат і грошових потоків. В даному випадку (рис.3) представлено варіант кругообігу в режимі простого відтворення виробництва.



Режим розширеного відтворення виробництва передбачає вилучення із товарно-грошового обороту частини грошових засобів для прямої їх інвестиції у розширене відтворення. Ідеться, насамперед, про реінвестиційну частку додаткової вартості, а також грошові заощадження громадян

Отже, предмет політекономії ринкової економіки можна визначити як: кругообіг трудовитрат живих-матеріалізованих з використанням грошового інструментарію обігу на трудовитрато-вартісній основі за умов узгодженої згуртованості суспільства на засадах рівновеликої вартісної винагороди за працю в ході трудообмінних процесів та його спрямованості до розвитку в руслі розширеного відтворення виробництва ціною рекапіталізації додаткової вартості. – Це ядро предмета авторського варіанту політичної економії. Це серцевина ринкової економіки у вигляді кругообігу товарно-грошових потоків, керованих двома базовими законами обігу – законом трудової вартості і законом нагромадження вартості (капіталу). Синтез вказаних законів, доповнений фактором грошового обігу, дасть цілісну макроекономічну модель функціонування ринкової економіки на капіталістичній стадії розвитку. Таким є авторський підхід до предмета політекономії. – Метод цілісно-структурованого викладу досліджуваного матеріалу.


Достоїнства і вади політекономічної науки

Попри те, що авторська версія політичної економії містить певну новацію, вона побудована не на пустому місці. За її основу взята класична Смітіано-Рікардо-Марксова політекономія, насамперед, такі її теоретичні підвалини як закон вартості в рамках трудової теорії вартості і закон нагромадження капіталу в рамках теорії додаткової вартості. Якщо перший закон визначає умови узгодженої згуртованості членів суспільства у виробництві на засадах рівновеликої винагороди за працю, то другий закон визначає спрямованість суспільства до розширеного відтворення виробництва. З практичної точки зору обидва закони рівнозначні, а ось з наукової точки зору пріоритетне значення має закон трудової вартості, оскільки він є вартісно-формуючим законом, тоді як закон нагромадження капіталу є вартісно-переросподіляючим, похідним від закону вартості.

Отже, фундаментом класичної політекономії являється теорія трудової вартості. Суть теорії добре відома: трудовитратна сутність вартості як основа ціноутворення ринкової економіки. Проте трудовитрато-вартісна змістовність даної теорії страждає хибним визначенням категорії «вартість»: в сенсі «вартість як уречевлена в товарі суспільно-необхідна абстрактна праця», котра проявляється на ринку в процесі товарообміну. «Праця» – проявляється. Питання: якщо така «праця» проявляється в ході торгів поміж суб’єктами ринку, то чи не є така «праця» уявною – в уяві учасників ринку?.. Праця у виробництві, а не на ринку. На ринку в процесі купівлі-продажу, насправді, може виникати лише ринкова оцінка уречевлених в товарі суспільно-необхідних трудовитрат абстрактних, а не праця як така. Лише при наявності споживчого попиту на товар з’являється ринкова оцінка (вона ж бо вартість) трудовитратної ємності товару: нема попиту – нема вартості. Тобто вартість є ринкова оцінка зречевлених трудовитрат у грошовому виразі – ціні. Натомість, хибне твердження про вартість як працю (уречевлену с.-н. абстрактну) призводить до помилкового умовиводу про, нібито, «коливання ринкових цін навколо вартості». Тоді як, насправді, має місце коливання вартості (в ціні) навколо уречевлених в товарі трудовитрат абстрактних. Проста, здавалося б, термінологічна вада докорінно «ламає» логіку як ТТВ, так і політичної економії, загалом. Зокрема, виключає можливість сформулювати закон вартості вільноринкової економіки, відтак пояснити її суть. Але і це ще не все...

І без того кволу версію трудової теорії вартості остаточно зруйнував К. Маркс, насадивши на вартість так зв. «ціну виробництва» (витрати виробництва + середній прибуток): мовляв, товари реалізуються не за вартістю, а за «цінами виробництва», навколо яких, буцімто, коливаються ринкові ціни. Згідно тверджень Маркса, міжгалузевий перелив капіталу до середньої норми прибутку спотворює справжню вартість, утворюючи «ціну виробництва» (псевдовартість). Зрозуміти класика можна: прив’язавши трудовитрати до «поголів’я» працюючих, а не до потенціалу їх робочої сили, у другій половині ХІХ століття в умовах бурхливої індустріалізації він був спантеличений стрімким зростанням маси вартості на тлі відносного скорочення чисельності експлуатованого пролетаріату. Його теорія додаткової вартості не витримувала випробування практикою, що і підштовхнуло Маркса до подібного абсурду. – Наслідок неврахування класиком інтелектуальної праці, що скорочує робочий час, витісняючи фізичну працю. Насправді, міжгалузевий перелив капіталу якраз і формує правильну (достовірну) вартість на середній нормі прибутку – рівновелика вартісна віддача від рівновеликих трудовитрат на ґрунті еквівалентного товарообміну. Саме на базі ціни витрат виробництва (собівартості) плюс середній прибуток формується оптимальна вартість (в ціні) товарів.

ВАРТІСТЬ (в ціні) = ціна витрат виробництва + середній прибуток.

Саме на такому визначенні категорії «вартість» будується авторська версія трудової теорії вартості і, відповідно, – політекономії.

Далі. Якщо трудова теорія вартості являється фундаментом політичної економії, то розроблену К. Марксом на базі ТТВ теорію додаткової вартості доцільно вважати субфундаментом політекономії. В принципі, її логіка правильна: капіталіст, купуючи робочу силу найманого робітника, експлуатує його працю, привласнюючи при цьому частину новоствореного ним продукту у вигляді додаткової вартості. Але... на базі недолугої ТТВ апріорі не може бути концептуально достовірної ТДВ, оскільки, з огляду на «ціну виробництва» (псевдовартість) в системі ціноутворення, втрачається трудозмістовна сутність додаткової вартості. Це, по-перше. По-друге, Маркс (чи то від нерозуміння, чи то свідомо) визначив фактор привласнення додаткової вартості як самоціль капіталістичного виробництва і... на цьому зупинився. В такий спосіб перетворивши сам факт такого привласнення в ідейно-емоційний інструментарій розпалювання класової ненависті та низинних пристрастей навколо розподілу додаткової вартості. Насправді, привласнення додаткової вартості з подальшою її рекапіталізацією лише засіб боротьби підприємця за економічне виживання в конкурентному середовищі шляхом розширеного відтворення виробництва. Економічне виживання бізнесу дуже швидко скінчилося б, зроби споживацьке привласнення додаткової вартості його самоціллю. І капіталізм давно б уже припинив своє існування. Емоціям не місце в науці.

Нарешті, доцільно зосередити увагу на спільному для теорій як трудової вартості, так і додаткової вартості фундаментальному недоліку, а саме: обидві теорії базуються виключно на фізичній (ручній) праці доіндустріальної епохи, абсолютно не враховуючи інтелектуальну працю епохи індустріальної. Звідси хибна уява про тенденцію до, нібито, стрімкого зменшення маси живої праці у вік науково-технічного прогресу внаслідок “обезлюднювання” машинно-автоматизованого виробництва. Відтак традиційні ТТВ і ТДВ мимоволі позбавляються трудовитратного під собою підґрунтя, теоретично натикаючись на проблему «пересихання» вартісного джерела, яким є жива людська праця (на цьому ґрунті «проросла» марксова нісенітниця про, начебто, тенденцію норми прибутку до зниження). Цей теоретичний недолік призвів до глибокої кризи політекономічної науки, починаючи уже з другої половини ХІХ століття, коли індустріальне виробництво стало визначальним у формуванні вартісних параметрів передових на той час країн. В наш же час повсюдної автоматизації виробництва класична політекономія майже повністю в руїнах. Оскільки не в змозі пояснити трудовитратне в сучасних умовах походження вартості, котрої, як виявляється, все більше і більше...

Слід зазначити: врахування інтелектуальної праці означає визнання фактора скорочення робочого часу на виробництво одиниці продукту від реалізації інтелектуальних трудових зусиль. Мова йде про зростання продуктивності праці. Продуктивність праці як наслідок її інтелектуалізації. Як не було такого визнання політекономічною наукою в минулому, так і немає понині. А це означає, що політекономії індустріального капіталізму, яка базувалася б на вартісно-утворюючих засадах складної інтелектуально-фізичної праці високотехнологічного виробництва, у нас, по суті, немає. Успадкована нами політична економія Сміта-Рікардо-Маркса, в дійсності, є політекономія доіндустріального капіталізму, що ґрунтується на простій ручній праці доіндустріальних часів. І політекономія ця абсолютно непридатна для практичного застосування в сучасних умовах.

Ігнорування інтелектуальної праці є проблемою політекономічної науки першочергового значення, оскільки позбавляє на сьогоднішній день її актуальності. Відтак реанімація класичної політекономії вимагає усунення вище перерахованих вад, починаючи, насамперед, з визнання ролі інтелект-праці у формуванні вартісних параметрів.

_______________





ТРУДОВИТРАТИ І ВАРТІСТЬ


Проблема узгодженості трудовитрат з вартістю

Матінка-Природа дала людині робочі руки для виробництва матеріальних благ, а голову – для того, аби виробляти цих благ якомога більше за скорочуваний проміжок часу.

Традиційна теорія трудової вартості чудово засвоїла першу частину цієї непорушної істини, щодо робочих рук, тобто фізичної праці. А ось другу її частину, щодо голови, тобто праці інтелектуальної, ТТВ якось випустила з уваги. Як результат, класична політекономія з моменту її виникнення і по сьогодні має у своїй основі теорію трудової вартості, що ґрунтується виключно на простій фізичній праці. Як це позначається на стані колись славнозвісної теорії та політекономічної науки загалом, що базується на основі однобокого сприйняття людської праці?

Допоки визначальним чинником формування вартісних параметрів була проста фізична праця, що передувала промисловому перевороту плюс домінувала ще, приблизно, століття після нього, трудова теорія вартості і, відповідно, політекономія тріумфували. Але... як тільки на формування вартісних параметрів визначально почала впливати складна інтелектуально-фізична праця індустріального виробництва, ТТВ і політекономічну науку увергло в розлад. Теоретичний перелом позначився, орієнтовно, на рубежі XIX-XX століть, коли на тлі стрімкого приросту маси вартості від зростання продуктивності праці на машинному обладнанні почався стійкий процес скорочення працевлаштованих у матеріальному секторі економіки: відносне скорочення чисельності промислових робітників та абсолютне скорочення чисельності аграріїв. А далі – більше... Починаючи з 70-тих років XX століття процес тепер уже абсолютного скорочення працевлаштованих у промисловості, при такому ж стрімкому прирості маси вартості, є повний і остаточний вирок теорії трудової вартості, що базується виключно на простій фізичній праці. Відтак – вирок політекономії. Бо в умовах прогресуючого скорочення сумарної маси робочого часу відповідно до чисельного скорочення трудозайнятих, маса вартості виявляє настільки ж прогресуючу тенденцію до зростання.

Маса живої праці, здавалося б, зменшується, а маса вартості зростає. Теоретично ВАРТІСТЬ увійшла в неузгодженість з ТРУДОЗАТРАТАМИ, втрачаючи свою трудозмістовну сутність. Фізичної праці дедалі менше в умовах машинно-автоматизованого виробництва: звідки ж взятись вартості?.. Отже, з деяких пір на стадії індустріального розвитку, коли стрімко набирає обертів інтелектуалізація високотехнологічного виробництва, стара версія трудової теорії вартості, що начисто ігнорує інтелектуальну працю, не в змозі підтримувати класичну політекономію. Спостерігається процес невблаганної на наших очах політекономічної деградації.

Політекономічна криза, однак, справа поправна. Варто лише врахувати дане Природою функціональне призначення людської голови (інтелекту), а саме, – скорочувати робочий час при виготовленні продукту за рахунок витіснення фізичної праці. Тобто підвищувати продуктивність праці: виготовляти якомога більшу масу продукту за одиницю часу. І тоді нам відкриється «таємниця» приросту маси вартості при скороченні чисельності робітників (рівноцінно скороченню сумарної маси робочого часу) у сфері матеріального виробництва. Бо за умов інтелектуалізації продуктивних сил маса живої праці, насправді, не зменшується у вік науково-технічного прогресу, а навпаки, збільшується... за рахунок інтелект-праці. Відтак ВАРТІСТЬ увійде у відповідність до ТРУДОВИТРАТ, наповнюючись трудозмістовною сутністю. Трудова теорія вартості, у підсумку, знову стане відповідати своїй назві.

Отож докладно зупинимось на питані про сутність сучасної технічно оснащеної праці з врахуванням її інтелектуальної компоненти, а саме: зростання маси живої праці в умовах високотехнологічного виробництва. Аби під трудову теорію вартості, а відтак – теорію додаткової вартості підвести трудо-вартісний фундамент, реанімуючи у такий спосіб політекономічну науку.


Загадка гіперпродуктивності інтелектуальної праці

Фізична праця – міцно усталений в нашій свідомості стереотип праці справжньої, реальної, достовірної. – З огляду на її очевидну натуральність. Тут все зрозуміло: перед нами людина з руками, з ногами. Ось вона закочує рукава і механічним рухом рук/ніг (а це і є праця) здійснює процес виробництва – виготовляє продукт. Тривалість (у часі) м'язово-фізичних маніпуляцій – кількість трудозатрат – в прямій пропорції визначає обсяг виготовленого продукту. Забруднила людина руки, натерла мозолі, спітніла – добре попрацювала! І по зречевленим результатам праці видно: більше продукту. Яка маса фізичних трудовитрат, котра визначається тривалістю робочого часу, такий і матеріалізований результат праці. – У строгій пропорції один до одного. Так було в умовах ручного виробництва доіндустріальної епохи. В умовах машинно-автоматизованого виробництва індустріальної епохи ситуація змінюється кардинально.

На сучасних підприємствах нам доводиться спостерігати дивну, здавалося б, картину. У диспетчерських або на ЦПУ автоматизованих підприємств знаходяться один, два або кілька оперативних працівника – диспетчерів чи то операторів, – котрі, в білих халатах сидячи за комп'ютерами, пальцями своїх рук на клавіатурах віддають команди технологічному процесу і відстежують його на екранах моніторів... – І це вся їхня праця! А виробництво у цей момент, іноді без єдиної живої душі в цехах, дає продукцію повним ходом у величезних обсягах. – Парадокс! Фізичних трудовитрат практично ніяких, а матеріалізований результат праці колосальний. Яким чином оперативному персоналу сучасних автоматизованих підприємств вдається виробляти величезні маси продукту? – А ні рук не забруднивши, а ні спітнівши. (Ось де проблема класичної ТТВ).

Увесь секрет даного «парадоксу» полягає в тому, що людський розум здатний створювати такі «диво»-знаряддя праці, взявши які в руки (вміло, зрозуміло, взявши, професійно), людина як би, умовно, здобуває множинне число пар робочих рук і... починає працювати, припустимо, в дві пари рук за двох, в три пари рук за трьох, в десять пар рук за десятьох, в сімдесят пар рук за семидесятьох... і робочий час від цього скорочується в два рази, в три, в десять, в сімдесят разів... А маса виробленого продукту збільшується, відповідно, в два, в три, в десять, в сімдесят разів... Якою кількістю умовних пар робочих рук орудує технічно оснащений працівник – такий і матеріалізований результат його праці. Якої конкретно (тут же постає питання) праці?

Праця повсюдно з давніх-давен була і є тратою фізичної + розумової енергії людини в процесі виробництва матеріальних благ. Людська праця – це інтелектуально-фізичні трудові зусилля. Одне без іншого неможливе. Однак, з моменту промислової революції XVIII століття ми спостерігаємо докорінну еволюцію праці. Якщо за часів ручного виробництва доіндустріальної епохи розумова праця виконувала допоміжну функцію по відношенню до праці фізичної (людський інтелект покликаний був забезпечувати більш раціональну, більш професійну маніпуляцію робочих рук), то із впровадженням машинного, а тим більше машинно-автоматизованого виробництва в індустріальну епоху праця фізична з розумовою як би міняються місцями. Тепер уже фізичні трудові операції виконують допоміжну функцію по відношенню до праці розумової, робочі руки покликані обслуговувати людський інтелект. Переміщення руками (або ногами) людини важелів і педалей, натискання кнопок управління, перемикання тумблерів, набір команд на клавіатурах комп'ютерів або сенсорах керуючих пристроїв машинного і машинно-автоматизованого обладнання мають на меті виконати волю людського інтелекту, який в даній ситуації стає головним трудовим ресурсом.

Реалізується інтелектуально-трудовий ресурс людини, зрозуміло, не на пустому місці, а лише тоді, коли людина бере у свої руки машинне (або машинно-автоматизоване) «чудо»-знаряддя праці. Не абияк бере, а бере професійно. І тоді результат виробничої діяльності людини – вражаючий, з огляду на вагому віддачу її інтелектуальної праці. Що ж це за такі «диво»-засоби виробництва, що перетворюють, здавалося б, невидимі трудові зусилля людського інтелекту у величезний матеріалізований результат?.. За рахунок чого реалізуються «чудотворні» властивості технічно модернових знарядь праці?.. Відповідь: «диво»-результат сучасного виробництва досягається в силу трансформаційних властивостей високотехнологічного обладнання.

Трансформація в нашій свідомості (з огляду на технічну нашу обізнаність), безсумнівно, асоціюється з силовим електротрансформатором. Аналогія трансформаційної функції машинно-автоматизованого обладнання та електричного трансформатора в даному випадку вельми доречна. Подібно силовому електротрансформатору, котрий не генерує електроенергію, а всього лише перетворює її із напруги/струм в струм/напругу (або ж навпаки), машинно-автоматизовані засоби виробництва не трудяться, а лише перетворюють працю з однієї субстанції в іншу: із субстанції інтелект-праці фізичної особи в субстанцію множинної праці умовних одиниць робочої сили. – За умови, що робочу силу усередненої пари робочих рук середньостатистичної фізичної особи заздалегідь приймемо за умовну одиницю робочої сили:

1-РСФО (робоча сила фізичної особи) = 1-УОРС (умовна одиниця робочої сили).

Подібно силовому електротрансформатору, що має певний коефіцієнт трансформації напруги в струм (або навпаки), машинно-автоматизоване обладнання теж має свій коефіцієнт трансформації – коефіцієнт технічної трансформації інтелектуальної праці робочої сили фізичних осіб (РСФО-Труд) у працю умовних одиниць робочої сили (УОРС-Труд).

Трансформаційні властивості машинного обладнання визначаються його технічною продуктивністю (штуками, тоннами, кубометрами... за одиницю часу), а та, в свою чергу, – технічною потужністю (яка обчислюється кінськими силами, наприклад, або ж кіловатами енергії) та іншими технічними параметрами. Технічні властивості екскаватора, приміром, визначаються як потужністю дизельного двигуна, так і об'ємом ковша; баштового крана – потужністю електродвигуна і довжиною вантажопідйомної стріли; штампувального преса – потужністю електроприводу і площею робочої прес-поверхні; автоклава – потужністю електронагрівальних ТЕН і обсягом робочої ємкості; і т.д. Трансформаційні «чудо»-властивості машинно-автоматизованої техніки з неба, зрозуміло, не сходять. Вони в неї закладені інтелектуальною працею вчених, конструкторів, інженерів; матеріально втілені фізичною працею величезної армії робітників добувної та обробної промисловості. Маса матеріалізованої в технічному оснащенні праці вчених-конструкторів і робітників машинобудівної галузі визначає, таким чином, коефіцієнт його технічної трансформації. Чим більше в машинно-автоматизоване обладнання закладено праці його творців – тим вище коефіцієнт технічної трансформації інтелектуальної праці РСФО у множинну працю УОРС на даному обладнанні для його практичних користувачів.

Отже, ми маємо високотехнологічне знаряддя виробництва з тим чи іншим технічним коефіцієнтом трансформації інтелектуального РСФО-Труда у множинний УОРС-Труд. А що ж обслуговуючий його оперативний персонал? Чи всякий опер-технолог своїм інтелектом здатний привести дане обладнання в дію і отримати на виході матеріалізований результат?.. – Аж ніяк ні. На це здатний працівник лише з належним рівнем кваліфікації, потужність інтелектуального потенціалу якого дозволяє реалізувати трансформаційну функцію виробничого обладнання з таким-то коефіцієнтом технічної трансформації РСФО/УОРС труда. Мається на увазі достатній рівень проф-придатності оперативного робітника, його трудова інтелект-потужність, завчасно підготовлена колективною працею педагогів загальної та професійної освіти. І знову аналогія з силовим електротрансформатором. Технічна характеристика всякого трансформатора має певну свою електроенергетичну потужність. Якщо до нього необхідну електроенергетичну потужність (напруга помножена на струм) не докласти, то... в кращому випадку ККД трансформатора буде знижений в рази, в гіршому – на виході взагалі нічого не буде. Те ж саме стосується і трансформаційної функції високотехнологічних засобів виробництва: прикладена до них належна потуга інтелектуальних трудовитрат – є на виході матеріалізований результат праці; бракує потужності інтелектуальних зусиль... тут вже, вибачте, – пусто.

Таким чином, сукупна інтелектуальна праця у сфері матеріального виробництва індустріальної епохи являє собою суму її двох компонентів:

а) інтелектуальна праця винахідника засобів виробництва (вченого);

б) інтелектуальна праця користувача цими засобами (оператора).

Так ось. Інтелектуальна праця користувача модерними засобами виробництва строго дозована. Ця дозована маса інтелектуальних трудовитрат оперативного працівника визначається технічним коефіцієнтом трансформації РСФО в УОРС машинно-автоматизованого обладнання. Ні більше, ні менше. Недолік інтелектуальної потуги оператора дає нульовий матеріалізований результат; надлишок його інтелект-зусиль, яким би величезним він не був, матеріалізованого результату не додасть. Тільки те, що дозволяє обладнання. При цьому природа інтелектуальної праці робітників, що безпосередньо експлуатують сучасні засоби виробництва, кардинально відрізняється від праці фізичної. Праця фізична є трата м'язової енергії; праця інтелектуальна є трата енергії розумової. Це зрозуміло. Зрозуміло і те, що трата м'язової енергії починається з моменту дотику людини до знарядь праці в процесі виробництва і триває увесь час, допоки людина тримає у своїх руках це знаряддя. Якщо цю логіку фізичної праці поширити на працю інтелектуальну, то вийде, що трата людиною розумової енергії відбувається лише в момент, припустимо, оперативного перемикання тумблерів або натискання кнопок на пульті управління машини... – Сумнівно. Тут потрібна інша логіка. І її суть, очевидно, полягає в тому, що трата розумової енергії в процесі інтелектуальної праці жорстко не прив'язана до фізичних маніпуляцій оперативного управління високотехнологічним процесом виробництва. Розумовий потенціал в процесі інтелектуальної праці, на відміну від витрат м'язової енергії в процесі фізичної праці, має властивість накопичуватися – акумулюватись. Він акумулюється у всіх усюдах (де завгодно) – на роботі і поза роботою, – і лише в момент дотику працівника до органів управління машинно-автоматизованого обладнання цей потенціал «розряджається» уречевленим результатом інтелект-праці. – У дозах, що визначені технічними характеристиками даного обладнання, а саме, коефіцієнтом технічної трансформації РСФЛ/УЕРС труда.

На відміну від дозованої інтелектуальної праці оператора-технолога, інтелектуальна праця вченого-конструктора, розробника машинно-автоматизованого обладнання, навпаки – не дозована і ні чим не обмежена... І, що найважливіше: нарощування інтелект-потенціалу (знань) винахідника і, відповідно, маси його інтелект-праці має стійку тенденцію до нелінійно-кумулятивного самозростання. А причина тут в тому, що, на відміну від фізичної праці, де праця підсумовується:

Фіз-труд + фіз-труд + фіз-труд + фіз-труд...

Інтелектуальна праця не підсумовується, а (!) взаємно перемножується зі знаннями:

Інтелект-труд × знання × інтелект-труд × знання...

Продуктивна інтелектуальна праця накопичує знання, а все більш досконалі знання примножують продуктивність інтелект-праці... Звідси стрімке нарощування маси інтелектуальної трудовіддачі вчених-винахідників в арифметичній чи то навіть в геометричній прогресії. Особливо в епоху загальної комп'ютеризації, яка сама по собі є матеріально реалізованою інтелект-працею. Якраз саме зростаюча маса інтелектуальної праці вчених-дослідників задає параметри трансформаційної функції РСФО/УОРС високотехнологічного обладнання: чим більша маса інтелект-праці затрачена на винахід – тим продуктивніше засіб виробництва. У добу НТР, таким чином, має місце тенденція до прогресуючого зростання продуктивності самої інтелектуальної праці вчених-винахідників. А їх все більш плідний результат праці, що реалізується в модернізації технічного обладнання, у свою чергу, вимагає відповідного підвищення кваліфікації (інтелект-потенціалу) користувачів цього обладнання – оперативно-технологічного персоналу. Нелінійно-кумулятивне нарощування інтелектуальної трудовіддачі вчених-винахідників автоматизованих засобів виробництва диктує в такий спосіб нелінійно-прогресуюче зростання інтелектуальної трудовіддачі опер-технологів, що експлуатують ці засоби на всіх стадіях технологічного циклу. Як результат – стрімке скорочення робочого часу на виробництво продукту. – Нелінійно-прогресуюче зростання продуктивності праці, що є наслідком кумулятивного ефекту від «інтелект-праця × знання...»

З'ясувавши причину гіперпродуктивності інтелектуальної праці, переходимо до питання кількісної оцінки складної інтелектуально-фізичної праці індустріальної епохи. Фізична праця, як відомо, – праця видима. І вона піддається виміру, за допомогою, скажімо, таймера або календаря. І для нас абсолютно очевидно: маса фізичної праці в прямолінійній пропорції до робочого часу. А ось інтелектуальна праця – праця-невидимка і виміру безпосередньо не піддається. Одне тільки зрозуміло: інтелект-праця скорочує робочий час і скорочує його у зворотній пропорції нелінійно. При цьому маса фізичних трудовитрат обмежена часом: за одиницю часу людина може виконати лише певний, фіксований обсяг роботи – не більше. А ось маса інтелектуальних трудовитрат часом не обмежена: розумова віддача людини безмежна. Що важливо, у вік НТП, зростаючими темпами збільшуючись, маса інтелектуальної праці стрімко витісняє працю фізичну, зменшуючи її обсяг до мінімуму. Де зменшувана частка фізичної праці піддається розрахункам в одиницях робочого часу; збільшувана частка праці інтелектуальної в одиницях робочого часу розрахункам не піддається. Відповідно, безпосередньому розрахунку в одиницях робочого часу не піддається комбінована інтелектуально-фізична праця як така. А оскільки людство ще не винайшло приладу для кількісного виміру маси складної праці, нам не залишається нічого іншого, як оцінювати масу інтелектуально-фізичних трудовитрат через призму її матеріалізованого результату.

Отже, завдяки трансформаційній функції машинно-автоматизованого обладнання в процесі високотехнологічного виробництва має місце трансформація інтелектуальної праці робочої сили фізичної особи (інтелект-труда РСФО) працівника у множинну працю умовних пар робочих рук (множинний труд умовних одиниць робочої сили – УОРС-Труд). Ось вона то, технічна трансформація інтелектуальної праці РСФО у множинний УОРС-Труд, і дає, відповідно, на виході виробничого процесу високопродуктивний матеріалізований результат. Якщо висококваліфікований оператор автоматизованої системи управління (АСУ) виробництва, сівши на своє робоче місце, починає виконувати роботу, за своїми результатами зіставну з роботою, скажімо, сотень працівників ручної праці, то це означає, що інтелектуальна праця його робочої сили за пультом управління в ході виробничого процесу трансформується у працю сотень умовних пар робочих рук. Тобто, високотехнологічне автоматизоване обладнання – вірніше, матеріалізована в ньому праця численної армії вчених-конструкторів і робітників – перетворює в даному випадку інтелект-працю робочої сили оператора як фізичної особи (інтелект-труд 1-РСФО) у працю сотень умовних одиниць робочої сили – сотні УОРС-Труда. Не «по своїй волі» технічне обладнання трансформує працю, а лише при дотику до нього висококваліфікованої «руки» (інтелекту) оператора. На сучасній стадії НТП технологічним циклом, як правило, заправляє (оперативно запускає, управляє, контролює, тощо) не один, а група оперативних працівників, і її слід розглядати як «колективного працівника» з єдиним, неподільним масивом інтелект-праці. Завдяки трансформаційним властивостям матеріалізованого в машинно-автоматизованій техніці інтелекту вчених, висококваліфікована праця оперативно-технологічного персоналу, як цілого, в результаті зводиться в еквівалент праці таких-то сотень або тисяч працівників простого ручного виробництва. – За матеріалізованими результатами праці у вигляді продукту. Матеріалізованої праці в продукті рівно стільки, скільки живої праці умовних одиниць робочої сили (абстрактних пар робочих рук) затрачено на його виробництво.

УОРС-Труд живий = УОРС-Труд матеріалізований.

Тобто: величина матеріалізованого в продукті УОРС-Труда в строгій пропорції один до одного визначається обсягом трансформованої в УОРС-Труд живої інтелектуальної праці оперативного персоналу на високотехнологічному обладнанні сучасного виробництва.

Продукт на автоматизованому підприємстві, таким чином, цілком створюється живою працею оперативно-технологічного персоналу, продуктивна сила якого на робочому місці, за пультом управління або комп'ютером, формується інтегрованою працею сотень тисяч, мільйонів вчених, педагогів, інженерів, робітників, програмістів... Колективна праця мільйонів умів і рук підносить (образно висловлюючись) «до небес» продуктивну спроможність оператора-технолога АСУВ – тільки давай, оператор, – працюй і виробляй продукцію!

Здавалося б, парадокс: трудовіддача оперативного працівника за комп'ютером ЦПУ сучасного підприємства в сотні разів може перевищувати трудовіддачу нещасного слюсаря з кувалдою в цеху. Але... у «всемогутнього» оператора-технолога є зворотна сторона-вада – вразливість. При найменшому збої автоматизованого обладнання, скажімо, прокатного виробництва і... оператор – ніщо! Тоді як сільський коваль за будь-яких обставин залишиться ковалем: наб'є рукоятку на молот і піде працювати далі. Тому не варто робити великі очі і морщитись від «захмарних висот» продуктивної надпотужності оператора автоматизованої лінії або цеху. «Всемогутність» оперативного персоналу занадто ефемерна. А ось продуктивна сила працівника ручного виробництва, того ж слюсаря з кувалдою в цеху, – реальна. В аварійних ситуаціях без рядового слюсаря найкращий опер-технолог – грандіозний «нуль без палички». З іншого боку, однак... спробуйте сільського майстра-коваля усадити за пульт управління АСУ прокатного цеху: скільки він продукції «наклипає»?.. Величезний автоматизовано-виробничий комплекс – не більше аніж нагромадження цегли і металу без оперативно обслуговуючого персоналу АСУ-комплексу... в тій же мірі, як і сільська кузня з молотом і ковадлом без майстра-коваля.

Отже... Таємниця «всемогутності» продуктивної потуги оперативно-технологічного персоналу на робочому місці в трансформаційних властивостях матеріалізованої у засобах виробництва інтелектуальної праці вчених-винахідників. Сама по собі матеріалізована в автоматизованому обладнанні праця його творців, як уже зазначалось, не трудиться і продукту не виробляє. Вона лише трансформує живу працю кваліфікованої робочої сили, що експлуатує дане обладнання, із субстанції інтелект-праці РСФО в субстанцію множинної праці УОРС. А ось трансформованою в УОРС-Труд працею оперативно-технологічного персоналу виробляється продукт. – І тільки ним. До того ж, одночасно, не лише опер-працівниками підприємства-виробника на даний момент, але й опер-персоналом суміжних підприємств: електропостачання, водопостачання, газопостачання, транспорту, зв’язку і т.д. Праця ІТР оперативного персоналу виробляє продукт, а всі інші служби (величезна армія творців автоматизованих засобів виробництва, розробники штучного інтелекту – програмісти, працівники інфраструктури, тощо) працюють на оператора. Пуско-налагоджувальний персонал «розконсервовує» матеріалізовану в засобах виробництва працю вчених та робітників, призводячи до робочого стану ці засоби, і передає їх в руки професійно заздалегідь підготовленому оперативно-технологічному персоналу. Праця опер-технологів з цього моменту виробляє продукт. Допоміжні служби вчасно постачають сировину, матеріали, електроенергію... Інші упаковують та відвантажують готову продукцію. На випадок аварійної ситуації, збоїв автоматизованого обладнання в роботі, – підстраховка – персонал технічного обслуговування: інженери-електронники, слюсарі КВПіА, електрики, слюсарі-ремонтники, електрозварники... Завдання ремонтного персоналу – підтримувати в працездатному стані трансформаційну функцію технічного обладнання.

Автоматизоване виробництво є прояв максимально інтегрованої праці. Оперативно-технологічний персонал автоматизованого виробництва на вершині спільної роботи мільйонів думаючих умів і робочих рук. Жива праця оператора зі своєю астрономічною (але ефемерною) продуктивною потугою – реальне втілення інтегрованої праці цих мільйонів. Руками, а вірніше, інтелектом операторів автоматизованих систем ці мільйони виробляють кінцевий продукт. В масштабах всієї економіки не один різновид продукту, зрозуміло, а тисячі найменувань продукції одночасно ці мільйони трудівників виробляють руками опер-технологів багатьох підприємств різних галузей. – Одночасно і всюди! Взяти, приміром, хоча б енергетиків – постачальників електроенергії для промисловості, за якими, в свою чергу, тягнеться шлейф працюючих шахтарів, газовиків, нафтовиків... разом зі всією інфраструктурою. Праця армії оперативних працівників, що безпосередньо заправляють технологічними процесами на всіх рівнях гіперінтегрованного виробництва, є живою працею, маса якої у вік НТП, завдяки нарощуванню трансформаційних потужностей автоматизованого обладнання, невпинно зростає. Незважаючи, здавалося б, на стрімке скорочення чисельності трудозайнятих у виробництві. Бо маса живої праці у сфері матеріального виробництва індустріальної епохи прогресуючи зростає за рахунок інтелектуального потенціалу, нарощування якого, на відміну від фізичного потенціалу людини, не має обмежень.

Зауваження по темі одного світоглядного абсурду в контексті розглянутої проблематики.

Промислова революція XVIII століття поділила технологічну еволюцію людства: проста фізична праця доіндустріальної епохи змінилася складною інтелектуально-фізичною працею індустріальної епохи. На зміну ручному виробництву прийшло виробництво машинне, потім машинно-автоматизоване, нині впроваджуються інформаційно-автоматизовані технології, керовані штучним інтелектом. У наявності стрімка еволюція індустріального виробництва в ході НТП. Здавалося б, все зрозуміло: індустріальна епоха спрямована в майбутнє і їй не видно кінця... На жаль, в науковий обіг міцно увійшло поняття «постіндустріальної епохи» на базі категорій «інформаційної економіки», «цифрової економіки», «економіки послуг». Що викликає подив. Бо індустріальний (від лат. Industria) означає промисловий. Це що ж виходить, сучасна економіка перестала бути промисловою?.. Відтепер в машинобудуванні різець, свердло, фреза верстатів з ЧПУ управлінням, а в агросекторі плуг, сівалка, жатка з системою управління рухом по навігації перестають бути знаряддям виробництва?.. Сировинні і комплектуючі матеріали для 3D-принтерів з неба впадуть?.. Матеріальні багатства поллються з інтерфейсних пристроїв чудодійних комп'ютерів при завантаженні туди «інформації»?..

Концепція «постіндустріальної (інформаційної) епохи» – плід убогої уяви західних економістів. Раніше з вікон своїх кабінетів вони бачили заводські труби – і тоді це була для них індустріальна епоха; а нині з вікон своїх кабінетів вони бачать офісні хмарочоси – і для них це, виявляється, «постіндустріальна епоха». – Нікчемне визначення. Сама по собі інформація ніколи не була і не буде безпосереднім джерелом матеріальних благ. Яких би висот не досягла інформатика, ці блага будуть вироблятися (не без допомоги, зрозуміло, інформаційних технологій) на землеробських полях і тваринних фермах, в рудниках і шахтах, на фабриках і заводах, у будівництві... – І тільки там. А не в офісних хмарочосах. Про «економіку послуг» взагалі мови не може бути, бо сервіс-послуги є вартісно-перерозподіляюча сфера людської діяльності, а не вартісно-утворююча. А тому індустріальна епоха була, є і буде існувати-розвиватися, щораз підіймаючись на більш високий, в т.ч. інформаційний, рівень. За умови, що економічна політика «постіндустрійних мудреців» не доведе економіку західних країн до повної деіндустріалізації.

Визначення сучасної епохи як «постіндустріальної» автором ігнорується.


Трудовитратне підґрунтя вартісних теорій

Таким чином... Факт зростання маси живої праці у вік науково-технічного прогресу завдяки нарощуванню інтелектуального потенціалу робочої сили, треба сподіватись, є логічно доведеним. А базується цей доказ на тому, що:

1. Інтелектуальна праця є повноцінна жива праця;

2. Інтелектуальна праця скорочує робочий час.

А це означає збільшення маси живої праці на одиницю часу... попри зменшення трудозайнятих у виробництві, а відтак, зменшення маси фізичних трудозатрат загалом в економіці. – В наявності зростання продуктивності праці. Аргумент незаперечний, що ґрунтується на принципі скорочення робочого часу від інтелектуальних трудових зусиль. І тут... Маса фізичних трудовитрат визначається тривалістю робочого часу в прямій пропорції лінійно. Яка тривалість робочого часу – така маса фізичної праці: збільшився робочий час у два рази – відповідно збільшилась маса фізичної праці у два рази; збільшився робочий час в 10 разів – збільшилась маса фіз-праці в 10 разів; і т.д. А ось інтелектуальна праця, навпаки, сама визначає тривалість робочого часу і визначає його у зворотній пропорції нелінійно: чим більша маса інтелектуальних трудовитрат – тим коротший робочий час на виробництво продукції. – За рахунок витіснення фізичної праці. Причому, наскільки зменшилась фізична праця – на стільки ж скоротився робочий час. Від зворотного: скоротився робочий час у два рази – відповідно зменшилась маса фізичної праці у два рази; скоротився робочий час в 10 разів – маса фіз-праці зменшилась в 10 разів; і т.д. Відповідно, у стільки ж разів – в 2 рази, в 10 – збільшилась маса виробленого продукту за одиницю робочого часу, тобто підвищилась продуктивність праці вдвічі, вдесятеро.

Аргументоване доведення факту зростання маси живої праці в індустріальну епоху становить перший і найсуттєвіший крок до реанімації як трудової теорії вартості, так і теорії додаткової вартості, оскільки під вартісну сутність даних теорій переконливо підводиться трудовитратне підґрунтя, що впевнено ставить ці теорії на трудозатратно-вартісний фундамент реальної економіки. Тепер, власне, черга за розглядом суті самих теорій...

Як відомо, серцевиною ТТВ являється Закон трудової вартості, серцевиною ТДВ являється Закон нагромадження вартості (капіталу). Пріоритетність в політекономії належить трудовій теорії вартості з огляду на роль закону вартості у формуванні вартісних параметрів.

_______________





ТРУДОВА ТЕОРІЯ ВАРТОСТІ


Функція і роль закону вартості в економіці

«Обґрунтування і трактування вартості завжди виконувало роль ключового критерію класифікації теорій, шкіл і напрямків фундаментальної економічної науки»*. Ключовим критерієм класифікації політичної економії являється трудовитратна сутність категорії «вартість». Хибне, однак, трактування даної категорії класичною політекономією – як, нібито, зречевлена в товарі суспільно-необхідна праця абстрактна – виключало будь-яку можливість формулювання закону вартості (замусолена фраза «товарообмін згідно затрат праці» не є формулюванням даного закону). А звідси і не розуміння трудової теорії вартості. Власне, це – глухий кут для розвитку політекономічної науки. Правильне розуміння закону вартості, треба сподіватись, прояснить достеменну його роль в економіці. А ця роль не абияка...

Базовий закон ринкової економіки – ЗАКОН ВАРТОСТІ – в повсякденному нашому житті у всіх усюдах: мільярди товарно-грошових та ін. комерційних операцій на всій Земній кулі щоденно здійснюються за цим законом. Подібно повітрю, яким дихаємо, Закон цей ми не відчуваємо та не помічаємо. І не цінуємо. Але... варто лише підняти на нього руку – у відповідь ми отримаємо соціальний катаклізм. І тоді ми відчуємо і зрозуміємо всю значимість даного закону. Бо порушення закону вартості є замах на священний принцип соціально-економічної справедливості взаємно-рівноцінного обміну результатами праці.

Посягання на Закон вартості є злочин проти економічної природи людського суспільства. За що соціальна природа відповідає помстою у вигляді масової громадянської міжусобиці, аж до повномасштабної громадянської війни. Як це мало місце на прикладі більшовицького експерименту: тотальна заборона торгівлі, примусова реквізиція та зловісна продрозкладка травня-червня 1918 року увергли країну в голод, хаос і громадянську війну. Такою була ціна підміни закону вартості командно-адміністративним, в ручному режимі, перерозподілом матеріальних благ: у одних примусово відібрати – серед інших на власний розсуд компартійних можновладців розподілити. Тому закон вартості знати варто, аби його, як мінімум, не порушувати.

Отже, функція закону вартості в контексті трудової теорії вартості.

Теорія трудової вартості покликана пояснювати ціноутворення на основі трудових витрат. Або, скажімо, так: на основі трудовитрат пояснювати формування вартості у грошовому еквіваленті. Вартість товарів (в цінах), згідно авторській версії ТТВ, формується законом вартості шляхом перерозподілу-розстановки трудових ресурсів у виробництві вслід за інвестиціями (на догоду, варто зазначити, споживчому попиту) до середньої в масштабах економіки норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, – передумови збалансованого ціноутворення. Середня норма прибутку являється одночасно індикатором, коректором і фіксатором оптимальної ціни, на якій врівноважуються попит і пропозиція. – Момент ринкової рівноваги. Тобто закон вартості формує ціноутворення, по суті, шляхом оптимізації кругообігу живих-матеріалізованих трудовитрат в економіці на засадах еквівалентного (соціально справедливого) обміну результатами праці. Такою є неодмінна умова узгодженої згуртованості соціуму у вільноринковій економіці, тільки так вона може функціонувати. Відтак закон вартості являє собою універсальний регулятор ринкової економіки, досконалий регуляторний механізм її розвитку. – Поза волюнтаристського втручання ззовні.

Правильне розуміння закону вартості, як уже зазначалось, вимагає адекватного трактування категорії «вартість». Бо помилкове тлумачення даної категорії класичною політекономією не просто виключає коректне формулювання закону вартості (чого взагалі немає в політекономії), але і давним-давно завело політекономічну науку у безвихідь, довівши її до деградації.


Вартість як ринкова оцінка матеріалізованих трудовитрат

Перш за все, слід зазначити: вартість (від слова вартує) сама собою уже! передбачає споживчу затребуваність. Немає вартості поза споживчим попитом, поза ринком. Лише затребувана праця (уречевлена в товарах чи реалізована в послугах) може бути вартісноутворюючою. І цю роль сповна виконує трудова вартість. Тому автор за видалення категорії «споживча вартість» із політекономії, як абсолютно безплідної, більш того, – шкідливої, що привносить плутанину в політекономічну науку. Як ілюстрацію абсурдності існуючого трактування «вартості» і «споживчої вартості» можна навести твердження марксистської політекономії того, що, мовляв: а) «конкретна праця створює споживчу вартість як корисність речі», тобто не річ як таку створює конкретна праця, а її властивість, здатність задовольняти потребу людини (а як же тоді, до речі, бути з «корисністю», наприклад, створення засобів винищення людей?..); б) «абстрактна праця створює вартість», тобто абстрактна праця створює уречевлену суспільно-необхідну працю, якщо виходити з того, що вартість за Марксовим визначенням трактується як уречевлена с.н. праця. З цим абсурдом варто покінчити.

Отже, що таке вартість?

«Вартість є втілена в товарі суспільно-необхідна праця абстрактна», – стверджує класична політекономія в її марксистській інтерпретації. Ставимо питання: праця втілена реально чи уявно?.. Індивідуальна праця товаровиробника як конкретна (виконана робота), так і абстрактна (затрачена енергія) втілена в товарі, без сумніву, реально. А ось абстрактну працю суспільно-необхідну, обсяг якої проявляється лише в процесі ринкових відносин, можна назвати реально втіленою в товар?.. Так, це праця, але праця уявна, а не реальна. Тобто «суспільно-необхідна» це не праця як така – реально втілена в товарний продукт товаровиробником, – а уявний обсяг уречевленої в товарі абстрактної праці з точки зору суб’єктів ринку, сформований на базі наявної в економіці загальної маси трудовитрат, задіяної у виробництві даного товару (йтиметься далі). Відтак вартість – не уречевлена праця, а ринкова оцінка обсягу уречевленої праці. Вартість як уявний обсяг абстрактної суспільно-необхідної праці, що проявляється на ринку в ході торгів навколо трудозатратної ємності товару. Така собі ринкова оцінка уречевлених трудовитрат з точки зору продавців і покупців. Якщо втілена в продукт конкретна праця товаровиробника присутня в ньому завжди і всюди, то питання уречевлених в товарі суспільно-необхідних трудовитрат абстрактних виникає лише на ринку, коли рука покупця потягнулась до товару. Лише тоді постає питання ринкової оцінки трудовитратної місткості товару = вартості: чого товар вартий?..

Попри те, що вартість, на перший погляд, визначається суб’єктами ринку, вартісні параметри, по суті, задаються під незриму диктовку закону вартості. Вартість товарів об'єктивно формується законом вартості під тиском споживчого попиту за рахунок вільного перетоку інвестиційних капіталів = трудових ресурсів у виробництві до середньої норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат – оптимального ціноутворення. Але проявляється вартість (в ціні) товарів у ході вільних торгів сумарною рівновагою суб'єктивних оцінок його абстрактної трудомісткості учасниками ринку: яких затрат праці (у грошовому еквіваленті) вартує цей товар, а яких той??.. Отака собі суб'єктивно-урівноважена оцінка маси уречевленої праці абстрактної, яку, насправді, формує закон вартості перерозподілом-розстановкою трудових ресурсів в економіці.

Таким чином: ВАРТІСТЬ є ринкова оцінка обсягу зречевлених в товарі суспільно-необхідних трудовитрат абстрактних… у грошовому виразі – ціні.

Саме оцінка трудовитрат є вартість, а не праця (суспільно-необхідна) як така. І ось такого роду ринкова оцінка трудозатрат (вона ж бо вартість) має грошовий вираз в ціні. Ціна є всього лише грошова оболонка вартості як обсягу оцінених ринком трудовитрат. Тобто, по суті:

ТРУДОВИТРАТИ (оцінені суб’єктами ринку) є змістом ВАРТОСТІ у формі ЦІНИ.

Доречною тут буде аналогія з педагогічною оцінкою учнівської успішності.

Трудовитратна місткість товару є аналог обсягу знань учня: велика, мала, так собі – посередня трудозатратна ємність товарного продукту.

Вартість товару є аналог педагогічної оцінки знань учня: висока, низька, так собі – посередня ринкова оцінка трудомісткості, яка, однак, не містить конкретики вартісних параметрів.

А ось ціна товару є аналог конкретного (в балах) виразу оцінки знань учня: конкретна вартісна оцінка трудоємності товару в грошовому еквіваленті – ринкова ціна в гривнях, євро, доларах…

Ціна 40 гривень за кілограм капусти, наприклад, є знак ринкової, у грошовому виразі, оцінки трудовитратної ємності продукту. Так само як поставлена вчителем «четвірка» є знаком педагогічної, в системі балів, оцінки обсягу знань учня.

Отже... ЦІНА є грошовий вираз ВАРТОСТІ, як ринкової оцінки трудовитратної ємкості товару, в N-ній кількості грошових знаків.

Ззовні вартість є ціна, а ціна є вартість. – Завжди і всюди. В сенсі: ціна як грошова оболонка вартості жорстко до неї прив'язана. Інша справа, що вартість в ціні може бути адекватна трудовитратам (і такою вона, як правило, являється в умовах вільноринкової економіки), а може, епізодично, бути неадекватна трудовитратам – псевдовартість (вартість недооцінена або переоцінена), яку тут же закон вартості усуває, приводячи вартість у відповідність до трудовитрат шляхом перерозподілу трудових ресурсів у виробництві вслід за інвестиціями до середньої норми прибутку, відтак – оптимальної ціни.

ЦІНА=ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОВИТРАТИ → До середньої норми прибутку

Не ціна коливається навколо вартості, як це стверджує класична політекономія, а вартість (в ціні) коливається навколо втілених трудовитрат. Ціна жорстко пов'язана з вартістю, а вартість, як ринкова оцінка трудовитратної ємності товару, врівноважується з реальною величиною уречевлених трудозатрат середньою нормою прибутку – єдиним в масштабах економіки рівнем рентабельності. – За рахунок вільного переливу інвестиційних капіталів = трудових ресурсів у виробництві. Інвестиційний перерозподіл трудоресурсу у виробництві означає корекцію товарної пропозиції на догоду споживчому попиту. І такого роду корекція триває допоки попит-пропозиція не врівноважиться на середній нормі прибутку, відповідно, оптимальній ціні. – З однаковою вигодою для всіх суб’єктів ринку. В цьому проявляється неабияка мудрість закону вартості: забезпечувати еквівалентний товарообмін із розрахунку рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. В такий спосіб врівноважується ринок на рівні середньої прибутковості від виробництва та формується оптимальне ціноутворення на базі трудової вартості.


Непорушний модус теорії трудової вартості

Враховуючи, що ціна всього лише грошова оболонка вартості – ВАРТІСТЬ (в ціні), а уречевлена в товарі праця є похідною праці живої, суть трудовитрато-вартісної відповідності доцільно представити наступним чином:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ТРУДОВИТРАТИ (живі = матеріалізовані)

«Праця жива = Праця уречевлена». – Непорушний принцип трудової теорії вартості. Відтак вартісно оцінений обсяг уречевлених в товарі трудовитрат повинен відповідати обсягу реально затраченої на його виробництво живої праці. Поза такого рівняння немає ТТВ як теорії. Теорія трудової вартості на те й трудова, аби пояснювати величину вартісних параметрів з точки зору трудових витрат. Уречевлених трудовитрат в товарній продукції рівно стільки, скільки живих трудозатрат втілено в її виробництво. – Такий ось непорушний модус теорії трудової вартості. Аналогічно факту кількісної рівності води, що впадає–витікає в/із ставка: не може зі ставка кількісно води витікати більше, аніж в нього надходить. Це до того, що політекономічна література рясніє твердженням: «меншими затратами праці більше продукту та вартості» (нібито із зростанням продуктивності праці). Тобто, виходить, меншими затратами живої праці здобувається більше праці уречевленої. – Абсурд! З цим можна погодитись, якщо мати на увазі окремо лише одну фізичну компоненту праці, не беручи до уваги комбіновану працю інтелектуально-фізичну.

А тепер звернімо увагу на фундаментальний недолік класичної політекономії, яка ґрунтується виключно на фізичній праці, геть ігноруючи працю інтелектуальну. Інтелектуалізація праці, слід нагадати, зумовила перехід від простої фізичної праці доіндустріальної епохи до складної інтелектуально-фізичної праці епохи індустріальної. Тобто, від ручного виробництва до виробництва машинного і, врешті-решт, автоматизованого.

Отже, за часів ручного виробництва доіндустріальної епохи все було на виду і зрозуміло: більше затраченого на виробництво робочого часу або ж задіяних у виробництві робочих рук – більше продукту, більша, відповідно, маса вартості. Тобто, праця жива чітко йшла в унісон з працею уречевленою – один до одного. І теорія трудової вартості в своєму рівнянні тріумфувала.

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ТРУДОВИТРАТИ (живі = матеріалізовані)

А що ж сталося з ТТВ, котра базується виключно на простій фізичній праці, з переходом до машинного виробництва індустріальної епохи?.. Робочого часу і робочих рук у виробництві все менше – а продукту та вартості все більше. Жива праця, виявилось, розійшлася з її уречевленими результатами. Отже, і вартість розійшлася з трудовитратами.

ВАРТІСТЬ (в ціні) > ? < ТРУДОВИТРАТИ (живі ≠ матеріалізовані)

І тут теорія трудової вартості захиріла... А разом з нею зачахла і політекономічна наука. І все це із-за теоретичного дефекту:

Праця жива ≠ Праця уречевлена

При загальному нарощуванні в економіці товарної продукції (що є свідченням зростання маси уречевленої праці), ми спостерігаємо реальне скорочення у виробництві сумарної маси робочого часу та кількості задіяних у виробництві пар робочих рук. – Явний теоретичний дефект з причини неврахування інтелектуальних трудових зусиль в загальній сумі трудовитрат. Тому урівноважити живу працю з працею уречевленою слід за рахунок інтелектуальної праці. Тоді і вартість у нас зрівняється з трудовитратами. А розпочати треба з більш детального з'ясування: що таке праця жива, що таке праця уречевлена?.. – В контексті трудової теорії вартості.

* * *

1. Праця жива є енерго-функціонуюча субстанція людського розуму та м'язів. Складовими живої праці являються два компоненти: праця фізична + праця інтелектуальна. В сумі – інтелектуально-фізичні трудовитрати.

Комбінована інтелектуально-фізична праця створює продукт.

Тут, перш за все, належить визначити, яка праця є продуктивною, що примножує матеріальне багатство суспільства, а яка – ні. Аби розмежувати вартісно-утворюючу працю від вартісно-переросподільчої. Бо саме вартісно-утворююча праця входить у сферу інтересів ТТВ. Отже...

Продуктивною працею слід вважати працю, що має в кінцевому підсумку матеріалізований результат. Тобто, безпосередньо або опосередковано створює матеріальне багатство – сукупний суспільний продукт та впливає на формування вартісних параметрів. Чіткого вододілу між працею продуктивною і працею непродуктивною, звісно, немає. Проте, користуючись критерієм матеріалізованої результативності, умовну розмежувальну лінію між працею тією чи іншою (або послугами) провести цілком можливо і потрібно. Ряд прикладів...

Праця перукаря, який обслуговує клієнтів, непродуктивна, оскільки «матеріалізований» результат його фізичної праці йде на смітник. А ось праця фермера, що стриже овець, продуктивна, оскільки матеріалізований результат його фізичної праці в якості сировини йде в текстильну промисловість. Праця садівника, котрий вирощує урожай фруктових, – продуктивна; праця двірника, що підстригає газони, – непродуктивна. Праця водія вантажного самоскида залізорудного кар'єру є продуктивною; праця таксиста – непродуктивна. Інтелектуальна праця вченого-фізика, в кінцевому підсумку, – продуктивна; інтелектуальна праця літератора – непродуктивна. Розумова праця програміста, що створює програму для системи АСУ виробництва (штучний інтелект), має своїм наслідком матеріалізований результат і її слід вважати продуктивною. А ось праця програміста, котрий пише програму для комп'ютерної гри, – непродуктивна. Праця майстра виробничого навчання ПТУ, що безпосередньо кує професійні кадри для промисловості, опосередковано є праця продуктивна, бо впливає в кінцевому підсумку на матеріалізований результат шляхом формування фаху працівників. Тоді як праця вчителя бальних танців – однозначно непродуктивна. Праця лікаря заводської амбулаторії, що відновлює фізичну працездатність робітників, також варто зараховувати до праці продуктивної, оскільки, бодай опосередковано, але впливає на матеріалізований результат роботи підприємства. А ось праця лікаря-косметолога – непродуктивна.

Тобто, всяка праця, що бере участь у створенні або ж впливає (бодай не на всі 100%, а, скажімо, на 50% і більше) на створення валового суспільного продукту в його натурально-речовій і вартісній формах, слід вважати продуктивною. Такого роду селекція праці на продуктивну і непродуктивну дозволить більш адекватно визначати реальну чисельність фізичних осіб, задіяних у матеріальному секторі економіки, виключивши з нього сферу послуг, та контролювати ряд макроекономічних параметрів. Включаючи, зокрема, визначення коефіцієнту інтелектуалізації економіки, він же коефіцієнт суспільної продуктивності праці.

Багатовікова еволюція праці характерна послідовним витісненням фізичної праці працею інтелектуальною. До промислової революції XVIII століття домінуючу роль у створенні матеріальних благ виконувала праця фізична, тоді як людський розум покликаний був, допоміжно, забезпечувати раціональну, більш професійну маніпуляцію робочих рук. – Це проста праця. В умовах же машинного, а тим більше машинно-автоматизованого виробництва індустріальної епохи на перші ролі виходить інтелектуальна праця, перетворюючи робочі руки в прислугу розуму, примушуючи їх, допоміжно, виконувати волю людського інтелекту як головного на цей раз трудового ресурсу в процесі створення матеріальних благ. – Це вже складна праця. Таким чином...

Праця проста – це фізична праця (праця ручна, технічно не оснащена).

Праця складна – це інтелектуально-фізична праця (праця технічно оснащена).

Энергоджерелом ручного виробництва є фізичний ресурс людини. Энергоджерелом технічно оснащеного виробництва є використання людиною енергоресурсів природи: вітру, води, пари, нафтопродуктів, електричного струму, атомної реакції...

Жорна – знаряддя ручної праці, котре вимагає докладання людиною чисто фізичних зусиль, що кількісно залежать від тривалості робочого часу. Скільки людина крутить – такий уречевлений результат має. Інтелект в даному випадку зайвий. Вітряний та водяний млини – знаряддя праці техоснащеної, котре вимагає від людини певних інтелектуальних зусиль, винагородою за які є скорочення робочого часу. Ще більших інтелектуальних зусиль вимагає зернопереробне виробництво, що використовує парову машину, двигуни внутрішнього згоряння або ж електродвигуни, а тим більше автоматизоване обладнання... Інтелектуальна компонента трудових зусиль тут ще більше скорочує робочий час. І скорочує його настільки, наскільки витісняє фізичну працю. Від зворотного: скоротився робочий час в два рази – відповідно фізичну працю скорочено у два рази; скоротився робочий час в 7 разів – відповідно скоротився обсяг фізичної праці в 7 разів... Тенденція до скорочення робочого часу від інтелектуальних трудових зусиль – нелінійна. Бо, на відміну від праці фізичної, де трудовитрати підсумовуються (фізтруд + фізтруд + фізтруд...), інтелект-праця взаємно перемножується зі знаннями (інтелект-праця × знання × інтелект-працю × знання...), прогресуюче нарощуючи віддачу. Отже...

Фізична праця в прямій пропорції до робочого часу – лінійно.

Інтелектуальна праця в зворотній пропорції до робочого часу – нелінійно.

Фізична праця лінійно-пропорційна робочому часу і піддається виміру в одиницях робочого часу. А от праця інтелектуальна у нелінійно-зворотній пропорції до робочого часу і в одиницях робочого часу виміру не піддається. Відповідно, в одиницях робочого часу виміру не підлягає складна (комбінована) інтелектуально-фізична праця. Бо... робочий час фізичної праці нелінійно скорочується «вторгненням» праці інтелектуальної.

Окрім робочого часу мірою праці є задіяні у виробництві пари робочих рук. Як приклад, можна навести практику аграрного сектора економіки. За умов простої фізичної праці ручної обробки землі обсяг урожаю за сезон в прямій пропорції до кількості задіяних у сільгоспвиробництві робочих рук: скільки працівників з лопатами, вилами, косами, ціпами... – такий і матеріалізований результат зібраного урожаю. А от механізація землеробської праці (а це не що інше, як її інтелектуалізація), навпаки, – скорочує чисельність робочих рук, залучених на виробництво тієї ж маси сільгосппродукту за сезон. И скорочує нелінійно в залежності від технічних можливостей механізованих знарядь праці, що інтелектуально в них закладені. Тут те ж саме:

Фізична праця в прямій пропорції до кількості задіяних у виробництві пар робочих рук – лінійно.

Інтелектуальна праця в зворотній пропорції до кількості задіяних у виробництві пар робочих рук – нелінійно.

Фізична праця лінійно-пропорційна до задіяних у виробництві пар робочих рук і піддається виміру їх кількістю, а от праця інтелектуальна у нелінійно-зворотній пропорції до задіяних у виробництві пар робочих рук і виміру їх кількістю не підлягає. Відповідно, кількістю пар робочих рук не підлягає вимір складної (комбінованої) інтелектуально-фізичної праці. Бо кількість пар робочих рук, задіяних фізичною працею, нелінійно скорочується «вторгненням» праці інтелектуальної.

Тим не менш, сукупна маса комбінованої інтелектуально-фізичної праці від скорочення робочого часу і пар робочих рук не зменшується, а навпаки, – збільшується у нелінійно-прогресуючій пропорції. – Збільшуючи, відповідно, масу уречевленої праці.

Оскільки уречевлена праця втілена в продукті, котрий потім в якості товару отримує вартісну оцінку на ринку, то праця, відповідно, потребує представлення як:

а) праця конкретна, втілена в продукті;

б) праця абстрактна, оцінена в товарі.

Праця конкретна, як уже мовилось, являє собою в натурі комбінацію праці фізичної плюс праці інтелектуальної в ході виконання певного каскаду конкретних робіт з виробництва продукту. Вимірюється: реальним робочим часом та/або реальною кількістю пар працюючих рук.

Абстрактній праці абсолютно байдуже до фізичної та інтелектуальної складових каскаду конкретних робіт. Праця абстрактна є безлика моно-праця, для якої притаманна тільки її величина, обсяг. Вимірюється: умовним робочим часом та/або умовною кількістю пар працюючих рук.

На мікрорівні окремого виробництва праця конкретна і праця абстрактна індивідуальні для товаровиробника: орати, сіяти, жати, молотити... є індивідуальна праця конкретна; затрата фізично-інтелектуальних зусиль на виконання даних робіт є індивідуальна праця абстрактна. За обсягом: індивідуальна праця конкретна = індивідуальна праця абстрактна. – За будь-яких умов.

На макрорівні економіки загалом: сума індивідуальних затрат конкретної праці дає сукупний суспільний продукт в натурально-речовому виразі; сума індивідуальних затрат абстрактної праці формує сукупну вартісну масу суспільного продукту в грошовому еквіваленті – ВВП.

З точки зору ТТВ мають значення макроекономічні параметри суспільно-необхідної праці абстрактної, що формуються на базі індивідуальних трудовитрат абстрактних (йтиметься далі).

За трудомістким обсягом в загальноекономічному масштабі: загальна маса живої праці конкретної = загальна маса живої праці абстрактної. – На будь-якій стадії економічного розвитку, незалежно від трансформаційних перетворень фізичної праці доіндустріальної епохи в працю інтелектуально-фізичну індустріальної епохи. І тут ми маємо...

В умовах простої праці доіндустріального виробництва реальний робочий час (реальна кількість пар робочих рук) в прямій пропорції до умовного робочого часу (умовної кількості пар робочих рук).

А ось в умовах складної інтелектуально-фізичної праці індустріального виробництва реальний робочий час (реальна кількість пар робочих рук) в зворотній пропорції до умовного робочого часу (умовної кількості пар робочих рук). Реальний робочий час (реальна кількість пар робочих рук) у виробництві скорочується – умовний робочий час (умовна кількість пар робочих рук) збільшується, про що свідчить нарощування продуктово-товарної маси.

На перший погляд впадає в очі зростаюча диспропорція між живою конкретною працею і живою працею абстрактною на індустріальній стадії товаровиробництва. – Уявна диспропорція, оскільки інтелектуальна праця на даному етапі, витісняючи працю фізичну за рахунок скорочення робочого часу чи то кількості працюючих пар робочих рук, зберігає непорушним загальний баланс живої праці абстрактної з живою працею конкретною. І в такт із зростанням сукупної маси живої праці (фізичної + інтелектуальної) конкретної відповідно приростає маса живої праці абстрактної. – Відповідно збільшуючи її матеріалізований результат.

2. Праця уречевлена є матеріалізована субстанція енерго-функції людського розуму та м'язів. Уречевлена праця представлена у двох іпостасях: продукту, як втілення праці конкретної, і товару, як втілення праці абстрактної.

Праця конкретна створює продукт.

Праця абстрактна формує вартість товару.

Товар – це той же продукт, але затребуваний і реалізований на ринку за законом вартості. Це все одно, що дівчина (аналог продукту) і наречена (аналог товару). Дівчина може стати нареченою, якщо на неї є попит, і тоді за неї дають калим (аналог вартості) в ціні, припустимо, 36-ти баранів (аналог грошових знаків). А може нею і не стати, якщо попиту, на превеликий жаль, на дівчину немає. Тоді і калиму нема. Те ж саме і з продуктом – товаром.

Є попит на продукт – є оцінка трудовитратної ємності товару – є вартість.

Немає попиту на продукт – нема оцінки трудоємності товару – нема вартості.

Це стосується і засобів виробництва: фабрик-заводів-рудників-параходів.

Є попит на продукцію – капіталізація /вартість/ підприємств на зльоті.

Нема попиту на продукцію – капіталізація /вартість/ підприємств просідає на нуль.

Вартість (капіталізація), як бачимо, субстанція досить ефемерна, що залежить від споживчих уподобань, тобто ринкової кон'юнктури: тут є – а тут, раптом... «випарувалася». А ось матеріалізовані трудовитрати – будь-то в продукції або засобах виробництва – субстанція реально стабільна. Зречевлена праця не «випаровується» і не зникає, а залишається незмінною завжди і всюди незалежно від того, користується продукція попитом чи ні, і де така продукція на даний момент знаходиться: на складах, на прилавках магазинів чи на звалищі; працюють фабрики-заводи чи простоюють, затрачена на їх будівництво праця нікуди не дівається. Трудовитрати (уречевлені) не схильні до зникнення. Матеріалізовані результати людської праці можуть лише вартісно знецінюватися внаслідок відсутності або зниження попиту, простоїв, зношеності, тощо. Отож...

Трудовитрати (втілені в засобах виробництва і продукції) – назавжди.

Вартість (як ринкова оцінка) – лише в момент торгів при наявності попиту.

А коли немає попиту – то немає і вартості.

Не всякий, однак, торг в ході купівлі-продажу при наявності споживчого попиту становить сферу інтересів теорії трудової вартості.

Перш за все, під товаром доцільно сприймати затребувано-реалізовану річ виключно трудового походження. Аби не доводити поняття товару до абсурду, включаючи в нього об’єкти нетрудового, природного чи то надуманого походження, як то, приміром, необроблену землю (все, що на ній і під нею в недоторканому стані), культові симулякри (на зразок «святої водиці»), людське тіло... Специфічний «товар» робоча сила беремо в лапки.

Далі. Праця уречевлена може бути не лише у вигляді готового продукту, але й уречевленої послуги: зоране поле, виритий котлован або траншея, переміщений вантаж, тощо. – Як проміжна ланка виробничого циклу, що дає в результаті продукт. Уречевлена послуга такий же самий об'єкт купівлі-продажу як і продукт, і її вартість входить у вартість реалізованого товару. А ще об'єктом купівлі-продажу може бути інформаційний продукт як засіб виробництва (програмне забезпечення АСУВ, приміром, чи то науково-технічні розробки), що в підсумку дає уречевлений результат та формує вартість товарів.

Отже, сферою інтересів теорії трудової вартості має бути товарна продукція (інформаційна в т.ч.) та уречевлені послуги лише трудового походження, що примножують матеріальне багатство суспільства – сукупний суспільний продукт. Відповідно, – формують вартісні параметри.

Все, що ССП не примножує, будучи при цьому об'єктом купівлі-продажу (різноманітна «продукція» шоу-бізнесу, побутові сервіс-послуги, туризм-спорт-дозвілля, тощо), – відсторонити. Бо такий «товар» та послуги хоч і мають трудове походження, проте у формуванні вартісних параметрів не задіяні. Вони лише перерозподіляють новостворену вартість (у межах замкнутої економіки).

Доставка вантажним транспортом готового продукту на ринок формує його вартість в якості товару (чого варта, наприклад, одна лише доставка фруктово-овочевих культур із тропічних країн – чи не 9/10-х вартості?). А ось доставка до крамниці пасажирським транспортом покупців товару на його вартість аж ніяк не впливає. В першому випадку послуга продуктивна і формує вартість, в другому – ні. Проте попит на транспортні засоби буде стимулювати автомобілебудування. І там вже, дійсно, трудова діяльність матиме вартісноутворюючу сутність.

Або, скажімо... Побудований готельний комплекс примножив багатство країни, а ось його сервіс-послуги (для внутрішнього споживача) не примножують багатство, а лише перерозподіляють новостворену в реальному секторі економіки частину цього багатства. Іноземний же турист, навпаки, буде примножувати національне багатство. Стосовно величини «вкладу в багатство країни» згаданого комплексу, то вона буде залежати від наповненості його клієнтурою. Реальна вартість готелю виявиться на вільних торгах з продажу лише за умови середньої норми його прибутковості. При відсутності клієнтури вартість об’єкту взагалі впаде, умовно, до «нуля».

Відносно сервіс-послуг доречно зауважити: всі послуги щодо іноземців, починаючи від послуг носія багажу в аеропортах і до... інтим-послуг, примножують багатство країни; а ось обслуговування вітчизняного клієнта лише перерозподіляє новостворену вартість. В масштабах глобальної економіки, проте, такого роду сфера «трудової» діяльності на зростання світового ВВП аж ніяк не впливає.

Таким чином...

Реалізовані продукт/послуга, котрі реально можна покласти до умовної «кишені», є сферою безпосередніх інтересів ТТВ, оскільки являються вартісноутворюючими – примножують ВВП країни.

Реалізовані продукт/послуга, котрі до умовної «кишені» реально покласти не можна, не є сферою безпосередніх інтересів ТТВ, оскільки вартість не формують – ВВП країни не примножують.

Слід зазначити, при формуванні ціноутворення варто мати на увазі вартісну оцінку продукту в якості товару не на складах чи то в засіках виробника (ті ж самі цитрусові в якихось там сховищах на фермах заморських субтропіків), а на прилавку крамниці. Яких трудів вартий товар?.. – Стоїть питання саме на ринку перед його суб’єктами, а не де-небудь. А сюди входить не лише, скажімо, вирощування урожаю, але і його упаковка, транспортування, навантаження-розвантаження, зберігання, тощо. Вартість буханця хліба, приміром, включає в себе ринкову оцінку всього каскаду робіт, починаючи з осінньої оранки і до... доставки готового продукту в крамницю. Тобто, вартісна оцінка абстрактних трудовитрат в товарі охоплює увесь комплекс конкретних трудовитрат на виробництво продукту та доставку його до покупця. Саме оцінений ринком комплекс усереднено-конкретних трудовитрат формує абстрактну трудомісткість товару як основу його вартості.

Нарешті, варто звернути увагу. Якщо доставка товару до торгівельної мережі впливає на його вартість: чим більш віддалена і триваліша – тим дорожче. То реалізація товару торгівельною мережею на його вартість аж ніяк не впливає, оскільки не залежить від тривалості продажу, лише комісійні.

Отже, під товаром розуміємо реалізований на ринку продукт трудового походження, що формує вартісні параметри в економіці (аж до ВВП включно) та примножує багатство суспільства.

Параметричні показники продукту та товару.

ПРОДУКТ являє собою уречевлену працю конкретну у натурально-речовому вигляді, вимірювану кількісно (у штуках, тоннах, кубометрах, літрах...) і якісно (складність, досконалість, надійність, практичність і т.п.). Враховуючи, що якість характеризується також кількісними показниками (міцність, потужність, швидкість, довговічність...), можна стверджувати: як фізична даність кількісно-якісна величина продукту квантифікується метричними параметрами.

А ось трудомісткість продукту, як зречевленої праці конкретної, визначається:

а) тривалістю реального робочого часу, затраченого на виробництво;

б) кількістю реальних пар робочих рук, задіяних у виробництві.

Проте трудозатратну ємність продукту реально вичислити можливо лише в разі уречевленої в ньому найпримітивнішої простої праці: скільки реального робочого часу затрачено або реальних пар робочих рук залучено на виробництво – така конкретна трудомісткість продукту. «Вторгнення» інтелект-праці такі розрахунки робить нереальними. Звідси питання до реальності розрахунків. Землероб, що вирощує урожай вручну, – це одна реальна пара робочих рук однозначно. А чи можемо ми з такою ж упевненістю визнати реальність однієї пари робочих рук того ж землероба, що механізував свою працю?.. Те ж саме стосується будь-якого майстра-одинака, що увімкнув електроінструмент в розетку. Відтак, реальний робочий час і реальні пари робочих рук складної праці індустріального виробництва досить умовні. На щастя, в політекономії пріоритетне значення має абстрактна праця, а не конкретна.

ТОВАР є реалізований на ринку продукт, котрий, пройшовши процедуру вартісного оцінювання уречевленої в ньому праці абстрактної, набув вартість у грошовому еквіваленті – ціні. В якості міри вартості = міри обсягу уречевленої в товарі абстрактної праці являються:

а) умовна одиниця робочого часу, затраченого на виробництво;

б) умовна пара робочих рук, задіяних у виробництві.

Обидві міри вартості взаємно конвертовані.

Сама процедура ринкового оцінювання реальної трудомісткості товару свідчить, що: а) є реально уречевлена в товарному продукті абстрактна праця – об'єктивно; б) є оцінка уречевленої в товарному продукті абстрактної праці – суб'єктивно.

Ринкова оцінка уречевленої в товарі абстрактної праці завжди вартісно зрима в його ціні – у певній кількості грошових знаків. Тоді як сам по собі реальний обсяг уречевленої в товарі абстрактної праці аж ніяк не видимий. Відтак абстрактна трудомісткість товару квантифікації доступна лише через призму його вартості у грошовому виразі. – За умов дії закону вартості.

Завдання закону вартості полягає в тому, щоб привести ринкову оцінку уречевленої в товарному продукті абстрактної праці у відповідність до реальної величини уречевленої в товарному продукті абстрактної праці… за рахунок вільного перетоку інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку. І лише за такої умови має місце достовірна вартість, що відповідає трудовитратам, про обсяг яких є реальна можливість довідатись через призму грошового еквіваленту вартості – оптимальної ціни.

Ціна, по суті, є грошовим виразом ринкової оцінки (вартості) уречевленої трудомісткості товару, кількісно представленої або тривалістю умовного робочого часу, або кількістю задіяних у виробництві умовних пар робочих рук. Правильно оцінена суб’єктами ринку абстрактна трудомісткість товару (достовірна вартість) в грошовому еквіваленті розрахункам доступна практично завжди, незалежно від характеру задіяної праці: простої чи то складної. Оскільки ціна завжди в наявності при реалізації товару.

Таким чином...

ПРОДУКТ є матеріалізований результат праці конкретної.

ТОВАР є об'єкт ринкової оцінки матеріалізованої в продукті праці абстрактної.

Кількісно уречевленої праці що в продукті, усередненому за трудомісткістю (при середніх умовах виробництва) в масштабах економіки, що в товарі, реалізованому за вартістю (при середній нормі прибутку), є абсолютно однакова.

Втілена в продукті конкретна праця виробника реально присутня завжди. – Незалежно від споживчого попиту на нього в якості товару.

В товарі абстрактна праця проявляється оціночно суб'єктами ринку. – Лише при наявності споживчого попиту на продукт.

Оцінений ринком обсяг уречевленої праці абстрактної в товарі відповідає обсягу уречевленої в продукті конкретної праці. – За умови середньої норми підприємницького прибутку. Середня норма прибутковості означає: ринкова оцінка трудовитрат «потрапила в ціль» – правильно оцінила матеріалізовані в товарній продукції трудовитрати, відповідає їм. Наяву в такому випадку рівність товару з продуктом за трудозатратною ємністю. А оскільки товарно-продуктова маса повсякчасно зростає, то, відповідно, підґрунтям зростання в ній зречевленої праці має бути адекватний приріст маси живої праці, що затрачується на її виробництво. – Аналогічно рівності потоку води в/із ставка.

* * *

Отже... Зростання маси зречевленої праці йде в унісон з нарощуванням маси живої праці. Зречевлена в товарній продукції абстрактна праця зростає в тій мірі, в якій приростають інтелектуально-фізичні затрати конкретної праці живої на виробництво даної продукції. – Завжди і всюди на будь-якій стадії економічного розвитку, включаючи високотехнологічне сьогодення.

ПРАЦЯ ЖИВА = ПРАЦЯ УРЕЧЕВЛЕНА

В такт із зростанням маси живої праці відбувається прямо пропорційний приріст маси товарної продукції, як маси уречевленої праці. Звідси і відповідний приріст маси вартості, як ринково оціненої в грошовому еквіваленті товарної маси за її трудомісткістю. Відтак, знімається знак «?» з відповідності величини вартості обсягу трудовитрат для індустріальної епохи, в повній мірі відновлюючи рівняння:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ТРУДОВИТРАТИ (живі = матеріалізовані)

Рівняння «вартість = трудовитрати» є становий хребет трудової теорії вартості. Зарахуванням інтелектуальної праці в загальну масу трудовитрат (чого раніше не було), ми урівнюємо в обсязі живу працю з працею уречевленою для товарного виробництва індустріальної епохи. Товарна продукція і в цю епоху, попри, здавалося б, «знелюднювання» автоматизованого виробництва, зберігає трудозатратну сутність свого походження. Відповідно, ринкова оцінка трудоємкості товарів (вона ж бо вартість) логічно узгоджується з обсягом абстрактних трудовитрат, зречевлених в товарній продукції, яких би висот інтелектуалізації товаровиробництва не досяг науково-технічний прогрес. Тобто, вартість не втрачає своєї трудовитратної суті в епоху НТП. Тим самим ми воскрешаємо закон вартості для умов сучасної високотехнологічної економіки.


Ринковий алгоритм формування вартості

ВАРТІСТЬ проходить певну процедуру ринкового формування в процесі торгів навколо трудозатратної ємності товару, котрий, врешті-решт, отримує вартісну оцінку його трудомісткості в грошовому еквіваленті – ціні. Тож як формується оптимальна вартість (в ціні) товару?

Перш за все, варто ще раз нагадати: ВАРТІСТЬ товару є ринкова оцінка уречевлених в ньому абстрактних суспільно-необхідних трудовитрат... на базі зведених в узагальнені значення індивідуальних трудозатрат абстрактних в ході виконання конкретних робіт з виготовлення продукту. Уточнімо: що таке праця конкретна, що таке праця абстрактна на прикладі хліборобської праці.

Оранка, посів, жнива, обмолот зерна хліборобом – це індивідуальна (в сенсі виконання робіт) праця хлібороба конкретна, що дає урожай зернових.

Трата трудових зусиль хлібороба на всі ці роботи – це індивідуальна (в сенсі трати енергії) праця абстрактна, що також дає урожай зернових.

Але...

У першому випадку урожай зернових являє собою ПРОДУКТ, як матеріалізований результат праці конкретної.

У другому випадку урожай зернових представить собою ТОВАР, за умови, однак, що ПРОДУКТ знайде попит на ринку. Тобто, лише при наявності споживчого попиту абстрактна індивідуальна праця (потрачена трудова енергія) набуде власної значимості. При цьому індивідуальна праця абстрактна, матеріалізована в товарі, буде на торгах зведена в єдину суспільно-необхідну працю абстрактну. Яка і сформує вартість (в ціні) товарного зерна.

Конкретна праця створює продукт.

Абстрактна праця формує вартість товару.

Праця конкретна вимірюється тривалістю реального робочого часу виробництва продукту і/або кількістю реальних пар робочих рук, задіяних у виробництві продукту.

Праця абстрактна вимірюється тривалістю умовного робочого часу виробництва продукту і/або кількістю умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві продукту.

Аби зрозуміти суть процесу ціноутворення, варто звернутися до практики натурального продуктообміну часів зародження ринкової економіки. Приміром...

Хлібороб цілим каскадом конкретних робіт вирощує урожай: починаючи від оранки і закінчуючи обмолотом. – Це хліборобська праця конкретна протягом сезону. У наявності одна реальна пара робочих рук і реальна тривалість робочого часу – 6 місяців.

Пара чобіт шиється за добу шевцем зі шкіри, яку йому поставив тваринник, вирощуючи худобу протягом року (поставив на умовах трудової кооперації, позаринково). Знову ж таки каскад конкретних робіт двома реальними парами робочих рук протягом року.

Сокира виготовляється ковалем із залізної руди, яку йому поставив гірник (на умовах тієї ж трудової кооперації). І знову каскад конкретних робіт, які закінчуються насадкою сокири на топорище, поставленого столяром. – Кілька днів, тижнів або місяців конкретних робіт трьома парами робочих рук.

Таким чином, перед нами (припустимо):

1 тонна зерна, вирощеного однією парою рук хлібороба протягом сезону.

150 пар чобіт, виготовлених шевцем за участю тваринника на протязі року.

30 сокир, виготовлених ковалем за участю гірника і столяра на протязі місяця.

У наявності видима для нас матеріалізована в продуктах (зерні, чоботях, сокирі) конкретна праця у вимірах реального робочого часу і реальних пар робочих рук, який/які піддаються підрахункам.

У зерні, чоботях і сокирі, однак, втілено ще і працю абстрактну – трата фізичних і розумових зусиль (фізично-розумової енергії) виробників відповідних продуктів. – Праця безлика, у якої один єдиний параметр – її величина, обсяг. І ми не знаємо величину /обсяг/ упредметнених в зерні, чоботях і сокирі індивідуальних трудовитрат абстрактних. Допоки...

Аж поки зазначені продукти не надійдуть на ринок в якості товару. І ось коли на ринку, пройшовши процедуру ринкових оцінок, 3 пуди зерна, пара чобіт і сокира обмінюються в пропорції один до одного, будучи зведеними за своїми індивідуально-абстрактними трудовитратами до єдиної суспільно-необхідної праці абстрактної, ми дізнаємося справжню трудомісткість згаданих товарів. Не індивідуальну в даному випадку, а суспільно-необхідну трудоємність абстрактну, котру в якості ринкової оцінки представить вартість в параметрах тривалості умовного робочого часу, затраченого на виробництво, та/або кількості умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві.

А ось конкретна тривалість умовних годин/днів робочого часу чи то кількість умовних пар робочих рук трудозатратної ємності товарів буде залежати від того, працю якого товаровиробника брати за еталон міри вартості. Якщо за еталон міри вартості взяти, припустімо, уречевлений результат праці середньостатистичної пари хліборобських рук за сезон, визначивши його в розмірі, скажімо, однієї тонни зерна, то абстрактна трудоємність (відповідно, – вартість) сокири, пари чобіт і 3-х пудів зерна складе 1/20 сезонної праці умовного хлібороба.

В ринкових умовах, звичайно, товарообмін здійснюється не безпосередньо, а за посередництва грошового еквівалента вартості, де грошовій одиниці відповідає заздалегідь визначена частка вартості, як фіксована частка оціненого ринком уречевленого еталону абстрактної праці. Тому трудоємність товарів (=ВАРТІСТЬ) ми дізнаємося через призму ціни (при вартісній еквівалентності грошей).

Тут те ж саме. На ринку індивідуальні в товарах абстрактні трудовитрати від окремих виробників по кожній окремо взятій товарній групі зводяться в єдину суспільно-необхідну абстрактну працю для цієї групи товарів (для пшениці – окремо, для чобіт – окремо, і т.д.). На практиці це виглядає наступним чином. Хлібороб, вийшовши на ринок зі своїм товаром, для початку обходить ринок, опитуючи вартість (в ціні) зерна у інших продавців, а вже потім виставляє свій продукт на продаж. У наявності, по суті, зведення селянином в єдину суспільно-необхідну абстрактну працю своєї індивідуальної абстрактної праці, затраченої на вирощування врожаю, з відповідним встановленням вартості (в ціні) свого товару. – На ґрунті не особистих, а суспільно-необхідних витрат абстрактної праці. Ту ж саму процедуру зведення індивідуальних трудовитрат абстрактних в єдину суспільно-необхідну абстрактну працю проходять всі інші товари. І вже потім, за посередництва грошового еквівалента вартості, відбувається товарообмін в пропорції один до одного за абстрактною трудомісткістю товарів.

Матеріалізована в товарному продукті індивідуальна праця конкретна йде в ногу з індивідуальною працею абстрактною до самого ринку. І тільки на ринку, в «океані» вартісних зіставлень величезної маси всіляких товарів на ґрунті суспільно-необхідних витрат абстрактної праці, ринковий торг виявляє справжню (суспільно значиму) трудомісткість кожного товару, даючи товарам справжню ціну. Вірніше, формуючи для кожного із них ВАРТІСТЬ у грошовому еквіваленті – ціні.

Товари, що виявили зацікавленість покупців, в процесі торгів піддаються ринковому оцінюванню їх трудовитратної ємності. І тут... Ринкова оцінка трудомісткості товарів може бути правильна, відповідна реальному обсягу втіленої в товар суспільно-необхідної праці абстрактної. – Вартість достовірна. Свідченням чого є середній прибуток від реалізації товару – рівновелика вартісна віддача від рівновеликих трудовитрат = еквівалентний обмін результатами праці, умова рівноваги попиту і пропозиції. А може бути... оцінка трудоємності товару неправильна, реальному обсягу втіленої в товар суспільно-необхідної праці абстрактної не відповідає, за умов порушення попит-пропозиційної рівноваги. – У наявності псевдовартість. Ознакою чого є відхилення норми прибутку від середніх значень при реалізації товару – перекіс вартісної віддачі до витрат праці. В останньому випадку у свої права вступає закон вартості, котрий шляхом вільного переливу інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку тут же виправляє вартісну похибку, поновлюючи там самим рівновелику вартісну віддачу від рівновеликих трудовитрат, встановлюючи в такий спосіб вартість достеменну... на ґрунті суспільно-необхідних затрат праці.

Варто зазначити: суспільно-необхідна праця – не абстракція. Суспільно-необхідна праця абстрактна є цілком конкретний обсяг абстрактних трудовитрат живих = зречевлених в товарній масі по кожній окремо взятій товарній групі (пшениці – окремо, вугілля – окремо, текстилю – окремо, і т.д.). І складається загальний обсяг абстрактних трудовитрат із суми індивідуальних трудозатрат абстрактних, задіяних у виробництві відповідних товарних груп.

Обсяг суспільно-необхідної праці абстрактної = Сума індивідуальних трудовитрат абстрактних

Величина абстрактних трудовитрат – "Обсяг = Сума" – цілком конкретна, що вимірюється в параметрах сумарної тривалості умовного робочого часу, затраченого на виробництво товарної маси, та/або сумарної кількості умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві товарної маси (маси тієї чи іншої товарної групи – певної номенклатури товарів). Сукупний обсяг уречевленої в товарній масі суспільно-необхідної праці абстрактної поділений на кількість товарних одиниць дає абстрактну їх трудоємність – абстрактну трудомісткість кожного товару окремо – його вартість (у ціні).

Формується конкретний обсяг абстрактної суспільно-необхідної праці вільним перерозподілом трудового ресурсу (вслід за інвестиціями) у затребуване виробництво законом вартості... – До середньої норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, відповідно, – ринкової рівноваги попиту-пропозиції на товари. Саме на цій рівноважній ціна товарів здобуває чисто трудозатратну сутність, стаючи оптимальною. Без спотворюючого впливу на ціноутворення підвищеного чи то заниженого попиту.

Таким чином (на рівні окремих галузей/підгалузей): реальна величина трудового ресурсу, що перерозподіляється в матеріальному виробництві законом вартості, формує цілком реальну величину абстрактних суспільно-необхідних трудовитрат, втілених у затребувану суспільством товарну масу, на основі яких формується як сукупна вартість товарної маси, так і вартість окремих товарних одиниць. При цьому, чим вільнішим є перерозподіл трудоресурсу в економіці – тим сприятливіші умови формування оптимальних величин суспільно-необхідної праці у виробництві, відповідно, – кращі умови оптимального ціноутворення на ринку. Цілком очевидно, що…

Оптимальний обсяг абстрактної суспільно-необхідної праці вимагає балансу:

Залучений у виробництво ТРУДОВИЙ РЕСУРС = Затребувана для виробництва МАСА ПРАЦІ

Тут мається на увазі:

а) ТРУДОВИЙ РЕСУРС представляє собою сукупний потенціал робочої сили, реально залучений у виробництво якоїсь окремо взятої товарної групи матеріальних благ;

б) МАСА ПРАЦІ є оптимально /суспільно/ необхідний обсяг трудових затрат для виробництва затребуваної кількості товарів даної товарної групи матеріальних благ.

Тобто маса реально задіяного трудового ресурсу в галузі/підгалузі повинна відповідати суспільно-затребуваному масиву живої праці в даній галузі/підгалузі. – Балансується середньою нормою прибутку, відповідно, – рівновагою попиту-пропозиції. Лише за такої умови має місце чисто трудозатратне ціноутворення: баланс попиту-пропозиції = оптимальна ціна. Така рівновага настає при наявності у виробництві суспільно затребуваного товару належного (оптимального) обсягу трудового ресурсу = присутність суспільно-необхідного обсягу праці абстрактної.

А ось за умов порушення рівності – нестача для затребуваного виробництва оптимальної маси трудового ресурсу, або його надлишок (відсутність в обох випадках належної маси суспільно-необхідної праці) – настає деформація цін:

ТРУДОВИЙ РЕСУРС < Затребуваної МАСИ ПРАЦІ = Товарний дефіцит → до зростання цін.

ТРУДОВИЙ РЕСУРС > Затребуваної МАСИ ПРАЦІ = Товарний профіцит → до падіння цін.

В першому випадку вартість переоцінена, в другому – вартість недооцінена.

В умовах вільноринкової економіки подібного роду диспропорції закон вартості тут же виправляє вільним перенаправленням інвестиційних потоків = трудових ресурсів у суспільно затребуване виробництво до потрібного обсягу трудозатратної маси, необхідної для виробництва товарів. – Усуваючи в такий спосіб товарний дефіцит/профіцит, врівноважуючи попит-пропозицію на середній нормі прибутку. Тим самим відновлюючи чисто трудозатратну сутність вартості (в грошовому еквіваленті – ціні). – Вимірювану в параметрах: а) або тривалості умовного робочого часу, затраченого на виробництво товару; б) або кількості задіяних у виробництві товару умовних пар робочих рук. У наявності конкретний вираз реального обсягу суспільно-необхідної праці абстрактної. – Як реальності, а не абстракції.

Ринкова оцінка (=ВАРТІСТЬ) товару в ході торгів лише «засвічує» його реальну трудомісткість, створюючи ілюзію, що суб'єкти ринку встановлюють ринкові ціни на власний розсуд. Тоді як, насправді, трудозатратну основу вартості (в ціні товару) формує саме ЗАКОН ВАРТОСТІ вільним, на догоду споживчому попиту, перерозподілом трудового ресурсу у виробництво затребуваного блага до суспільно-необхідних значень абстрактних трудовитрат, що дають середню прибутковість від його реалізації = оптимальну ціну. – Пройшовши процедуру вартісних оцінок на ринку. Тобто...

ВАРТІСТЬ формується об'єктивно законом вартості «за спиною» суб'єктів ринку.


Закон вартості на мовах теорії і практики

Замкнутий цикл виробництва-споживання – кругообіг живої-уречевленої праці ринкової економіки являє собою, перш за все, упорядкований процес товарно-грошового обігу під незримий диктат закону вартості. Формування адекватної до трудовитрат вартості товарів та еквівалентний на цій основі товарообмін – головна функція даного закону. Отож, докладніше...

ЗАКОН ВАРТОСТІ є закон еквівалентного товарообміну, об'єктивно функціонуючий в умовах суспільного поділу праці. Його завдання: привести вартість товару (в ціні) у відповідність до трудозатрат на його виробництво і на цій основі забезпечити еквівалентний товарообмін між виробниками з однаковою для всіх сторін вигодою. Еквівалентний товарообмін за законом вартості, відтак, є справедливий обмін результатами праці за принципом: тобі від мене ось стільки і, відповідно, від тебе мені стільки ж – в рівній мірі. – Згідно трудовитрат. Тобто закон вартості є базовий закон соціальної справедливості в умовах ринкової економіки, закон рівновеликої вартісної винагороди виробників матеріальних благ за їх працю.

Водночас, ЗАКОН ВАРТОСТІ являє собою досконалий регулятор ринкової економіки за рахунок формування вартісних пропорцій еквівалентного товарообміну шляхом вільного переливу інвестиційних капіталів = трудових ресурсів у виробництві до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку. Трудоресурси за цим законом, орієнтуючись на середній прибуток, рівномірно розподіляються по галузевим зонам товарного виробництва, встановлюючи тим самим адекватні до трудовитрат вартісні параметри, формуючи, власне, вартість як таку – справжню, достовірну. Достовірна вартість забезпечує еквівалентний товарообмін, а той (саме як еквівалентний), зі свого боку, в ціні товару проявляє достовірну вартість, адекватну трудовитратам.

Такою є двостороння сутність закону вартості: одна його сторона – товарообмінно-еквівалентна; інша сторона – реінвестиційно-раціональна. Об’єднуючим моментом обох сторін є ринкове ціноутворення. Бо саме через ціноутворення відбувається взаємна корекція товарообмінної еквівалентності і раціональної реінвестиції. В сенсі, що: коливання цін навколо товарообмінної еквівалентності або стимулює виробництво інвестиційним вливанням капіталу, або, навпаки, пригальмовує його відтоком, тим самим стабілізуючи еквівалентний товарообмін на базі середньої норми прибутку. Приплив/відтік інвестиційного капіталу в такий спосіб стабілізує оптимальну вартість (в ціні) товару, відповідну до трудовитрат на його виробництво. Отож і відправним пунктом формулювання закону вартості має бути ціноутворення. – На основі достеменної вартості.

Зосередимось на вартісній достеменності конкретніше.

ВАРТІСТЬ достовірна /достеменна/ є правильна ринкова оцінка реальної величини уречевлених в товарі трудовитрат... у грошовому виразі – ціні. Тобто, вартість (в ціні товару) повинна бути адекватна матеріалізованим в товарі трудовитратам – бути справжньою, достовірною.

Правильна оцінка трудовитрат = Реальний обсяг трудовитрат

Реальний обсяг матеріалізованих в товарі абстрактних трудовитрат вимірюється тривалістю умовного робочого часу, затраченого на виробництво, або ж кількістю умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві. Вартість є ринкова оцінка реальної величини зречевлених трудовитрат і, відповідно (через призму ціни), вимірює абстрактні трудовитрати тією ж таки тривалістю умовного робочого часу і/або кількістю задіяних у виробництві умовних пар робочих рук. Обидві міри вартості взаємно конвертовані. А ось ціна товару лише грошова оболонка його вартості, жорстко до неї прив'язана завжди і всюди. Відтак... Вартість, як ринкова оцінка трудозатратної ємності товару (в його ціні), має відповідати обсягу матеріалізованих в товарі абстрактних трудовитрат у зазначених метричних параметрах, а тому в процесі торгу коливається навколо реальної трудомісткості товару, прагнучи найти відповідність. І находить її на середній нормі прибутку.

ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОЗАТРАТИ → До середньої норми прибутку

Середня норма прибутку є водночас індикатор, коректор і фіксатор достовірної вартісної оцінки обсягу уречевлених в товарі трудозатрат. Зазвичай, вартість (в ціні) адекватна величині реальних трудовитрат абстрактних – в наявності достовірна вартість, – чим, власне, утримується ринкова рівновага. В разі псевдовартісної неадекватності, що проявляється в значних, в ту чи іншу сторону, девіаціях норми підприємницького прибутку внаслідок цінових аномалій, закон вартості перерозподілом трудових ресурсів (вслід за капітало-інвестиціями) тут же приводить вартість у відповідність до величини реальних трудозатрат, в такий спосіб поновлюючи ринкову рівновагу на базі середньої норми прибутку – оптимальної ціни.

ВАРТІСТЬ є ринкова оцінка матеріалізованих трудовитрат, а ЗАКОН ВАРТОСТІ робить так, аби така оцінка відповідала реальним трудовитратам, була достовірною, справжньою.

Як визначається справжня, достименна вартість? – Дуже просто. Для визначення її достовірності мають значення два параметри:

а) величина вартості в ціні товару;

б) структура вартості в ціні товару: витрати – прибуток.

За структурою вартості ми визначаємо, чи доцільно брати на віру її величину. Тобто, чи відповідає вартість трудовитратам. А саме: правильна вартість має типову для економіки на даний момент структуру «витрати-прибуток», котра дає середню норму підприємницького прибутку. Що означає рівновелику вартісну віддачу від рівновеликих трудовитрат.

Еквівалентний товарообмін завжди вибудовує однакову, типову в масштабах економіки структуру (пропорцію складових) вартості – «витрати-прибуток», відповідно, єдину по економіці оптимальну норму прибутку. Середній прибуток на капітал свідчить: еквівалентний товарообмін – є! Тож учасники ринку отримують рівновелику від трудозатрат вартісну винагороду.

Цей же критерій вартісної достовірності стосується не лише ринкової оцінки товарів, але і засобів їх виробництва: шахт, рудників, фабрик, заводів... Вартість (капіталізація) будь-якого підприємства достовірна лише у випадку середньої норми його прибутковості. Якщо підприємство збиткове або, навпаки, надприбуткове – капіталізація його, відповідно, буде занижена або завищена.

Середня норма прибутку, відтак, є індикатором еквівалентного товарообміну. У той же час, – коректором рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат, бо відхилення від середньої норми прибутку відразу вмикає механізм перерозподілу капіталу у виробництві на користь відновлення товарообмінної еквівалентності. Регуляторна в даному випадку функція закону вартості полягає в тому, щоб перерозподілом трудоресурсу (вслід за капіталовкладенням) під єдину по економіці середню на величину капіталу норму підприємницького прибутку сформувати достовірну вартість, забезпечивши в такий спосіб еквівалентний товарообмін. Такою є вимога соціальної справедливості вільного ринку = справедливого обміну результатами праці. – Усім порівну.

Водночас, реінвестиційний перерозподіл капіталу до середньої норми прибутку, як орієнтований на задоволення споживчого попиту коректор товарної пропозиції (тобто коректор обсягу виробництва певної номенклатури товарів), раціонально упорядковує розширене відтворення виробництва відповідно до суспільних потреб. – Бездоганний регулятор економіки, без жодної потреби управління, планування чи то бюрократичного контролю ззовні.

Закон вартості, систематично виправляючи тимчасові цінові девіації, наполегливо приводить вартість (як ринкову оцінку матеріалізованих трудовитрат) у відповідність з реальною величиною матеріалізованих трудовитрат шляхом переросподілу трудових ресурсів у виробництві до рівня середньої прибутковості... в динаміці економічного зростання, незалежно від темпів технічного прогресу матеріального виробництва. Проте цей закон за нормальних умов його функціонування ніяким чином не впливає на загальний приріст маси вартості ні на мікро-, ні на макроекономічних рівнях (нарощування вартісної маси відбувається за законом нагромадження капіталу), він лише упорядковує формування вартісних параметрів відповідно до трудових затрат.

Сформулювати закон вартості досить просто, розуміючи під категорією «вартість» ринкову оцінку зречевленої в товарі праці. Бо, якщо вартість є оцінка матеріалізованих трудовитрат, то, відтак, вона (оцінка) має відповідати реальній величині матеріалізованих трудовитрат, свідченням чого є середня норма підприємницького прибутку. – Ось і вся суть закону вартості. Отже, формулюємо...

ЗАКОН ВАРТОСТІ є закон оптимального ціноутворення на засадах адекватної до реальних трудовитрат ринкової оцінки матеріалізованої в товарах праці = вартості... що формується за рахунок вільного переросподілу трудового ресурсу у виробництві до єдиної в масштабах економіки норми прибутку як рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. Або:

ВАРТІСТЬ > = < ТРУДОЗАТРАТИ → До середньої норми прибутку

Таким є формулювання закону вартості на мові теоретичної політекономії. Оскільки вартість, як ринкова оцінка матеріалізованої в товарі праці, виражена в ціні, а реальна величина трудозатрат втілена у витратах виробництва + середній прибуток, є можливість сформулювати закон вартості на мові прикладної політекономії. І він буде звучати так:

ЗАКОН ВАРТОСТІ є закон оптимального ціноутворення на засадах відповідності величини вартості (в ціні) товару сумі витрат на його виробництво + середній прибуток... що формується за рахунок вільного перетоку інвестиційного капіталу у виробництві до єдиної в масштабах економіки норми прибутку як рівновеликої дохідності рівновеликих капіталовкладень. Або:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < ЦІНА ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА + ПРИБУТОК середній

В даному випадку мають місце формулювання закону вартості на мовах теорії і практики з товарообмінно-еквівалентної точки зору.

Трудовитратна основа ВАРТОСТІ формується об’єктивно у сфері виробництва шляхом міжгалузевого перерозподілу трудового ресурсу (вслід за вільним переливом інвестиційного капіталу) до середньої норми прибутку. А, власне, сама ВАРТІСТЬ (в ціні) проявляється на ринку в процесі торгу навколо оцінки трудозатратної ємності товару. Тому закон вартості з реінвестиційної точки зору можна сформулювати (для його більш об'ємного розуміння) як:

ЗАКОН ВАРТОСТІ є закон вільного перетоку інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництві до середньої норми прибутку, відповідно, оптимального ціноутворення.

Формулювання закону вартості на мові практики можна продовжити, враховуючи, що ціна витрат виробництва (капітал: постійний + змінний) адекватна собівартості, а валовий прибуток – додатковій вартості. Найбільш зручний і практичний вираз закону:

ВАРТІСТЬ (в ціні) > = < СОБІВАРТІСТЬ + ПРИБУТОК середній

Тут слід мати на увазі, що:

а) СОБІВАРТІСТЬ виробництва (постійний + змінний капітал) є оцінені трудовитрати в грошовому еквіваленті – грошовий вираз трудовитрат, матеріалізованих в засобах виробництва + заробітна плата;

б) ПРИБУТОК валовий є грошовий еквівалент додаткової вартості, джерелом якої являється додаткова праця.

Тобто собівартість (ціна витрат виробництва) і прибуток мають трудозатратне походження. Трудомістка природа вартості (в ціні) – у наявності. Це, по-перше. А по-друге... Визначальним величину вартості в її структурі є саме ціна витрат виробництва, на яку рівняється середній прибуток (пропорційно до ціни витрат). – Рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал. Саме обсяг витрат виробництва визначає величину вартості (в ціні) товару.

Таким чином, ВАРТІСТЬ визначається обсягом абстрактних трудозатрат, втілених в ціні витрат виробництва. + Середній прибуток на величину цих витрат. Маючи при цьому на увазі наскрізну дію закону вартості на всіх етапах виробничо-технологічного циклу, а не тільки на його завершальній складально-пакувальній стадії. Вартість кінцевого продукту в якості товару за цим законом формується на базі сумарних трудозатрат всієї інтеграційно-виробничої піраміди знизу доверху. Включаючи трансферне ціноутворення витрат виробництва... під, звичайно, справжнім диктатом закону вартості. І в ринковій економіці, зорієнтованій на середню норму прибутковості, вартісна величина витрат виробництва цілком достовірно виражає сумарний обсяг абстрактних трудозатрат всього виробничо-технологічного ланцюга: від видобутку сировиних та енергетичних ресурсів... до виробництва готового продукту.

Оскільки при нинішніх темпах науково-технічного прогресу стрімко зростає частка інформаційної продукції виробничого призначення, як засобу виробництва (на зразок науково-технічних винаходів, програмного забезпечення АСУВ, тощо), то інтелектуальна праця робить все більший вплив на формування вартісних витрат сучасного товарного виробництва. І тут є своя специфіка формування вартості інтелектуального продукту в якості товару, що кардинально відрізняється від формування вартості продукту матеріального.

Якщо вартість товару матеріального формується із розрахунку трудових затрат виробника продукту... за формулою:

Ціна витрат виробництва + середній прибуток = вартість.

То вартість товару інтелектуального (винаходів) формується із розрахунку передбачуваного економічного ефекту покупця продукту... за формулою:

Середній прибуток × час скорочення терміну окупності = вартість.

Там боротьба виробників продукту (матеріального) за покупця, а тут, навпаки, – боротьба покупців за виробника продукту (інтелектуального). За умови, що винахідник – юридична або фізична особа – самостійний суб'єкт ринку. Дана формула, до речі, придатна для розрахунку вартості будь-якого інтелектуального продукту незалежно від походження.

«Час скорочення терміну окупності» потребує уточнення. Будь-яке технічне нововведення, з точки зору підприємця, має скоротити час окупності бізнес-проекту, зорієнтованого на середню по економіці норму прибутку. І в залежності від того, наскільки скоротиться час окупності від підвищення продуктивності праці або зниження витрат виробництва, формується реальна вартість інтелект-продукту. Тобто: вартість нововведення визначається часом скорочення типового на даний момент терміну окупності при середній нормі прибутку. Якщо, припустимо, стандартний бізнес-проект в масштабах економіки розрахований на 7 років окупності, а впровадження технічного чи то інформаційного нововведення скоротило цей термін до 5 років, то, відповідно, 2 роки множимо на середньорічний прибуток і... отримуємо реальну вартість інноваційної розробки. Вартість інновації, відтак, базується на економії ціни витрат виробництва: яка ціна економії – така вартість інновації.

Вартість винаходу в ринковій економіці формується зовсім без врахування трудовитрат в категоріях робочого часу або кількості розробників інформаційного продукту. І це не дивно, бо праця інтелектуальна корінним чином відрізняється від праці фізичної. Покупця, як виробника продукту матеріального, розумове напруження вчених-винахідників абсолютно не цікавить. Для нього головне: є економічний ефект від впровадження нововведення, чи нема. І якщо є, то який? І чого він коштує?.. І вартість винаходу заслуговує того, що за нього дають на вільних торгах, за умови, що вартість технічної новинки в грошовому виразі відповідає сумарній виручці за період прогнозованої окупності нововведення. Якщо ж окупність винаходу не вписалася в його раніше сплачену вартість, то тут, вже вибачте... промашка. Це слід мати на увазі при вартісному формуванні витрат виробництва.

Таким чином, предметом зацікавленості ТТВ прикладної політекономії є ціна витрат виробництва плюс середній прибуток, які в умовах ринкової економіки, де панує закон вартості, досить точно виражають сумарний обсяг абстрактних трудовитрат на всіх стадіях виробничого циклу. Бо на всіх стадіях закон вартості вирівнює структуру вартості до єдиної в масштабах економіки норми підприємницького прибутку. – Індикатора, коректора та фіксатора еквівалентного товарообміну і, відповідно, оптимального ціноутворення. Тому... "ціна витрат виробництва + середній прибуток" є цілком достовірний вартісний вираз матеріалізованих в товарі реальних трудозатрат. – Достеменний вираз оптимальної ціни на товар.

Маючи одиницю вартості в грошовому еквіваленті, як оцінену ринком зречевлену (зведену в еталон) частку найелементарнішої простої праці, можна досить точно обчислити реальний обсяг матеріалізованих в товарі трудовитрат через призму його оптимальної ціни. Де в структурі вартості товару має місце: ціна витрат виробництва (постійний + змінний капітал) + середній прибуток. Саме середній прибуток є показник правильної вартості. З точки зору прикладної політекономії цього цілком достатньо для вартісного обчислення трудомісткості товару або товарної маси. Бо параметри вартості, ціни витрат виробництва і прибутку в грошовому виразі завжди у наявності.

А перевірити адекватність величини вартості обсягу трудовитрат (живих = матеріалізованих), як уже мовилося, досить просто. Дивимось на структуру вартості «витрати-прибуток». Якщо вона правильна, тобто типова на даний момент для економіки, що дає середню норму прибутковості, значить, вартість адекватна трудовитратам і ціна на товар оптимальна. Якщо ж перекіс структури «витрати-прибуток» в ту чи іншу сторону – закон вартості тут же, шляхом переливу інвестиційного капіталу (відтак, – трудоресурсу) у виробництві, через корекцію ціни товару вирівнює структуру вартості до середньої норми підприємницького прибутку. У цьому полягає основна функція закону вартості: міжгалузевим переливом капіталу = трудового ресурсу підтримувати еквівалентний товарообмін на ґрунті рівновеликої вартісної віддачі (у вигляді прибутку) від рівновеликих трудовитрат (у вигляді інвестованого капіталу: постійного + змінного).

Еквівалентний товарообмін, як уже зазначалось, не є самоціль закону вартості. Зворотною стороною функціонального призначення даного закону є раціональна (суспільно затребувана в розумних межах) реінвестиція додаткової вартості у виробництво. Адже отриманий прибуток, орієнтуючись на споживчий попит, інвестується знову ж таки у виробництво в об’ємі, що продиктований середньою по економіці нормою підприємницького прибутку – до рівня товарообмінної еквівалентності і, відповідно, оптимального ціноутворення. Відтак закон вартості – досконалий інструментарій встановлення міжгалузевих пропорцій на користь суспільства: виробляється лише те, що потрібно людям. – Раціональний спосіб розширеного відтворення виробництва в угоду споживачеві.

Еквівалентний (соціально справедливий) обмін результатами праці та раціональний в ході ефективного переливу інвестиційного капіталу перерозподіл (розстановка) трудових ресурсів у виробництві відповідно до суспільних потреб – головне призначення закону вартості. З чим він чудово справляється у вільноринковій економіці, і йому нема альтернативи.

Урівноважуючим ВАРТІСТЬ з величиною ТРУДОВИТРАТ механізмом по закону вартості є попит і пропозиція, що формує оптимальну ЦІНУ на середній нормі прибутку. І тут постає принципове питання пріоритетності попит-пропозиційної рівноваги по відношенню до середньої норми прибутку у формуванні оптимального ціноутворення. Питання ставиться: на рівновазі попиту-пропозиції фіксується оптимальна ціна на товар, чи, навпаки, – оптимальна ціна на середній нормі прибутку встановлює ринкову рівновагу попиту-пропозиції?.. Істина на боці теорії граничної корисності чи теорії трудової вартості??..

Відповідь очевидна...

Як би не «ковзали» криві попиту і пропозиції, а точкою їх врівноваження, таким собі «причалом», є адекватна трудозатратам вартість товару – оптимальна на даний момент для економіки пропорція «витрати-прибуток» в її структурі, де в якості «швартового» виступає середня норма підприємницького прибутку. – Одночасно індикатор, коректор та фіксатор рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликих трудовитрат. На середній нормі прибутку «вартісно-утворюючий» фактор попиту і пропозиції зникає, розкриваючи нікчемність теорії граничної корисності, водночас стверджуючи торжество трудової теорії вартості. Образно висловлюючись... ТГК на аркані у ТТВ.

Ба більше, попит-пропозиція є функція закону трудової вартості, оскільки товарна пропозиція реалізується саме законом вартості шляхом перенаправлення інвестиційного капіталу = трудового ресурсу у виробництво затребуваного споживчим попитом товару. Інвестиційний перетік капіталу, однак, триває лише до середньої норми прибутку, на якій пропозиція урівноважується з попитом, в результаті чого вартісно-коригуюча функція попиту-пропозиції припиняє свою дію, лишаючи одне тільки трудовитратне підґрунтя оптимального ціноутворення.

Середня норма прибутку є точка/момент ринкової рівноваги = оптимальна ціна.

З урахуванням врівноважуючої функції попиту-пропозиції закон вартості сформулюється як:

ЗАКОН ВАРТОСТІ є економічний закон раціонального, на догоду споживчому попиту, перенаправлення інвестиційного капіталу = трудових ресурсів у затребуване суспільством виробництво товарів... до середньої норми прибутку від їх реалізації, відповідно, оптимальних цін, на яких фіксується ринкова рівновага попиту-пропозиції.

Отже, закон трудової вартості діє як на користь суспільних потреб – на догоду споживачам, так і в інтересах соціальної справедливості – рівновеликої вартісної винагороди за працю товаровиробників. А тому... Найкращий «держплан» – ЗАКОН ВАРТОСТІ. – Без єдиного держчиновника-дармоїда в онлайн-режимі перенаправляє інвестиційні потоки = трудові ресурси в затребуване суспільством виробництво до рівновеликої, соціально справедливої вартісної винагороди за працю в порядку еквівалентного товарообміну – оптимального ціноутворення. При цьому закон вартості а ні хабарів не бере, ні відкатів, ні руку до державної скарбниці не запускає. До того ж, ні копійки не вимагає на своє утримання, на відміну від вгодованого держчиновництва.

Закон вартості є досконалий регулятор ринкової економіки, підмінити який ніяким державно-волюнтаристським будь-то плануванням або управлінням неможливо. Як неможливо поліпшити фізіологію будь-якої живої істоти, підмінивши її природні органи штучними імплантатами та протезами. Відтак будь-яке посягання на закон вартості є злочин проти соціально-економічної природи людського суспільства, за що вона (природа) неодмінно відповість помстою.


Редукція трудовитрат як метод обчислення вартості

Закон вартості, навіть будучи сформульованим на мові практики, є і лишиться абстракцією, якщо не конкретизувати проблематику міри абстрактних трудовитрат: живих = уречевлених. Вона ж бо – міра вартості: ринкова оцінка реального обсягу уречевлених суспільно-необхідних трудозатрат в грошовому еквіваленті. Питання вартісної величини є питання кількості абстрактних трудовитрат, вирішити котре потрібно для закладки трудозатрато-вартісного фундаменту грошової системи. Без чого неможливе перетворення політекономії із теоретичної абстракції в прикладну економічну науку. Що може слугувати мірою трудовитрат = вартості? – Питання вартісної квантифікації.

Як уже мовилось, реальний обсяг матеріалізованих в товарі абстрактних трудовитрат вимірюється тривалістю умовного робочого часу, затраченого на виробництво, або кількістю умовних пар робочих рук, задіяних у виробництві. Відтак, вартість, як ринкова оцінка обсягу уречевлених трудовитрат, має (в грошовому еквіваленті) представляти реальну величину уречевлених в товарі трудозатрат за тривалістю умовного робочого часу та/або кількістю умовних пар робочих рук. Обидві міри вартості взаємно конвертовані. В такий спосіб вартість піддається квантифікації в одиницях умовного робочого часу та/або умовних пар робочих рук... через призму ціни. Однак, знову ж таки, лише за умови середньої норми підприємницького прибутку. Лише за таких умов має місце адекватна до трудовитрат вартість товару. – Достовірна вартість.

Отже: умовний робочий час чи умовна пара робочих рук?..

Реальний робочий час в якості міри складної інтелектуально-фізичної праці, відразу треба визнати, є непридатний. І ось чому. Природа інтелектуальної праці абсолютно відрізняється від праці фізичної. Фізичні трудові зусилля мають обмеження для людини: середньостатистична людина фізично за одиницю часу в змозі здійснити такий-то, фіксований, обсяг роботи, і не більше. Тому маса фізичної праці визначається тривалістю робочого часу в прямій пропорції один до одного: скільки робочого часу – така і маса затраченої фізпраці. А ось інтелектуальні трудовитрати, навпаки, обмежень для людини не мають. Більш того, інтелект-праця сама визначає тривалість робочого часу, і визначає його в зворотній пропорції, скорочуючи нелінійно (за одну і ту ж одиницю часу думаючий мозок може «видати на-гора» такий-то інтелект-результат, а може... зовсім інший). Продуктивніше інтелектуальна робота людського мозку – коротший робочий час. – У нелінійно-зворотній пропорції. Тому-то фізична праця піддається вимірюванню робочим часом, інтелектуальна праця – ні. Не підлягає вимірюванню робочим часом, відповідно, і комбінована інтелектуально-фізична праця.

Робочий час може бути мірою лише простої праці. До того ж проста фізична праця буває різна. Є чисто фізична, скажімо, примітивна праця дроворуба, женця, землекопа... А є більш складна фізична праця якихось справ майстрового: будівельника, коваля, теслі... Перша практично позбавлена інтелектуальної складової, а ось друга без неї обійтися не може. Ткач, припустимо, на своєму ручному верстаті працює на автоматі, а ось закрійнику сюртука треба ворушити мізками. Активізувавши мізки, кравець скоротить робочий час на виготовлення сюртука, а ось ткач, скільки не активізуй мізки, робочий час на виготовлення полотна не скоротить (лише спритність рук). Чому?.. Тому що, праця закрійника-кравця містить інтелектуальну складову, праця ткача її практично не містить. Зате робота ткача з легкістю піддається вимірюванню в одиницях робочого часу за метражем зітканого полотна: скільки робочого часу – стільки-то метрів полотна (і навпаки). А ось роботу закрійника-кравця виміряти в одиницях робочого часу по кількості зшитих сюртуків дещо складніше.

Робочий час як міра праці, таким чином, придатний для вимірювання виключно праці чисто фізичної. – І не більше. Це аж ніяк не означає, що складну інтелектуально-фізичну працю взагалі не можна виміряти в одиницях робочого часу. Для цього, однак, доведеться ввести поняття умовного робочого часу – умовної одиниці робочого часу. Тоді вийде, наприклад: якщо, припустимо, середньостатистичний працівник вручну (чисто фізично) за восьмигодинний робочий день дає уречевлений результат, скажімо, у такому-то обсязі, а технічно озброївшись виробляє за ті ж вісім годин реального часу в десять разів більше, то, відповідно, маса його інтелектуально-фізичної праці протягом робочого дня становитиме умовно 80 годин робочого часу. Праця 8 годин реального часу = праці 80 умовних годин робочого часу – для технічно оснащеного працівника. Чи можна подібним чином обчислювати масу складної інтелектуально-фізичної праці?.. – Можна. Інше питання, чи зручно... Скільки умовних століть-тисячоліть робочого часу складе загальна маса уречевленої праці в сукупному суспільному продукті сучасної країни, тої чи іншої?..

Висновок: робочий час реальний в якості міри праці складної – непридатний, а робочий час умовний – непрактичний. Тому доведеться зосередитись на пошуку іншої міри абстрактної праці: живої = уречевленої. Відповідно, – вартості. І вона (міра) напрошується сама собою.

У вищенаведеному прикладі ми, непомітно для себе, вдалися до двох дій:

а) до редукції праці через призму її матеріалізованого результату, зіставляючи уречевлений результат складної праці з уречевленим результатом праці простої;

б) до конвертації робочого часу в уречевлений результат і навпаки.

Ставимо питання: а чи потрібно нам друга дія «б», коли методом редукції праці (дія «а») ми і так вже, по суті, виміряли масу складної праці, зіставивши її з працею простою, і вона склала 10 крат! Тобто складна праця в нашому прикладі дорівнює сумі 10-ти простих.

Таким чином, базуючись на принципі «праця жива = уречевлена праця», вимірювати комбіновану масу складної інтелектуально-фізичної праці цілком можливо, зіставляючи її уречевлений результат з уречевленим результатом простої фізичної праці. Адже остання піддається розрахункам, в одиницях робочого часу. Взявши за основу (еталон) уречевлений результат простої праці однієї пари рук, ми з легкістю можемо виміряти масу складної праці на машинному обладнанні за її уречевленим результатом. – Методом редукції: зіставляючи уречевлений результат технічно оснащеної праці з уречевленим результатом ручної праці.

Уречевлена праця, однак, представлена в двох іпостасях – продукту і товару. Продукт являє собою матеріалізовану працю конкретну. Товар собою представляє матеріалізовану працю абстрактну суспільно-необхідну. Кількісний вміст конкретних трудозатрат що в продукті (усередненому за трудомісткістю), що абстрактних в товарі має бути абсолютно однаковий. Матеріалізована в продукті праця конкретна завжди наяву у вигляді її метричних параметрів: перед нами скільки то штук, галонів або тонн, погонних, квадратних чи то кубічних метрів... виготовленого продукту. Тому кількісно розрахувати обсяг конкретних трудозатрат через призму зречевленого результату в даному випадку не становить особливих проблем: зіставляємо метричну величину уречевленої праці складної з метричною величиною зречевленої моно-праці простої... і отримуємо результат – така то кількість простої праці в одній праці складній. А ось матеріалізована в товарі суспільно-необхідна праця абстрактна, безпосередньо, для нас невидима. Визначити обсяг абстрактних трудовитрат можна лише опосередковано, через призму ринкової вартості (в ціні) товару... за умови середньої норми прибутку: зіставивши вартість уречевленої в товарі складної праці з вартістю уречевленої в товарі фіксованої частки простої праці, заздалегідь визначеної в якості еталону. Наприклад...

Уявімо 1 тонну якого-небудь агропродукту як встановлену норму зречевленої, взятої за еталон, простої праці однієї пари робочих рук за одиницю часу – сезон. Тепер спробуємо розрахувати трудомісткість сезонного урожаю цього ж агропродукту за умов технічно оснащеного виробництва сучасним фермером. При валовому урожаї цього продукту в розмірі, припустимо, 40 тонн та ринковій вартості, скажімо, $1000 за еталонну 1 тонну даного продукту в якості товару ($40 тисяч – загальна вартість всього урожаю), редукція праці дасть коефіцієнт 40 як через призму метрично-зречевленої в продукті конкретної праці, так і через призму вартісно-оціненої в товарі абстрактної праці. – Один і той же результат редукції, що цілком логічно: абстрактна трудомісткість сезонного урожаю сучасного виробництва 1-м аграрієм становить 40-крат простої праці, або праці 40 умовних пар робочих рук. Тобто маємо: 40 КПП – коефіцієнт продуктивності праці сучасного фермера.

В статиці, як виявляється, вирішити питання редукції досить просто. Інша річ, в динаміці розвитку – нарощування обсягів виробництва і приросту вартісної маси. Оскільки тут же виникає цілком резонне питання: а як же бути з редукцією при зниженні вартості продукту в якості товару (здешевлення товарів) у міру зростання продуктивності праці?.. Мається на увазі відставання приросту сумарної вартості товарної продукції (в сумі цін) від приросту її сукупної фізичної маси: метрична маса валового продукту, припустимо, зросла у двічі, а сумарна вартість його в якості товару приросла лише на ⅓. І ця тенденція прогресує... Питання має пряме відношення до зниження собівартості товарного виробництва в міру зростання продуктивності праці. Стара версія ТТВ, що базувалась на одній лише фізичній праці без врахування праці інтелектуальної, пояснювала це просто: меншими трудовитратами (нібито) більше продукту і вартості. В даному випадку цей «номер» не проходить з огляду на константу: праця жива дорівнює праці зречевленій, а уречевлена конкретна праця в продукті = уречевленій абстрактній праці в товарі на будь-якій стадії економічного розвитку, незалежно від темпів і рівня технічного прогресу.

Відставання приросту вартісної маси товарної продукції від приросту її метричної маси, зважаючи на зниження вартості товарів (в реальних цінах) в міру зростання продуктивності праці, створює враження динамічної неузгодженості трудомісткості товару з трудомісткістю продукту... Яким чином пояснити подібний факт?..

Поставлене питання змушує нас уважніше придивитися до зречевленої праці в іпостасях продукту та товару. Що таке уречевлена в продукті праця конкретна, що таке уречевлена в товарі праця абстрактна? Точніше... Що таке кількісно-якісний вираз величини конкретної праці в продукті? Що таке вартісне вираження обсягу абстрактної праці в товарі?..

Продукт є конкретно-матеріалізована субстанція людської праці у виробництві, – субстанція в натурально-речовому вигляді.

Товар є абстрактно-матеріалізована субстанція людської праці в очах суб'єктів ринку, – субстанція у вартісному виразі.

«Величина» Продукту – об'єктивно-реальна, метрично обрахована кількістю-якістю.

«Величина» Товару – суб'єктивно-оцінна, обрахована вартістю у грошовому виразі.

Метрична величина Продукту є конкретне надбання праці Сукупної.

Вартісна величина Товару є абстрактна оцінка праці Поточної.

Тут знадобиться пояснення: що таке «праця Сукупна», що таке «праця Поточна»?..

Вироблений продукт в сучасних обсягах та якості є сукупне надбання трудової діяльності всього людства, що ретроспективно своїми витоками йде в глиб віків. Давайте задамося питанням і подумаємо. Всі ті придбані на ринку матеріальні блага, якими користуємося ми у повсякденному житті, були б в наявності без великих першовідкривачів, скажімо, електрики, без винахідників електрогенераторів і електродвигунів, без розробників дизель-двигунів і двигунів в/згоряння... І т.д. А ті, в свою чергу, не спиралися б у своїх творчих працях на науково-технічні досягнення попередників... аж до винахідників колеса, жорен, веретен... Однозначно, – ні! Інтелектуальні досягнення минулого безсмертні. Вони, накопичуючись, передаються із покоління в покоління. Із покоління в покоління вони нарощують інтелект-потенціал робочої сили. В своїй сумі інтелектуальні надбання минулого «живуть» в мізках сучасного виробника матеріальних благ, і його руками продовжують донині реально плодоносити. Отже, сучасний продукт, в кінцевому підсумку, є творіння і заслуга загально-інтегрованої праці усього людства за всю історію свого існування – праці Сукупної. У кожному сучасному продукті існує («живе») частка минулої праці наших предків.

А тепер перейдемо до продукту в якості товару, що реалізується на ринку, і задамося простим питанням: чи враховуються суб'єктами ринку в процесі купівлі-продажу товарів минулі трудовитрати далеких наших предків, котрі своїми геніальними відкриттями і своєю працею проторували нам шлях до сучасного матеріального благополуччя... Зрозуміло, – ні! При формуванні вартісної оцінки товару на ринку враховуються, безперечно, сумарні трудовитрати, але... трудовитрати Поточні, починаючи від видобутку енерго-сировинних ресурсів, включаючи виробництво всієї сукупності засобів виробництва плюс використання інфраструктури... і до випуску готової продукції. – І тільки. А от Минула праця, творча праця далеких першовідкривачів-винахідників – від архімедів до едісонів, – у вартість сучасного товару не входить. Чому так?.. – Тому що, поточні енерго-трудовитрати вимагають свого відтворення, минулі енерго-трудовитрати свого відтворення не вимагають. Отже...

Метрична величина Продукту є конкретне надбання праці Сукупної = сума Минулих та Поточних трудовитрат.

Вартісна величина Товару є абстрактна оцінка трудовитрат лише Поточних.

Виходить... Минула праця в продукті «живе», а ось у вартість товару не входить. А оскільки в загальному об'ємі Сукупної праці, уречевленої в продукті, з плином часу нагромадження питомої частки праці Минулої випереджає питому частку праці Поточної, то, власне... Ось і відповідь на питання про зниження вартості продукту в якості товару із зростанням продуктивності праці: вартісній оцінці піддається постійно зменшувана доля зречевленої праці Поточної у складі товарного продукту. Звідси і зниження його ціни.

Вартісна величина Товару відстає від зростаючої метричної величини Продукту, і вона відстає на вартісну величину матеріалізованої праці Минулої, що невпинно зростає. Якщо, скажімо, сучасна вартість (за реальною ціною) товарного зерна складає 25% від вартісної ціни даного продукту півтора-вікової давнини1, то це означає, що в 1 тонні зернових 75% уречевленої праці Минулої і 25% уречевлених трудовитрат Поточних. – З точки зору вартісної оцінки на даний момент (станом, вірніше, на 2000-й рік, бо аномальний сплеск ціни на нафту з 2005-го спотворив ціновий тренд2). Якщо сучасна вартість промислової сировини становить ¼ від вартості сировинної продукції другої половини позаминулого століття3, то це означає, що трудоємність сировинних товарів на ¾ складається із матеріалізованої праці Минулої і тільки ¼ праці Поточної. І чим далі, тим більше питома маса уречевленої праці Поточної поступатиметься зростаючій питомій масі уречевленої праці Минулої. У цьому витоки зниження собівартості товарів у міру зростання продуктивності праці. – Причина відстаючого приросту маси вартості по відношенню до приросту продуктової маси.

Відповідь на дане питання, однак, тепер уже ставить під сумнів рівність трудомісткості продукту і товару. Адже метрична величина Продукту враховує Минулу працю, вартісна величина Товару її не враховує. Уречевленої праці в товарі, виходить, менше, аніж в продукті?..

Це тільки на перший погляд так здається.

Уречевлена праця Поточна дорівнює уречевленій праці Сукупній вже з тієї обставини, що сучасний виробник «увібрав» у себе всю інтелектуальну спадщину (знання, досвід, навички) попередніх поколінь, і він є носієм сукупного інтелект-потенціалу своїх предків. Відтак, загальний трудовий потенціал (потенціал робочої сили) сучасного колективного виробника зіставний з трудовим потенціалом (потенціалом робсили) своїх попередників разом узятих. Зіставні, відповідно, трудовитрати Поточні із Сукупними на виробництво товарної продукції. Звідси: маса уречевленої праці Поточної в одиниці товару адекватна масі уречевленої праці Сукупної в одиниці продукту.

Трудоємність продукту = Трудоємність товару.

Це рівняння стосується і продуктово-товарної маси за одиницю часу (годину, день, місяць, рік): трудомісткість товарної маси урівнена з трудомісткістю продуктової маси за певний період виробництва. Бо абстрактна праця Поточна, що в основі формує вартість товару, за своєю величиною співставна з конкретною працею Сукупною, що в натурі виробляє продукт. Відповідно (для економіки в цілому за рік), за своєю трудомісткістю Вартісна величина сукупного суспільного продукту дорівнює Метричній величині сукупного суспільного продукту. Завжди і всюди за нормальних умов вільно-ринкової економіки.

Трудоємність матеріального ССП = Трудоємність вартісного ССП.

Вартісна величина ВВП, при правильній методиці обчислення, є точним виразом метричної величини ВВП за своєю трудомісткістю. Така відповідність зберігається і в динаміці економічного зростання. В цьому контексті хибним являється твердження Маркса, мовляв: «менша кількість праці набуває здатність виробляти більшу кількість споживчої вартості»**. Це затрат живої праці, за рахунок нарощуваного інтелект-потенціалу працюючих, більше на одиницю часу. І в такт із зростанням маси сукупних трудовитрат приростає, відповідно, маса товарного продукту = маса вартості. Які трудовитрати (живі = уречевлені) – така і вартість: один до одного. Але, водночас... за умов переводу трудовитрат виробництва у вартісну форму – ціна витрат виробництва (собівартість), дійсно, виявиться справедливим твердження: меншими вартісними затратами на виробництво більше продукції та, відповідно, – вартості. На практиці це виглядає як зниження собівартості виробництва із зростанням продуктивності праці.

Вартість, як ринкова оцінка трудозатратної ємності товарів, досить ефемерна. Будучи за своєю суттю абстрактно-суб'єктивною, вона (вартість) цілком в «полоні» реально-об'єктивних умов суспільного виробництва. Досить, скажімо, в наш час повсюдно зникнути електроенергії в мережі (через тотальний обвал, наприклад, енергосистеми), і... величезна маса сучасної техніки, як побутової, так і виробничої, тут же перетвориться на купу металевого брухту. – Вартісно знецінившись. А ось вартість продовольчих, текстильних та ін. товарів першої необхідності миттєво «злетить» до рівня 100-200-річної давності. Вартісна шкала ринкової оцінки трудозатратної ємкості товарів відразу зазнає переформатування. Чи не доказ ефемерності вартісних оцінок уречевленої праці, що перебувають у залежності від економічних реалій? Свідчення дрейфуючої вартісної шкали ринкової економіки.

Попри «примхливої» ефемерності вартісних параметрів, товар зрівняний з продуктом за кількістю уречевленої праці за будь-яких обставин (при середній нормі прибутку, звичайно). При цьому: ні Метрична величина Продукту, ні Вартісна величина Товару самі по собі аж ніяк не являються безпосередніми показниками трудозатратної ємкості уречевленого блага. В сучасних умовах, наприклад, ні обсяг вирощеного урожаю в тоннах, ні його вартість в ціні безпосередньо не дають нам уявлення про кількість затраченої землеробської праці. Кількісне уявлення трудомісткості матеріального блага дає редукція праці через призму уречевленої в (усередненому) продукті праці конкретної і уречевленої в товарі праці абстрактної. Тобто редукція Метричної величини Продукту та Вартісної величини Товару. – Редукція як розкладання складної праці на N-ну кількість простих праць. Проста праця, як уже зазначалось, піддається вимірюванню (в одиницях робочого часу), і ми можемо мати чітке уявлення її величини. Саме кількість (!) простих праць і є справжній показник трудомісткості як продукту, так і товару, виготовленого в умовах складного, технічно оснащеного виробництва. І ось тут ми завжди отримаємо один і той же результат редукції трудовитрат: як через призму праці конкретної (усередненої) в продукті, так і через призму праці абстрактної в товарі. Результат не лише трудозатратної рівності продукту і товару, але й уявлення про кількісний обсяг праці живої = уречевленої в продукті/товарі.

Метод редукції, як уже зазначалось, досить простий. В його основі – базисний принцип трудової теорії вартості «праця жива = уречевлена праця». Знаючи уречевлений результат простої фізичної праці однієї пари робочих рук (взявши його за еталон), ми досить легко визначаємо масу інтелектуально-фізичної праці складної за її уречевленим результатом: зіставляючи уречевлений результат технічно оснащеної праці з уречевленим результатом ручної праці. – Отримуємо в результаті уявлення маси складної праці за кількістю простих праць, яку вона містить. Уречевлений результат простої праці однієї пари робочих рук являє собою в даному випадку міру праці складної – як живої, так і уречевленої. Оскільки праця уречевлена представлена у двох іпостасях – продукту і товару, – то уречевлена міра праці також має бути представлена в двох іпостасях, а відтак мати метричну величину еталонного продукту і вартісну величину еталонного товару. Тут слід зауважити:

1. Метрична величина уречевленої в продукті простої фізичної праці однієї пари робочих рук статично-стабільна у всі часи.

2. Вартісна величина уречевленої в товарі простої фізичної праці однієї пари робочих рук динамічно знижується з плином часу.

Тобто...

Продуктовий еталон міри праці непорушний у віках. – Матеріальний еталон базовий.

Товарний еталон міри праці дрейфуючий, лише на даний момент. – Вартісний субеталон.

Незважаючи на зниження вартості продукту в якості товару із зростанням продуктивності праці, редукція трудовитрат як через призму зречевленої праці конкретної в продукті, так і через призму зречевленої праці абстрактної в товарі, тим не менш, завжди має дати один і той же результат трудомісткості як продукту, так і товару. Бо із зростанням продуктивності праці синхронно загальному тренду зниження вартості товарної продукції знижується вартість еталонного продукту в якості товару. Розглянемо два простих приклади редукції праці: один на мікрорівні одноосібного господарства, інший – на макрорівні окремо взятої галузі.

Середньостатистичний землероб епохи простого товарного виробництва, наодинці орудуючи простими засобами виробництва, в середньому за сезон виробляв, припустимо, 1 тонну такого-то с/г продукту. Такий ось матеріалізований результат простої праці конкретної. Цю ж кількість продукту виготовить і сучасний трудівник, орудуючи тими ж таки примітивними знаряддями праці. Метрична величина продукту, виробленого працею однієї (усередненої) пари робочих рук, – непорушно-стабільна у віках. І це є продуктовий еталон базовий. А ось метрична величина валового за сезон продукту, виробленого технічно оснащеною працею аграрія, зростає в міру підвищення продуктивності праці. Сучасний середньостатистичний фермер, використовуючи найновішу агротехніку та агрозасоби, за сезон наодинці виробляє, скажімо, 100 тонн цього ж таки с/г продукту. – Стократне зростання продуктивності праці. Результат редукції праці (конкретної) – очевидний: складна праця сучасного землероба містить 100 простих землеробських праць. А що ж вартісна величина даного с/г продукту в якості товару?.. Два століття тому 1 тонна с/г продукту на ринку в середньому коштувала, наприклад, $500. – Субеталон вартісний тоді. Нині вартість с/г продукту (в реальній ціні) знизилась на 80% і в середньому становить $100 за тонну. – Субеталон вартісний тепер. Однак, якщо в епоху простого товарного виробництва середньостатистичний аграрій за сезон міг виготовити і реалізувати продукт в середньому лише на $500, то сучасний – на $10000. Незважаючи на зниження вартості одиниці товару, тим не менш, отримуємо той самий результат редукції праці (абстрактної), поділивши вартісну величину товарної продукції на вартість товарного еталону: $10000 ділимо на $100 = 100 простих землеробських праць. Маємо 100 КПП (коефіцієнт продуктивності праці) землероба – маса живої праці сучасного фермера, в рівній мірі обчислена нами через призму редукції уречевленої праці що конкретної в продукті, що абстрактної в товарі.

Фермерське виробництво одвічно характеризується відносною одноосібністю господарювання. Чого не скажеш про інші галузі, що потребують корпоративної праці багатьох працівників. Візьмемо, приміром, гірничодобувну галузь. В епоху простого товарного виробництва двісті років тому ця галузь такої-то країни при чисельності трудозанятих в ній, скажімо, 50 тисяч робітників примітивної ручної праці видобувала в рік 1 млн. тонн корисних копалин. В середньому 20 тонн в рік на гірника, що є еталонною величиною продукту для однієї пари робочих рук. В наш час ця галузь, оснащена за останнім словом техніки, видобуває 100 млн. тонн корисних копалин при тій же загальній чисельності трудозанятих в ній 50 тисяч робітників. Виходить, 2000 тонн в рік на гірника в середньому. Продуктивність праці, як бачимо, зросла у 100 разів за двісті років. Праця сучасного гірника, відповідно, рівновелика 100 простим гірняцьким працям. – Такий результат редукції праці конкретної. Тепер, що стосується вартості (в реальній ціні). Двісті років тому при вартості 1 тонни корисних копалин, припустимо, $100, середньостатистичний гірник виробляв продукту (в якості товару) на суму: 20т × $100 = $2000 на рік. Нині, за вартістю, скажімо, $30 за 1 тонну корисних копалин, сучасний середньостатистичний гірник видобуває продукту (в якості товару) на суму: 2000т × $30 = $60000 на рік. В той же час 20-тонний продукт, як середньорічна норма (еталон) уречевленої праці однієї пари робочих рук, в наш час коштує: 20т × $30 = $600 – Такий ось вартісний субеталон тепер. Співвідносячи уречевлену, у вартісному вимірі, сучасну працю до уречевленої, у вартісному вимірі, праці еталонної – $60000 ділимо на $600, – отримуємо 100 кратний вміст простих праць в 1-й складній праці сучасного гірника. Маємо 100 КПП (коефіцієнт продуктивності праці) – маса живої праці сучасного гірника, в рівній мірі обчислена нами що через призму редукції праці конкретної в продукті, що через призму редукції праці абстрактної в товарі.

Метрична величина продуктового еталону простої праці однієї пари робочих рук стабільна у віках: що 300-200-100 років тому, що нині... як була одна тонна с/г продукту за сезон в аграрній і 20 тонн копалин за рік в гірничодобувній галузях, так і лишилися. А ось вартісна величина товарного еталону простої праці однієї пари робочих рук – знижується. Тим не менш, редукція праці уречевленої що у формі метричної величини продукту, що у формі вартісної величини товару завжди дасть один і той же результат у вигляді коефіцієнта продуктивності праці (КПП), який показує нам масу складної праці в продукті/товарі: працею скількох умовних пар робочих рук був виготовлений продукт/товар. І під яким би кутом, з точки зору історичної, не була дана вартісна оцінка продукту в якості товару суб'єктами ринку, результат редукції праці абстрактної буде один і той же, і він співпаде з результатом редукції праці (усереднено) конкретної. Оскільки... Базовим показником трудомісткості товару є продуктивність праці – Коефіцієнт ПП: кількісний вміст простих праць в будь-якому товарному продукті. Припустимо (із посиланням на вищенаведений приклад), якщо б нам якимось чином вдалося раптом «підняти» з небуття ринкових суб'єктів двохсотлітньої давності, надавши їм можливість встановити вартісні параметри сучасного ринку, вони, вразившись стократним зростанням продуктивності праці в аграрній і гірничодобувній галузях, напевне (за інерцією) оцінили б 1 тонну с/г продукту в $500, а корисних копалин – в $100 за тонну. Як би це не здалося парадоксально, наші предки не погрішили б проти істини в оцінці трудомісткості товарної продукції. Бо редукція праці абстрактної в товарі і в цьому випадку дала б нам той самий коефіцієнт продуктивності сучасної праці – 100 КПП що фермерського виробництва, що гірничодобувного. І він, цей результат співпав би з результатом редукції усереднено-конкретної праці в продукті. Адже, ще раз: безпосереднім показником трудомісткості товарного продукту є не його метрична і вартісна величини, а кількість простих праць, що містяться в ньому. І редукція праці тут завжди дасть однозначну відповідь.

До речі, маючи еталонний продукт простої праці однієї пари робочих рук і знаючи на даний момент його вартість в ціні, можна безпомилково обчислити масу складної праці в товарному продукті за однією лише його ринковою (в ціні) вартістю. Даний метод відкриває можливість універсалізації розрахунку абстрактних трудовитрат. Проте лише за умови середньої норми прибутку від реалізації товару, відповідно, оптимальної ціни. Для макроекономічних розрахунків трудомісткості валового продукту чи національного доходу цей метод іще простіший, оскільки загальна сума цін зрівняна з сукупною масою вартості в масштабах економіки. – За умови вартісної адекватності грошової одиниці.

Вищенаведені приклади стосуються внутрішньогалузевої редукції праці по окремо взятій продуктово-товарній групі. У кожного різновиду товарного продукту своя міра уречевленої праці – уречевлений еталон простої праці однієї пари робочих рук: у хлібороба своя, у шахтаря своя... А продуктово-товарних груп безліч. Еталонів не «напасешся». До того ж, тільки в аграрному секторі та у гірничодобувній промисловості продукція незмінної якості. Продукція обробної промисловості не те що мінлива в своїй якості, але, зазвичай, не має аналогів ручного виробництва: вручну не можна виготовити, приміром, електротехнічну продукцію чи продукцію машбуду, хімпрому, тощо. Де ніякі «еталони» простої праці однієї пари робочих рук взагалі не існують у природі...

А нам подібного набору уречевлених еталонів елементарної праці і непотрібно. Адже ринок урівнює всі без винятку товари у вартісній оцінці абстрактних трудовитрат на їх виробництво. Абстрактна трудомісткість є загальна для всіх товарів без винятку субстанція. – У різних співвідношеннях, зрозуміло. А питання поставлено: знайти універсальну міру уречевленої в товарах абстрактної праці = вартості. Яка різниця, абстрактною трудомісткістю якого товарно-продуктового еталону вимірювати абстрактну трудомісткість товарної продукції, що реалізується на ринку. Головне, – мати реальне уявлення трудозатратної ємкості товару, його вартість. А відтак – розраховувати вартісні параметри загалом в економіці.

Таким чином...

У пошуках універсальної міри абстрактної праці = одиниці вартості лишається наступне. На роль базового еталону вартості взяти матеріалізований в продукті результат найелементарнішої праці... та вартісну оцінку його, як еталонного товару, фіксувати в якості субеталону вартісної одиниці. Подібно тому, як це робиться в природничих науках (фізиці, наприклад): в якості міри тієї або іншої величини береться найелементарніша частинка цієї величини.

Найелементарнішою, в даному випадку, працею може бути проста фізична праця однієї середньостатистичної пари робочих рук, що виробляє конкретний продукт незмінної якості: продовольство або сировину. Така собі найелементарніша праця конкретна (усереднена), що дає уречевлений результат у вигляді еталонного продукту і його, в якості товару на ринку, субеталонну вартість. Якщо взяти просту працю аграрія, то це така-то кількість продовольчого (якогось, скажімо, зернового) чи то сировинного (для текстильної промисловості) продукту та його вартість (в ціні) на ринку. Якщо ж взяти просту працю гірника, то це така-то кількість якої-небудь корисної копалини (нафти або залізної руди, наприклад) і її вартість (в ціні) на ринку. Продукт найелементарнішої праці однієї пари робочих рук конкретної категорії трудівників (землероба чи то гірника) може в якості товару представити еталонну базу формування на його основі вартісного субеталону – одиницю оціненої ринком уречевленої в товарі праці абстрактної = вартості. На основі метрично стабільної величини конкретного продуктового еталону (такої-то кількості, наприклад, пшениці, бавовни, руди), таким чином, формується субеталон вартісної одиниці на даний момент.

Визначивши елементарну частку матеріалізованої в конкретному продукті найпростішої моно-ручної праці в якості еталону, а потім піддавши цей еталон ринковій оцінці задля формування на його базі субеталонної вартості, ми отримуємо універсальний інструментарій (міру) обчислення абстрактної трудомісткості усіх товарів = вартості... методом редукції: зіставляючи вартість будь-якого сучасного товару з субеталонною вартістю реалізованого на ринку продуктового еталону. – Обчислюючи в такий спосіб кількість задіяних у виробництві даного товару умовних пар робочих рук. Так, це будуть умовні пари робочих рук певної категорії трудівників: аграрія чи то гірника. Використання еталонної праці середньостатистичної пари робочих рук (вона ж бо умовна одиниця робочої сили – УОРС) тієї чи іншої нами обраної категорії виробників в якості універсальної міри трудозатратної ємності товарів = вартості не повинно бентежити. Бо, як уже зазначалось, ринок урівнює всі без винятку товари у вартісній оцінці абстрактних трудовитрат.

Вартість матеріалізованого еталону найелементарнішої праці однієї пари робочих рук (праця умовної одиниці робочої сили – УОРС-Труд) набуває, таким чином, статусу вартісної одиниці.

Еталонний УОРС-Труд → СУБЕТАЛОН ВАРТОСТІ = ОДИНИЦЯ ВАРТОСТІ

Матеріалізований УОРС-Труд еталонний на ринку в двох іпостасях: продуктового еталону в метричному вимірі та товарного еталону у вартісному вимірі, як субеталон вартості.

Визначивши одиницю вартості на базі ринкової оцінки матеріалізованого еталону найелементарнішої праці, ми отримуємо можливість розрахунку вартісних параметрів в одиницях УОРС-Труда. На питання, яких трудів вартий товар (яка його вартість), ми відповідаємо: товар вартий такої-то кількості трудовитрат умовних одиниць робочої сили – кількості УОРС-Труда (в грошовому еквіваленті). На практиці, однак, такі розрахунки навряд чи знадобляться. Практичне значення еталонного УОРС-Труда в іншому – у формуванні вартісних основ якісно нової грошової одиниці, що спиралась би на підґрунтя реально створеного працею матеріального багатства.

__________

*Тарасевич В.М. Общая теория ценности: будущее в настоящем. // Вопросы политической экономии. 2012. № 4. С.107.

**Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 23, с. 325.

_______________





ТЕОРІЯ ДОДАТКОВОЇ ВАРТОСТІ


Нагромадження як засіб розширеного відтворення

Якщо закон трудової вартості на макроекономічному рівні упорядковує реінвестиційний перерозподіл додаткової вартості у розширене відтворення виробництва до середньої норми прибутку, відтак – до товарообмінної на ринку еквівалентності, то закон нагромадження капіталу на мікроекономічному рівні формує масу додаткової вартості в цілях реінвестиції задля економічного виживання суб'єкта підприємницької діяльності в конкурентній боротьбі. Що, втім, має макроекономічні наслідки, оскільки створює фінансові передумови розширеного відтворення виробництва у масштабах всієї економіки. В наявності два базові економічні закони: один продуктивно нагромаджує вартість (капітал) в реінвестиційних цілях, інший раціонально упорядковує реінвестицію вартості (капіталу) у виробництво в суспільних інтересах. Або, скажімо, так...

ЗАКОН НАГРОМАДЖЕННЯ на мікрорівні мінімізує витрати виробництва окремих підприємств задля максимізації підприємницького прибутку в реінвестиційних цілях.

ЗАКОН ВАРТОСТІ на макрорівні реінвестиційно оптимізує витрати виробництва в угоду споживчому попиту до середньої норми прибутковості – оптимального ціноутворення.

Діючи злагоджено, обидва закони об’єктивно підтримують безперебійно-розмірений кругообіг трудовитрат живих-матеріалізованих ринкової економіки у режимі розширеного відтворення виробництва. Щоправда, з певною циклічністю довгострокового тренду (йтиметься далі).

Закон нагромадження, на відміну від закону вартості, притаманний не лише для умов товарного виробництва. Його дія, бодай примітивно, але проявляється вже на ранніх стадіях соціальної еволюції, коли людині, аби вижити, поліпшивши при цьому свій матеріальний стан, доводилось частину продукту рослинного або тваринного походження зворотно спрямовувати у господарство задля його розширення. Тоді це було в натуральній формі. В умовах ринкової економіки нагромадження набуває вартісної форми: частина прибутку від реалізації товару у грошовій формі спрямовується у розширене відтворення виробництва. Для простого товарного це придбання додаткових засобів виробництва у вигляді земельних ділянок, господарських споруд, знарядь праці, сировини, матеріалів... А для капіталістичного, окрім того, – залучення до роботи додаткової робочої сили.

Фактор найманої праці є закономірний результат майнового розшарування суспільства на ґрунті соціально-економічної диференціації в ході розвитку ринкової економіки. Прихід товарного виробництва на зміну натуральному знаменував, по суті, підйом продуктивних сил на якісно вищий щабель інтеграції. Спільність людей у виробництві з цього моменту піднялася на рівень поділу праці окремих товаровиробників, пов'язаних між собою товарно-грошовими відносинами. Оскільки вирішальною умовою відновлення товарного виробництва є реалізація товарної продукції на ринку в ході конкурентної боротьби, то вистояти в такій боротьбі можна було лише ставши на шлях всезростаючого накопичення вартості (капіталу), бо тільки воно, забезпечуючи можливість розширеного відтворення виробництва, здатне гарантувати економічне виживання приватного товаровиробника. А це стимул до виробництва куди більш ефективний, аніж насильницький примус до праці. В результаті індивідуально-трудова приватна власність отримала прискорений розвиток і швидко переросла раніше пануючу власність позаекономічно-узурповану, переважно, на землю.

Перехід до товарного виробництва, таким чином, пробудив нестримне у виробників потяг до нагромадження як єдино можливому в ринкових умовах способу їх економічного виживання. Однак, відмінність умов накопичення вартості цілком закономірно спричиняла процес поділу товаровиробників на відстаючих, з одного боку, та успішних, – з іншого. Власне, зміцнення одних індивідуально-господарюючих суб’єктів могло відбуватись саме за рахунок відставання та розорення інших господарюючих суб’єктів у ході конкурентної боротьби за кращі умови виробництва та збуту своєї продукції. Це започаткувало процес природної соціальної диференціації. З цього почалося якісно нове, тепер уже економічне за своїм походженням і природою розшарування суспільства на противагу архаїці позаекономічного поділу на стани. Якісно нове соціально-майнове розшарування створило сприятливі умови для залучення успішними товаровиробниками на свої підприємства додаткової, окрім своєї особистої, робочої сили із числа збанкрутілих виробників в порядку вільного найму. Розпочатий процес концентрації виробництва і власності на засоби виробництва породив вільнонайману експлуатацію праці.

Залучення найманої робочої сили відкрило багатообіцяючі перспективи подальшого укрупнення приватних товаропродукуючих господарств, оскільки їх власникам надалась сприятлива можливість нагромадження капіталу за рахунок працюючих за наймом. Однак, допоки виробництво базувалося на ручній праці, процес соціально-економічної диференціації залишався уповільненим, а використання найманої праці не настільки масовим. Накопичення капіталу успішними товаровиробниками нарощувалось, переважно, екстенсивним шляхом – за рахунок збільшення чисельності найманої робочої сили, – а тому було обмежено в своїх можливостях. Перелом у розвиток даного процесу вніс Промисловий переворот – перехід від ручного виробництва до машинного, у сферу виробництва фабрично-заводського. З цього моменту починається масова експлуатація найманої праці, відкриваються величезні можливості самозростання капіталу за рахунок масованого надходження додаткової вартості і, як наслідок, – бурхливі темпи економічного зростання. Відбувається стрімкий процес концентрації виробництва і централізації приватнокапіталістичної власності.


Суть експлуатації капіталом найманої праці

Капітал є самозростаюча вартість. А зростає капітал, як вартість, за певним законом, суть якого зводиться до присвоєння власником капіталу створеного працею найманих робітників додаткового продукту у вартісній формі задля, власне, примноження капіталу. В марксизмі таке явище отримало назву експлуатації (від фр. exploitation — використання, визиск) і стало інструментарієм розпалювання класової ненависті. Авторське сприйняття цього явища – емоційно-нейтральне.

Отже, самозростання капіталу за рахунок експлуатації вільнонайманої праці. Дана форма експлуатації передбачає купівлю власником засобів виробництва робочої сили найманого робітника в цілях підприємницького використання його праці – виробництво товарної продукції на продаж та присвоєння при цьому створеного працею робітника додаткового продукту у формі додаткової вартості. Додаткова вартість являє собою частину новоствореної (або доданої) вартості, за відрахуванням величини перемінного капіталу (заробітної плати). Або у вигляді формули:

W – (c+v) = m

Де: w – вартість товару; c – постійний капітал; v – перемінний капітал (зарплата); m – додаткова вартість (валовий прибуток). Вартість (в ціні) товару w мінус ціна витрат на його виробництво (c+v) = валовий прибуток m. Валовий прибуток після певних відрахувань (податкових, за оренду, відсоткових платежів по кредитах, тощо) являє собою чистий прибуток, який, у свою чергу, розпадається на реінвестиційну його частину і дохід підприємця.

Величина додаткової вартості за умов рівновеликої величини постійного капіталу залежить від норми експлуатації найманої праці m/v – відношення додаткової вартості до вартості робочої сили (перемінного капіталу). В цьому сенсі першочергове значення має частка вартості робочої сили у структурі новоствореної вартості. Що таке вартість робочої сили і як вона формується?

Оскільки робоча сила робітника в процесі вільного найму піддається купівлі-продажу, немов товар, то, відповідно, на процедуру купівлі-продажу та формування вартості даного «товару» поширюється дія ЗАКОНУ ВАРТОСТІ як і на всякий інший товар. Але робоча сила є специфічний «товар», тому формування вартості робсили має деякі особливості.

Перш за все, специфічний «товар» робоча сила тим відрізняється від звичайного товару, що має властивість створювати нову, додану вартість (по Марксу). Тому, на відміну від купівлі-продажу звичайного товару, де торг відбувається навколо його трудовитратної ємності, купівля-продаж специфічного «товару» робоча сила супроводжується торгами навколо її трудової здатності – інтелектуально-фізичного потенціалу робочої сили найманого робітника, його потенціальної трудовіддачі, спроможності створювати додану вартість. Отже...

ВАРТІСТЬ (в ціні = зарплаті) специфічного «товару» робоча сила є ринкова оцінка професійної придатності найманого робітника, потенціалу його трудової спроможності.

Далі. Якщо вартість звичайного товару балансується середньою в масштабах економіки нормою прибутку від його реалізації – M/C+V, то вартість специфічного «товару» робоча сила балансується єдиною в масштабах економіки середньою нормою додаткової вартості від її експлуатації – M/V. – Рівновелика вартісна віддача у вигляді додаткової вартості від рівновеликих капіталовкладень у змінний капітал. Тобто, оптимальна величина вартості робочої сили (в ціні = зарплаті) визначається типовою для економіки пропорцією «змінний капітал – додаткова вартість» у структурі новоствореної найманою працею вартості. На середній в масштабах економіки нормі додаткової вартості M/V і фіксується оптимальна вартість робочої сили. З урахуванням, звичайно, її кваліфікації – інтелектуально-фізичного потенціалу: рівновеликий рівень профкваліфікації має дати рівновелику трудовіддачу. І ця вимога має вартісний вираз: вартість робсили – додаткова вартість.

Відмінності по процедурі формування вартості теж присутні.

Оптимальна вартість (в ціні) звичайного товару формується за рахунок міжгалузевого перетоку трудового ресурсу (вслід за інвестиціями) у виробництво з вищою нормою прибутковості... до середньої, в решті-решт, норми прибутку. Тоді як оптимальна вартість (в зарплаті) робочої сили формується за рахунок вільного перетоку трудового ресурсу (міжгалузевої міграції робітників) у виробництво з збільш високою зарплатнею... до середньої, в решті-решт, норми додаткової вартості.

Зрештою, в процесі купівлі-продажу специфічного «товару» робоча сила відсутній об’єкт торгу, а є два його суб’єкта. Для робітника вартість його робочої сили є прийнятною за умов рівновеликої вартісної винагороди за працю, у вигляді зарплатні, від рівновеликого трудового внеску у новостворену вартість. Для капіталіста вартість найму робочої сили є прийнятною за умов рівновеликої вартісної винагороди, у вигляді додаткової вартості, від рівновеликої інвестиції у перемінний капітал. В такий спосіб оптимальна вартість робочої сили балансується на середній по економіці нормі додаткової вартості: прибуток/зарплата. – Між «прийнятністю» для капіталістів і «прийнятністю» для робітників, на взаємовигідній основі. Тут варто мати на увазі. Перекіс на користь перших призведе до загострення класової боротьби і, врешті-решт, до паралічу виробництва. Перекіс на користь других – до колапсу економіки внаслідок виснаження ресурсів для простого відтворення виробництва. Відтак в загальноекономічному масштабі має бути оптимальна норма експлуатації з однаковою вигодою для всіх. Проте норма експлуатації в деяких випадках визначається загальним співвідношенням попиту на робочу силу і її пропозиції на ринку праці, тобто: дефіцитом – профіцитом робочої сили в економіці. В такому разі має місце переоцінена вартість робочої сили (на користь найманих робітників), або недооцінена вартість робочої сили (на користь підприємців). В залежності від цього корелюється норма додаткової вартості. Зазвичай, чи то зрештою, норма експлуатації у вільноринкових умовах балансується на середніх значеннях M/V в загальноекономічному масштабі.

Отже, закон вартості робочої сили можна сформулювати наступним чином...

ЗАКОН ВАРТОСТІ специфічного «товару» робоча сила є закон формування вартості (в ціні = зарплаті) профпотенціалу робочої сили найманих робітників за рахунок вільного їх міграційного перетоку у виробництво з збільш високою зарплатнею... до середньої, в решті-решт, норми додаткової вартості – M/V, як єдиної в масштабах економіки норми експлуатації найманої праці капіталом, відтак оптимального ціноутворення на робочу силу.

Оскільки торг навколо вартості робочої сили між підприємцем і робітником значно емоційніший, аніж торг навколо вартості матеріального товару між покупцем і продавцем (там і сям, по суті, стоїть питання еквівалентного трудообміну), то формування єдиної по економіці середньої норми додаткової вартості – норми експлуатації в значній мірі залежить від загального співвідношення класових сил у суспільстві між буржуазією і пролетаріатом.

Для економіки за умов класичного капіталізму логічно змоделювати...

При високій нормі експлуатації будуть мати місце завищені темпи економічного зростання з більшою виразністю економічних криз перевиробництва.

За низької норми експлуатації будуть мати місце занижені темпи економічного зростання з меншою виразністю економічних криз перевиробництва.

Зрозуміло, чому саме так: в першому варіанті розширені можливості нагромадження капіталу; в другому варіанті – дещо звужені. А постільки попит відстає від пропозиції на величину нагромадження капіталу, то, відповідно, величина накопичення в прямій пропорції визначає амплітуду циклічних коливань ринкової економіки. На довгостроковий тренд розвитку (тривалістю кількох десятиліть чи то протягом століття), однак, норма експлуатації навряд чи суттєво впливає, з огляду на взаємно компенсаторний ефект економічних підйомів і кризових падінь. Економічне зростання загалом визначається приростом маси живої інтелект-праці у суспільному виробництві, тобто науково-технічним прогресом на сучасному етапі.

Нарешті, слід зазначити: саме вартість робочої сили задає величину витрат виробництва, відповідно, – величину вартості товарів/послуг в економіці, з огляду наскрізного впливу вартості робсили на формування вартісних параметрів на всіх етапах інтеграційно-галузевих пірамід знизу доверху: починаючи з видобутку енергетичних і сировинних ресурсів до виробництва готового продукту. Звідси пріоритетність закону формування вартості специфічного «товару» робоча сила в межах дії загального закону вартості товарного виробництва ринкової економіки.


Специфіка капіталістичного нагромадження

Нагромадження капіталу є процес відтворення його як вартості у дедалі зростаючих обсягах. Засобом нарощування капіталу, як уже зазначалось, є присвоєння власником засобів виробництва створеного працею найманих робітників додаткового продукту у вартісній формі і зворотне спрямування його як додаткової вартості у розширене відтворення виробництва задля, власне, примноження капіталу як такого. Йдеться про рекапіталізацію додаткової вартості. Відтак сформулювати закон вартісного нагромадження капіталу досить просто.

ЗАКОН КАПІТАЛІСТИЧНОГО НАГРОМАДЖЕННЯ є економічний закон самозростання капіталу шляхом реінвестиції у розширене відтворення виробництва сформованої ринком додаткової вартості на базі створеного найманою працею додаткового продукту.

Примітка: ринок вирішує, чи стати додатковому продукту додатковою вартістю, чи ні.

Історично експлуатація найманої праці та, відповідно, масштабність нагромадження капіталу проходить певну еволюцію з огляду на технічний прогрес, переломним моментом якого стала Промислова революція вісімнадцятого століття.

Сама по собі Промислова революція, як прояв інтелектуалізації продуктивних сил, є перехід від простої фізичної праці до складної фізично-інтелектуальної праці. Тобто – від ручного виробництва до машинного, а згодом... і до машинно-автоматизованого. Що означає такий перехід?.. Виконання людиною робіт на машинному, а тим більше на автоматизованому обладнанні означає трансформацію її праці, як інтелектуальних, насамперед, трудових зусиль фізичної особи, у множинну працю умовних одиниць робочої сили даної особи. В наявності у такому випадку трансформація моно-праці робочої сили фізичної особи (праці 1-ї РСФО) у множину працю умовних одиниць робочої сили – множинний УОРС-Труд від 1-ї фіз-особи. Для капіталізму це означає експлуатацію зростаючої маси живої праці при одночасному скороченні трудозанятих. Факт, що збільшує можливості нагромадження додаткової вартості = капіталу з огляду на відносне зниження ціни витрат виробництва на тлі стрімкого росту продуктивності праці.

Суть відмінностей умов експлуатації до і після Промислової революції полягає у зростаючій диспропорції між кількісним наймом робочої сили і експлуатацією маси найманої праці. Якщо при мануфактурі доіндустріальних часів, капіталіст, купуючи робочу силу найманого робітника, міг реально експлуатувати працю лише однієї пари його робочих рук, то на технічно оснащеному виробництві індустріальної епохи капіталіст умовно експлуатує множинну працю найманого робітника, оплачуючи при цьому лише одиницю його робочої сили. А це не тільки суттєво розширює масштаби нагромадження капіталу, але і кардинально міняє структуру вартісних параметрів.

W = с+v+m. – Формула вартості товару, по Марксу. Вона вірна як для капіталізму доіндустріальної епохи, так і для епохи індустріального капіталізму. З однією лише різницею: індустріальне виробництво, в міру зростання продуктивності праці на машинному і машинно-автоматизованому обладнанні, динамічно змінює структуру вартості – с+v+m – в бік випереджаючого збільшення додаткової вартості (m) як по відношенню до змінного капіталу (v), так і по відношенню до витрат виробництва (с+v). І в цьому відмінність від ручного виробництва доіндустріальної епохи, де в структурі вартості дотримувалась пропорція між складовими с—v—m. – Стосовно як до вартості одиниці товару, так і до вартості товарної маси за одиницю часу.

За умов доіндустріального капіталізму зростання обсягів виробництва, та відповідно, приріст вартості був у прямій пропорції до чисельності працівників: наскільки збільшувалась кількість трудозанятих (або тривалість робочого часу) – настільки ж збільшувався і змінний капітал (в зарплаті), і постійний капітал (задіяна кількість ручних засобів виробництва), відповідно приростала і додаткова вартість. – Пропорційно збільшувалась вартість зростаючої товарної маси. Як наслідок, норма експлуатації була досить обмеженою у своїх коливаннях. Те ж саме стосується і норми прибутку. Бо капіталіст в умовах доіндустріального виробництва, купуючи робочу силу фізичної особи (РСФО), міг експлуатувати лише фізичну працю даної особи – 1-РСФО-Труд. – В пропорції один до одного: наймана праця 1-ї робочої сили працівника = експлуатація одиниці його фізичних трудовитрат. – І не більше. Фізична потуга робочої сили має межу для людини. А ось інтелектуальний потенціал робочої сили для людини безмежній. Тому...

З моменту промислового перевороту, котрий знаменував початок домінування у виробництві інтелектуальної компоненти людської праці, характер капіталістичної експлуатації змінюється кардинально. Купуючи робочу силу фізичної особи (одну РСФО), капіталіст на машинному обладнанні експлуатує не одиницю РСФО-Труда даної особи, як раніше, а множинну працю умовних одиниць його робочої сили – множинний УОРС-Труд. – За рахунок експлуатації інтелект-потенціалу найманого працівника. Купує капіталіст робочу силу однієї пари рук, а експлуатує, умовно, декілька, іноді десятки, а то і сотні умовних пар робочих рук. Наймана праця одиниці робочої сили (кваліфікованої) дає експлуатацію множинної маси інтелектуально-фізичних трудовитрат від цієї робочої сили. – Кількісно в залежності від коефіцієнта технічної трансформації РСФО/УОРС машинного обладнання. Відтак...

Капіталіст індустріальної епохи щосили прагне до технічної модернізації свого виробництва з максимально високим коефіцієнтом техтрансформації РСФО в УОРС промислового обладнання, аби при мінімумі найманої РСФО експлуатувати максимум праці УОРС. Чим досконаліше машинне або машинно-автоматизоване виробництво, тим вище норма експлуатації його обслуговуючого опер-персоналу – m/v. Звідси дрейф структури вартості – с+v+m – у бік випереджаючого зростання додаткової вартості як по відношенню до змінного капіталу, так і по відношенню до сукупної ціни витрат виробництва. В наявності об’єктивно зумовлена тенденція норми прибутку до підвищення, за умов дійсно вільноринкової економіки, поза державним втручанням в її процеси. Саме такий, що важливо, структурний дрейф вартості є обов'язковою умовою модернізації виробництва: капіталіст наважиться на технічне оновлення свого підприємства лише в тому випадку, якщо воно забезпечить випереджаючий приріст додаткової вартості (m) по відношенню до ціни витрат виробництва (c+v) у межах промислового циклу. Тобто забезпечить більш високу норму підприємницького прибутку m/c+v в порівнянні з попереднім циклом. – За рахунок експлуатації більш кваліфікованої (більш інтелектуально-насиченої) праці оперативних працівників на більш технічно досконалому обладнанні, при одночасно чисельному скороченні обслуговуючого персоналу, відтак, зменшення перемінного капіталу. Йдеться про систематичне в такий спосіб зниження витрат виробництва, тобто собівартості, задля поліпшення умов нагромадження капіталу.

Такими є наслідки експлуатації найманої інтелект-праці, дозованої вимогами технічно-трансформаційної функції РСФО/УОРС високотехнологічного обладнання сучасного виробництва. А як же щодо інтелектуальної праці вчених-розробників даного обладнання?.. Адже маса розумової трудовіддачі вченого-конструктора поставлена в залежність не від тривалості робочого часу, а від його інтелектуального потенціалу, котрий обмежень не має.

Класичний капіталізм, зазвичай, інтелектуальну працю вчених-винахідників, як самостійних суб'єктів ринку, не експлуатує. Капіталіст, в особі виробника засобів виробництва, купує у винахідника готовий інтелект-продукт (винахід) здебільшого в момент масового оновлення основного капіталу на стадії економічного пожвавлення промислового циклу з метою впровадження у виробництво. І факт подібної купівлі техновинки не експлуатація, а інвестиція. А купує капіталіст інтелект-продукт винахідника як інформаційний товар за вартістю із розрахунку передбачуваного економічного ефекту: продуктивності праці, часу окупності, рентабельності, тощо. Середній прибуток перемножений на час скорочення терміну окупності, як правило, є справжня вартість (в ціні) технічного винаходу, в разі впровадження його у виробництво. Саме ринкова вартість інтелект-продукту, від зворотного, являється єдиним мірилом затраченої маси інтелектуальної праці вченого-дослідника. Незалежно від того, скільки днів і ночей він творчо «знемагав» над винаходом. Чи то працювали над однією і тією ж конструкторською розробкою голови багатьох вчених, чи то «еврика» відвідала одинокого генія миттєво, – капіталіста абсолютно не цікавить. Він платить гроші за реальні переваги технічної новинки. І такі переваги – єдиний критерій інтелектуальних трудовитрат винахідника. Яка вартість інтелект-продукту в якості товару (реальна оцінка його достоїнств, що в прогнозований термін окупила себе) – така, зазвичай, маса затраченої на нього інтелект-праці. Вартість в ринковій оцінці абстрактних трудовитрат не помиляється.

Отже, на формування вартісних параметрів в індустріальну епоху зростаючий вплив набуває інтелектуальна праця, що складається в сумі із двох складових: інтелектуальної праці вченого-винахідника та інтелектуальної праці оператора-технолога. У своїй сукупності інтелект-праця, скорочуючи робочий час, підвищує продуктивність праці, знижуючи при цьому вартість одиниці товару (з огляду на зниження собівартості виробництва), але водночас збільшуючи валову вартість зростаючих обсягів товарної маси за одиницю часу. Такий порядок формування величини вартості W (як одиниці товару, так і товарної маси) інтелектуальною працею обох її компонентів як цілого.

В той же час, стосовно формування структури вартості – с+v+m, – роль інтелект-складових абсолютно різна. Безпосередньо структурний дрейф с—v—m в напрямі випереджаючого збільшення додаткової вартості (m) по відношенню до витрат виробництва (с+v) продиктований експлуатацією інтелектуальної праці оперативного персоналу промислового підприємства: купує капіталіст РСФО найманого працівника – експлуатує його множинний УОРС-Труд. А ось інтелектуальну працю винахідника капіталіст, за класичною схемою, не експлуатує: він всього лише купує готовий інтелект-продукт вченого, за вартістю (в ціні) порівняно мізерною на тлі загальних витрат виробництва. До того ж, почасти, за ціною далеко не адекватною до справжньої вартості винаходу. Проте норму експлуатації оперативного працівника на підприємстві задає саме вчений-конструктор в прямо пропорційній залежності від геніальності свого винаходу: якого коефіцієнта технічної трансформації РСФО/УОРС обладнання він надав оператору-технологу. Чим більш плідний інтелект-результат винахідника, втілений у техрозробку, – тим вище норма експлуатації оперативного працівника на впровадженому обладнанні. Вище, відповідно, норма підприємницького прибутку – джерело прогресуючого нагромадження капіталу.


Норма прибутку: тенденція до зниження чи підвищення?

В контексті проблематики нагромадження капіталу не можна обійти стороною питання, яке К. Маркс представив як «таємницю капіталістичного виробництва, над вирішенням якої б'ється вся політична економія з часів Адама Сміта, і що відмінність між різними школами після А. Сміта полягає у відмінності спроб її вирішення»*. Йдеться про т.зв. «тенденцію норми прибутку до зниження», яку класик звів у «закон капіталістичного виробництва». Його суть по Марксу: «Оскільки маса живої праці постійно зменшується в порівнянні з масою задіяних засобів виробництва, то відношення тієї частини живої праці, яка не оплачена і втілена в додаткову вартість, до вартісної величини всього вкладеного капіталу має постійно зменшуватися. Відтак, відношення маси додаткової вартості до вартості всього вкладеного капіталу утворює норму прибутку, яка повинна постійно падати».

Відразу питання. Що таке в розумінні Маркса «увесь вкладений» чи то «авансований» капітал? Це ціна витрат виробництва товарної маси (собівартість), що переважно має тенденцію до зниження?.. Чи це балансова вартість підприємства (разом з офісним хмарочосом), що, зазвичай, зростає?.. Поставимо питання ще конкретніше: що таке постійний капітал «с» у формулі норми прибутку «m/c+v». Включає він у себе лише амортизацію основного капіталу, чи основний капітал в цілому як такий??.. У першому випадку формула норми прибутку засвідчить самоокупність виробництва товарної маси, у другому – самоокупність підприємства як бізнесу, і це вже буде норма рентабельності. До речі, зростання як норми прибутку, так і рентабельності за рахунок мінімізації витрат виробництва – сенс бізнесу і його першочергова мета.

Наступне питання – питання «живої праці». Причину «падіння норми прибутку» Маркс бачив у зростанні органічної будови капіталу – відношення постійного капіталу до змінного (c/v). – З огляду на випереджаюче нарощування маси технічних засобів виробництва по відношенню до чисельності найманої робочої сили – експлуатованої маси живої праці: «Норма прибутку знижується не тому, що робітника менше експлуатують, – стверджує Маркс, – а тому, що взагалі використовується менше праці порівняно із застосовуваним капіталом». Тобто мова йде про системну, з точки зору класика, тенденцію до зменшення експлуатованої маси живої праці і, відповідно, маси додаткової вартості в міру розвитку капіталістичних продуктивних сил. – Зростаюча перешкода для самозростання капіталу як вартості, що дає додаткову вартість. «Справжня межа капіталістичного виробництва – це сам капітал», – робить висновок Маркс.

В хибному умовиводі Маркса криється більш глибока проблема марксистської політекономії, а саме: неврахування інтелектуальної праці в індустріальну епоху. Маса якої, насправді, має тенденцію до зростання у вік науково-технічного прогресу, попри скорочення трудозанятих у виробництві. Звідси об’єктивно неминучий приріст маси вартості. А це ставить під сумнів тенденцію норми прибутку до падіння. Думка маститого основоположника марксизму може мати деякий сенс щодо умов доіндустріального виробництва – мануфактури. А ось в умовах індустріальної економіки органічна будова капіталу (c/v) не має прямого відношення до норми прибутку, що формується співвідношенням додаткової вартості до ціни витрат виробництва – m/c+v. Бо в умовах комбінованої інтелектуально-фізичної праці чисельність працюючих, відтак величина змінного капіталу – v, не корелюється з показником маси живої праці. У міру зростання органічної будови капіталу чисельність найманих робітників невпинно скорочується, а от маса живої праці, навпаки, – зростає, з огляду на відбір працівників з більш високим інтелект-потенціалом робочої сили, відповідно, – масивнішої трудовіддачі у виробництві.

Отже, корінна вада марксистської гіпотези в тому, що вона концептуально базується на експлуатації виключно простої фізичної праці доіндустріальним капіталізмом. Звідси необачний для умов індустріального капіталізму умовивід Маркса: оскільки капіталісти в гонитві за прибутком технічно модернізують своє виробництво задля підвищення продуктивності праці, то це призводить до кількісного скорочення експлуатованої найманої праці, яка тільки і є джерелом додаткової вартості, що, як наслідок, знижує масу додаткової вартості і, відповідно, норму підприємницького прибутку. Виходить, гонитва за прибутком знижує норму прибутку. – Цілковитий абсурд! Через неврахування Марксом інтелектуальної праці, що скорочує робочий час, підвищуючи в такий спосіб продуктивність праці. Звідси абсурдна марксистська теза про нібито «історичну обмеженість та скороминучий характер капіталістичного способу виробництва». Така ось амбітність поставленої мети – теоретично обґрунтувати «кінець капіталізму».

А що насправді відбувається з тенденцією норми підприємницького прибутку в довгостроковій перспективі?.. Адже питання дійсно цікаве. Тим більше, що загальний тренд норми прибутковості визначає масштабність нагромадження капіталу, відтак – магістральний вектор розвитку капіталізму.

Формула норми прибутку окремо взятого капіталістичного підприємства, по Марксу: p = m/c+v. – Як відношення маси додаткової вартості (валового прибутку) до авансованого на її отримання капіталу, тобто ціни витрат виробництва товару. Якщо ж мати на увазі відношення валового прибутку до всього авансованого у бізнес капіталу, то це вже буде показник рентабельності. Оскільки нас цікавить довгостроковий тренд норми прибутку (рентабельності), то логічно брати період повного кругообігу авансованого капіталу, що, як правило, відповідає періодичності оновлення основного капіталу 1-го промислового циклу. Перенесена з попереднього циклу частина основного капіталу, за винятком амортизаційних відрахувань, поза авансуванням. На це вказує окупність капіталовкладень в бізнес-проекти за період повного циклу: середня окупність інвестицій в основний капітал, зазвичай, вписується в один класичний промисловий цикл. В такому випадку беремо всю суму авансованого капіталу (постійний + змінний капітал) і сукупну масу додаткової вартості за період промислового циклу. При цьому, відповідно до авторської версії:

а) змінний капітал являє собою оплачену вартість робочої сили фізичних осіб: заробітна плата для РСФО, тобто – v-рсфо;

б) додаткова вартість формується працею умовних одиниць робочої сили: вартість від додаткової праці УОРС, тобто – m-уорс.

Тоді формула норми прибутку для підприємства за період циклу буде мати наступний вигляд:

Ця формула, до речі, придатна для розрахунку норми прибутку за будь-яку одиницю часу – місяць, квартал, рік – за умови врахування не всього постійного капіталу (с), а лише використаної його частини: оборотного капіталу плюс амортизація капіталу основного.

Логічно припустити: капіталіст в гонитві за більш високою нормою прибутку щосили прагне експлуатувати максимум УОРС-Труда при мінімумі вільнонайманої РСФО. Модернізуючи виробництво обладнанням з більш високим коефіцієнтом технічної трансформації праці РСФО в працю УОРС, скорочувати чисельність найманих робітників. Умова, що об'єктивно продиктована несамовитим прагненням бізнесу до економічного виживання в конкурентній боротьбі шляхом мінімізації витрат виробництва.

Оскільки кількісне зростання експлуатованої праці умовних одиниць робочої сили – УОРС-Труда з кожним новим циклом оновлення основного капіталу все більше випереджає зростання чисельності реально задіяної у виробництві найманої робочої сили – РСФО, то маса додаткової вартості m-уорс має зростати випереджаючими темпами по відношенню до зростання змінного капіталу v-рсфо. – Явна тенденція до зростання норми додаткової вартості – m-уорс/v-рсфо – посилення експлуатації із циклу в цикл. Відповідно, і норма прибутку капіталістичних підприємств повинна мати загальну тенденцію до зростання в довгостроковій перспективі, попри застосування все більш вартісних засобів виробництва. Інакше, на шкоду собі, ніхто із підприємців не став би модернізувати своє виробництво. Натомість повсюдно має місце технічна модернізація саме задля зростання норми прибутку шляхом підвищення продуктивності праці... ціною скорочення штату найманих працівників. В мінімізації ціни витрат виробництва – зниження собівартості – вся суть успішного підприємництва. А це не що інше, як норма прибутковості бізнесу на підвищення.

А тепер перейдемо до інтегрального показника середньої норми прибутку в масштабах всієї економіки: P = M/C+V – для промислового циклу, обумовленого періодом масового оновлення основного капіталу. Середня норма прибутку в загальноекономічному масштабі = відношення всієї сукупної маси додаткової вартості до всієї суми авансованого в економіку капіталу, що складається з сукупного постійного і сукупного змінного капіталу. Питання: а що таке постійний капітал «C»?.. – Він з неба не падає, це матеріалізований у засобах виробництва результат живої праці. – Живої праці не попереднього циклу, а поточного, враховуючи окупність капіталовкладень за період циклу. В кінцевому підсумку постійний капітал «C» в межах промислового циклу – період масового виробництва і впровадження технічного обладнання у виробництво в якості основного капіталу на стадії економічного пожвавлення – є капіталізована уречевлена праця, що у вартісному виразі складається із сукупного змінного капіталу «V» і сукупної додаткової вартості «M». – У загальноекономічному масштабі: C = V+M (перенесена з попереднього циклу сумарна частка основного капіталу, зазвичай, поза авансуванням). Пам'ятаючи при цьому, що: сукупний змінний капітал являє собою сукупну (в зарплаті) вартість всієї трудозанятої робочої сили фізичних осіб, тобто – V-рсфо; сукупна додаткова вартість формується сукупною працею всієї маси умовних одиниць робочої сили – M-уорс. Отже, у межах повного циклу в загальноекономічному масштабі:

Тоді формула середньої норми прибутку в масштабах усієї економіки у межах промислового циклу буде мати наступний вигляд:

Таким чином, середня норма прибутку в загальноекономічному масштабі у межах промислового циклу дорівнює відношенню сукупної в економіці додаткової вартості до сукупної величини новоствореної (доданої) вартості – національного доходу, що складається з сумарної маси заробітних плат плюс сумарної додаткової вартості за увесь період промислового циклу:

Із формули випливає: M-уорс в чисельнику = M-уорс у знаменнику. А ось сумарний змінний капітал V-рсфо у знаменнику приречений відставати від темпів приросту сумарної додаткової вартості M-уорс. – В силу підвищення норми капіталістичної експлуатації: прагнення експлуатувати максимум праці умовних одиниць робочої сили (УОРС-Труда) при мінімумі найму робочої сили фізичних осіб (РСФО). І цей факт має підтвердження на практиці: починаючи з середини минулого століття, йде стійкий процес абсолютного скорочення чисельності працевлаштованих у промисловості та агросекторі розвинених країн Заходу при, як мінімум, збережених темпах економічного росту*. Відтак має відносно скорочуватися і сукупна маса змінного капіталу в структурі новоствореної вартості – національного доходу, що само по собі означає збільшення сукупної маси додаткової вартості. Середня норма прибутковості в загальноекономічному масштабі, таким чином, схильна мати загальну тенденцію до зростання в довгостроковій перспективі. Це в теорії.

А що відбувається насправді, в дійсності?..

При значній волатильності середньої норми прибутку в США за останні 100 років у нефінансовому секторі економіки (за даними «Bureau of Economic Analysis – BEA»*), неможливо визначити ні істотний тренд її зниження, а ні істотне підвищення: з 1950-го по 1980-й приріст 6-8%; з 80-х по 2000-й – 4-6%; після 2000-х – 8-10%*. Тут, однак, є питання до методики: що в чисельнику – валовий прибуток чи прибуток чистий?; що в знаменнику – витрати виробництва чи вся сума фінансових активів – балансова вартість?.. капіталізація?..

Те ж саме можна сказати і про тенденцію норми додаткової вартості в тих же США за той же період: післявоєнні роки до 1970-го приріст 0,4-0,5; з 70-х по 2000-й – 0,35-0,4; після 2000-го – 0,4-0,5*. Норма додаткової вартості не має явної тенденції до зростання. – Всупереч тверджень марксистів про, нібито. протидію тенденції норми прибутку до зниження за рахунок невпинного підвищення норми експлуатації найманих робітників.

А ось індекс продуктивності праці дещо випереджає індекс реальних заробітних плат за останні 70 років: в 2015р. 400% проти 300% (1947р. = 100%)*. Тобто приріст вартісної винагороди за працю відстає від темпів нарощування маси живої праці (на одиницю часу), яким є, по суті, зростання продуктивності праці. Що знову ж таки свідчить про випереджаючий темп приросту додаткової вартості по відношенню до перемінного капіталу. Тут варто, однак, враховувати закономірну тенденцію зниження собівартості виробництва із зростанням продуктивності праці. Відповідно, – відставання приросту ВВП від темпів зростання продуктивності праці. Тому частка сукупної маси змінного капіталу в структурі національного доходу (новоствореної вартості) навряд чи зазнає суттєвого скорочення. Останні сто років, наприклад, в Англії і Франції частка трудових доходів в структурі національного доходу стабільно тримається на рівні 70-80%, а доходів з капіталу – 20-30%*. Переконливих доказів істотного зростання норми експлуатації найманої праці капіталом немає. Що заперечує вигадку про нібито нелюдську сутність капіталізму. Швидше за все, однак, справа тут не в безкорисливій філантропії буржуазних товстосумів.

Насамперед, капіталістичний прибуток під двостороннім пресингом: знизу об'єднані в профспілки пролетарські низи – дай!; зверху фіскальний тиск держави – дай! Особливо при прогресивній шкалі оподаткування. У бізнесу є підстави до мінімізації явних розмірів додаткової вартості або її приховування. Ось і протидіючий підвищенню норми прибутку фактор. Очевидно, він найголовніший. Є ряд інших. Наприклад, сумарна вартісна віддача, у вигляді сукупного прибутку, обмежена приростом маси живої праці в загальноекономічному масштабі певним процентом, зазвичай 3-4%, зважаючи на темпи економічного зростання. Накачування державних інвестицій в економіку, припустимо, інтенсивне, а належної вартісної віддачі на вкладену грошову одиницю – немає. Як наслідок, норма прибутку – на зниження. І взагалі, чим сильніше втручання держави в економіку, тим гірше для прибутковості бізнесу. За винятком компаній, котрі отримують преференції.

Макроекономічна тенденція норми прибутковості бізнесу на довгострокову перспективу, з точки зору реінвестиційного накопичення капіталу, має велике значення у формуванні вектора економічного розвитку. Тенденція до зниження – це одне (до занепаду), до підвищення – зовсім інше (до підйому). Практика, на підставі статданих за останні, принаймні, півстоліття, не дає нам переконливих доказів ні того, ні іншого. Тому ми можемо покладатися лише на припущення об'єктивної схильності тренда до зниження або підвищення прибутковості бізнесу, з урахуванням протидіючих чинників. І врахування інтелектуальної праці у формуванні вартісних параметрів – вартості, собівартості, доданої вартості, додаткової вартості, аж до ВВП і національного доходу – набуває першочергового значення. Зарахування інтелект-праці в загальну масу трудовитрат знімає питання тенденції норми прибутку на користь її підвищення. Адже інтелектуальна трудова творчість – головний фактор прогресуючого нарощування маси живої праці в індустріальну епоху, особливо на етапі НТР. Відповідно, повинна зростати і маса вартості. При цьому додаткова вартість має неодмінно приростати випереджаючими темпами по відношенню до зростання ціни витрат виробництва – собівартості: M > C+V. Така умова економічного виживання бізнесу, неодмінна запорука економічного розвитку взагалі.

Таким чином, норма підприємницького прибутку об'єктивно схильна до підвищення на довгострокову перспективу, попри впливу протидіючих даній тенденції факторів. Відтак тимчасові перепади норми прибутку аж ніяк не є передвісником кінця капіталізму. Якщо йому і судилося коли-небудь прийти до свого фіналу, то... зовсім з інших причин.


Макроекономічні наслідки самозростання капіталу

При всій важливості норми підприємницького прибутку, ще більше значення має норма рекапіталізації – обсяг реінвестиційної частки додаткової вартості, яка спрямовується у розширене відтворення виробництва задля зростання капіталу. Адже саме по собі плідне нагромадження додаткової вартості ще не гарантує економічне виживання капіталіста в конкурентній боротьбі. Приватному підприємцю належить оперативно і вдало переорієнтувати реінвестицію власного капіталу у виробництво товарної номенклатури відповідно до споживчого попиту. – У сферу виробництва з максимально високою на даний момент нормою підприємницького прибутку, що є ознакою підвищеного попиту на товар. І тут в дію вступає закон вартості. Раціональна інвестиційна переорієнтація, як правило, призводить до єдиної в масштабах економіки середньої норми прибутку і, відповідно, товарообмінної на ринку еквівалентності. – Ринок урівноважується... Але на рівні значно збільшеного обсягу валового суспільного продукту як в метричних, так і у вартісних параметрах. – На підвищеному рівні матеріального достатку, що є заслуга закону нагромадження капіталу.

Проте, будучи рушійною силою розширеного відтворення виробництва, закон капіталістичного нагромадження в той же час, за певних умов (замкнутої, насамперед, економічної системи), схильний порушувати ринкову рівновагу... в сенсі попиту-пропозиції. Але зовсім в іншій площині, аніж її врівноважує закон трудової вартості. Тут слід з'ясувати суть ринкової рівноваги.

Ринкова рівновага з точки зору попиту-пропозиції має двояку сутність:

1. Попит-пропозиційна рівновага товарообмінно-еквівалентна на мікрорівні: на локальному рівні еквівалентного товарообміну;

2. Попит-пропозиційна рівновага платіжної спроможності на макрорівні: на рівні загальної платоспроможності такого обміну.

Ринкова рівновага товарообмінної еквівалентності стосується ситуативного врівноваження попиту-пропозиції навколо оптимального ціноутворення на окремі види товарної продукції. Це ринкова мікрорівновага, яка постійно – то тут, то там – порушується зміною споживчих уподобань суспільства, і яку постійно поновлює закон вартості своєчасним переливом інвестиційного капіталу до середньої норми прибутку (достатньо уже розглянута тема).

Зовсім інша справа, попит-пропозиційна рівновага на макрорівні економіки: врівноваженість сукупної пропозиції товарного виробництва з платоспроможним попитом населення. Теоретично, за умов відсутності споживчих обмежень (на практиці це реально при наявності довготривалої експортної експансії), попит-пропозиційна рівновага не повинна мати схильності до порушень в динаміці економічного зростання. При довготривало-стабільній рівновазі попиту і пропозиції економічне зростання обмежене лише реальним приростом маси живої праці в масштабах економіки: скажімо, при 4% зростанні загальної маси живої праці матиме місце 4% приріст ВВП. З урахуванням вдалої експортної експансії економічний приріст, звичайно, буде більший, оскільки у вартісній формі має місце надходження додаткового, по суті, трудоресурсу із зовні. Тому на практиці подібна макроекономічна благодать попит-пропозиційної рівноваги можлива лише в умовах відкритої економіки за необмежених експортних можливостей. Щоправда, у збиток імпортуючим суб'єктам. Зовсім інша ситуація у замкнутій економічній системі.

Аксіомою рівноваги попиту-пропозиції являється відповідність обсягів споживання кінцевого продукту об'ємам його виробництва – як в натурі, так і за вартістю: кінцевий продукт в повному обсязі повинен найти свого споживача і бути реалізованим. – Обов'язкова умова бездоганної функції товарно-грошового обороту. В наявності у такому випадку ринкова рівновага. При цьому в масштабах економіки: загальна сума зарплат і доходів, як грошова винагорода затраченої на створення сукупного продукту праці, повинна повністю покривати сукупну у грошовій формі вартість споживчих товарів – сукупну ціну товарної маси. Що давало б стабільну 100% реалізацію товарної продукції, стовідсоткове споживання. Чи можливий такий варіант на практиці?.. – Так. Але тоді треба було б забути про розвиток та економічне зростання з огляду на відсутність в такому випадку фінансових ресурсів для розширеного відтворення виробництва.

Оскільки суспільство не може обійтись без розширеного відтворення, то засоби для нього можна здобути лише за рахунок обмеженого споживання: частину підприємницького прибутку плюс заощаджень від заробітних плат зворотно спрямовувати у виробництво... у збиток споживчому попиту. Аби придбати додаткові засоби виробництва та найняти додаткову робочу силу. І в цьому випадку, цілком очікувано, платоспроможний попит почне відставати від сукупної пропозиції споживчих товарів... на величину інвестиційного ресурсу. Ось і витоки диспропорції між попитом та пропозицією – порушення ринкової рівноваги. Так, реінвестований капітал, врешті-решт, піде на заробітні плати і дасть підприємницький дохід, що створить споживчий попит на ринку... В наступному, проте, циклі виробництва. Але в наступному циклі буде своє нагромадження капіталу... з деяким, до того ж, приростом. І так із циклу в цикл, аж поки відставання платоспроможного попиту від зростаючої пропозиції не сягне критичної межі, за якою послідує кризовий затор товарного перевиробництва.

На практиці, однак, свою корекцію в циклічний процес вносить банківський капітал, на певний час відтерміновуючи економічну кризу. А саме: за рахунок інвестиційного і споживчого кредитування на етапі циклу компенсує в поточному товарно-грошовому обороті вилучений із сфери споживання загальний обсяг реінвестиційного капіталу, тим самим на деякий час поновлюючи споживчу платоспроможність населення та підтримуючи фінансову ліквідність підприємств, не даючи їм зупинитися. Попит тимчасово входить у відповідність з пропозицією. Проте загальне в економіці перенакопичення капіталу нікуди не дівається. Воно лише перекочовує у банківську сферу на величину позичкового відсотка. І так триває до тих пір, аж поки норма чистого прибутку підприємств і чистого доходу громадян (після відрахування позичкового відсотка) не впаде, умовно, до нуля. За чим невідворотно гряне повномасштабна криза товарного перевиробництва.

Економічна криза надвиробництва не є винаходом суто капіталістичної економіки. Далеко не завжди вона визначається пануючою формою власності на засоби виробництва. Теоретично така криза можлива навіть за умов простого товарного виробництва: уявімо, вся спільнота дрібних товаровиробників одночасно кинулась розширювати своє господарство за рахунок обмеження власного споживання... Результат відомий – затовареність ринку. Ще в більшій мірі це стосується мануфактурного різновиду капіталістичного виробництва. Але справжній прорив в нагромадженні капіталу робить експлуатація найманої праці на машинному обладнанні з початком Промислової революції: купуючи робочу силу однієї пари робочих рук найманого працівника, капіталіст експлуатує множинну працю численної кількості умовних пар його робочих рук. І чим технічно досконаліше підприємство з максимально високим коефіцієнтом трансформації РСФО/УОРС технічного обладнання, тим вища норма експлуатації найманої праці. – Кращі, відповідно, можливості нагромадження капіталу та його реінвестиції у виробництво. Відтак ліпші для капіталіста шанси технічного оновлення виробництва більш передовим обладнанням задля економічного виживання на новому витку промислового циклу. Але водночас прогресує відставання платоспроможного попиту від товарної пропозиції на величину накопичуваного капіталу в масштабах усієї економіки. З подальшим, відповідно (за логікою), визріванням передумов чергової кризи товаро-перевиробництва. Гіпертрофоване нагромадження капіталу, таким чином, являється первопричиною циклічно-кризових явищ в економіці. – Не підлягаюча вирішенню суперечність капіталізму.

Не варто, однак, поспіхом накидатися на капіталізм. Попри економічних катаклізмів, закон нагромадження капіталу, як би там не було, вирвав людську цивілізацію із мороку середньовіччя та вивів людство на шлях прогресу, давши йому матеріальний добробут та сучасне благополуччя.


Одвічне питання соціальної справедливості

ЗАКОН ВАРТОСТІ являє собою базовий закон соціальної справедливості. – Закон рівновеликої вартісної винагороди за працю – кожному відповідно до затрат праці (майже соціалізм). Цілком очікувано у зв'язку з цим могло б прозвучати питання «полум’яних борців за соціальну справедливість»: а як же бути з експлуатацією найманої праці капіталом в контексті теорії додаткової вартості та нагромадження капіталу?..

Насамперед, вартість «специфічного товару» робоча сила формується тим же самим законом вартості вільноринкової економіки і балансується не лише середньою нормою додаткової вартості з позиції власника засобів виробництва в сенсі рівновеликої вартісної віддачі від рівновеликої інвестиції у перемінний капітал – m/v, але і середньою нормою вартісної винагороди (у зарплаті) за трудовий внесок у створення нової (доданої) вартості – v/v+m – з позиції власника робочої сили. Тобто – обопільною вигодою для сторін. В решті-решт, найманий робітник у будь-який момент, розвернувшись, може піти в пошуках роботи з вищою нормою вартісної винагороди за працю у грошовому еквіваленті – зарплатні. Це по-перше.

По-друге, тут треба дивитись, куди спрямовується додаткова вартість.

Якщо привласнення додаткової вартості є самоціллю капіталіста, і ця вартість повністю, або левова частка її йде на його особисте збагачення, то, звісно, цей капіталіст є паразитуючий експлуататор праці найманих робітників. – Гідний експропріації. Швидше за все, однак, до експропріації справа не дійде, оскільки такий капіталіст неминуче зазнає банкрутства в ході конкурентної боротьби.

А от коли капіталіст левову частку додаткової вартості реінвестує знову-таки у виробництво... і виробництво не якої-небудь продукції, а саме затребуваної споживачем, тобто суспільством... І виробництво це дає робочі місця, годує найманих робітників і їхні сім'ї... Від цього виробництва у бюджет країни надходять податки, і суспільство в результаті збагачується... Чи можемо ми таврувати такого капіталіста як «експлуататора трудового народу»?..

Звичайно, марксисти можуть заперечити, мовляв, «капіталісти перетворюють додаткову вартість у капітал виключно задля його самозростання». Відповідь: якщо це одноразовий акт – тоді їх правда. Але, якщо рекапіталізація додаткової вартості у виробництво знову, знову і знову...

Полеміку можна було б продовжувати, якби не випробування марксистської доктрини практикою, яка під гаслом «соціальної справедливості» породила якісно новий вид соціальної несправедливості, спричинила багато біди і, врешті-решт, зазнало повного краху.

Перш за все, про саму доктрину.

Марксизм являє собою амбітний, нібито «науково-обґрунтований», проект глобальної перебудови світу із «несправедливого», в його розумінні, у «справедливий». – Хороша ідея! Ось тільки вона дійсно повинна бути по-справжньому науково обґрунтованою. Бо, в іншому випадку, втілення її в життя можна уподібнити наміру сумнівного хірурга, що взявся ржавим ніжем «удосконалити» анатомічну природу людини.

Що ж собою являє марксизм по суті?.. В основі його марксистська політекономія, становим хребтом якої є трудова теорія вартості та теорія додаткової вартості. Перша покликана довести трудове походження вартості, друга – експлуатацію найманої праці капіталом шляхом привласнення додаткової вартості. На жаль, в марксистському варіанті обидві теорії являють собою наукоподібний напівфабрикат, котрий може слугувати хіба що для подальших наукових пошуків, але ні в якому разі для практичної реалізації.

Трудова теорія вартості. Для правильного тлумачення цієї теорії потрібне, перш за все, адекватне розуміння категорії «вартість». Є воно в марксистській політекономії? – Нема. Звідси повне нерозуміння марксизмом ні закону вартості, ні природи ринкової економіки за цим законом в її основі. А саме, що закон вартості насправді є закон еквівалентного обміну результатами праці. – Базовий закон соціальної справедливості, як рівновеликої винагороди за рівновелику працю. Цього марксизм не розуміє. Він не розуміє справедливої суті вільного ринку, де кожному – відповідно до затрат праці. Ринок, по Марксу, – виплодок соціального зла, що породжує приватнокапіталістичну власність і на її основі експлуатацію людини людиною, такий собі розсадник капіталістичної несправедливості. «Ми всі, хто навчався абетці марксизму, знаємо, – застерігав В.І. Ленін, – що з цього обороту і свободи торгівлі неминуче випливає поділ товаровиробника на власника капіталу і на власника робочих рук, поділ на капіталіста і найманого робітника, тобто відтворення капіталістичного найманого рабства»*. Звідси антиринкова сутність марксизму та його курс на знищення товарно-грошового обігу.

Теорія додаткової вартості. – Дійсно заслуга Маркса. Але... Правильно розкривши природу походження додаткової вартості як джерела підприємницького прибутку, Маркс намертво зафіксував її як самоціль капіталізму: «Виробництво додаткової вартості або нажива – такий абсолютний закон цього способу виробництва»*. Тим самим додаткову вартість він зробив ідейним інструментарієм розпалювання соціальних пристрастей навколо її розподілу і класової ненависті. Отже, – «Геть капіталізм!». Тоді як насправді додаткова вартість не самоціль, а лише засіб боротьби капіталу за економічне виживання в конкурентній боротьбі шляхом реінвестиції цієї вартості у розширене відтворення виробництва: економічно виживає той, хто досягає успіху в цій справі. І перетворення додаткової вартості у капітал є цілком нормальний процес розширеного відтворення, який можна тільки вітати. Бо цей процес в кінцевому підсумку на благо всього суспільства, включаючи пролетаріат. Що дійсно заслуговує неприязні, так це паразитичне розбазарювання додаткової вартості на розкіш, яке трапляється, зазвичай, там, де порушується закон вартості, при зрощуванні бізнесу з владою, зокрема. Бо там розпочинається упереджене втручання держави в економіку на користь олігархату. Ось де потрібен праведний гнів пролетаріату.

Такі ось політекономічні пороки марксизму.

Політекономія, як наука, має бути позбавлена емоцій. Проте, оскільки увесь марксизм побудований на емоціях – лютій ненависті до «соціальної несправедливості», – то слід уточнити, що таке справедливість і несправедливість з політекономічної точки зору. Отже...

Справедливим є:

а) торжество еквівалентного товарообміну за законом вартості, як рівновелика винагорода за рівновелику працю – кожному згідно затрат праці;

б) реінвестиція додаткової вартості в економіку, як розширене відтворення виробництва на благо всього суспільства.

Несправедливим є:

а) порушення еквівалентного товарообміну ігноруванням закону вартості, як неадекватна трудозатратам вартісна винагорода;

б) перетворення додаткової вартості в розкіш, як експлуатація найманої праці капіталом.

Тобто...

Все, що відповідає економічним законам – справедливо.

Все, що суперечить економічним законам – несправедливо.

Натомість, марксизм безапеляційно категоричний: ринковий товарообмін і нагромадження капіталу – соціальне зло. Відтак «Даєш експропріацію експропріаторів і заборону торгівлі!». А що натомість?.. – Загальне усуспільнення засобів виробництва із зрівняльною (комунізм), або за працею (соціалізм) системою перерозподілу матеріальних благ.

Комунізм – це зрівняльна винагорода за різновелику працю = соціальна несправедливість.

Соціалізм – це винагорода за величиною праці, але не об'єктивно визначена законом вартості, а суб'єктивно... – З точки зору кого?.. А судді хто?..

Проблема розподільного «суддівства» – непоборна вада марксистського соціалізму, що неминуче породжує «верховного арбітра соціальної справедливості», котрий на власний розсуд розподіляє матеріальні блага: кому дати – кому не дати, а головне, – себе не забути. А це не що інше, як потворна форма квазіфеодалізму з умовним «паном» в особі паразитичного класу компартійних поміщиків, як показала більшовицька практика. З тією лише різницею, що при справжньому феодалізмі власність на землю давала право розподілу, а при соціалістичному неофеодалізмі, навпаки, – право розподілу дає, по факту, власність на засоби виробництва. Як не крути, антиринковий соціалізм по марксистським лекалами приречений вибудувати економічний базис комуно-кріпосного неофеодалізму з партноменклатурною надбудовою авторитарного режиму. – Тільки так і не інакше. А це є штучне відтворення того ж середньовічного привілейованого стану, на цей раз в особі компартійної аристократії, яка паразитує на експлуатації комуно-кріпосної маси народу. – Свого роду неофеодальний реванш в «соціалістичній» обгортці.

Віддаючи належне марксизму за його певний внесок у розвиток політекономічної науки, не можна не відзначити, що це вчення аж ніяк не веде до справедливості. Навпаки, як показала практика, марксистська боротьба за соціальну справедливість, породжуючи паразитичний клас «полум'яних борців за соціальну справедливість», неминуче обертається ще більшою соціальною несправедливістю. Без будь-якої на те потреби. Бо ЗАКОН НАКОПИЧЕННЯ ефективно нагромаджує додаткову вартість, а ЗАКОН ВАРТОСТІ раціонально впорядковує реінвестиційний перерозподіл її в суспільних інтересах без жодного компартійно-бюрократичного дармоїда – соціального паразита – експлуататора, по суті, трудового народу.

Не забивати на смерть працюючого «коня» капіталізму, а міцно схопивши за вуздечку, змусити його працювати в інтересах економічного піднесення. – Найкращий спосіб розв'язання одвічної проблеми соціальної справедливості.

_______________





МАКРОЕКОНОМІКА



Макроекономічна модель






(Далі буде)




ПОЛІТЕКОНОМІЯ
МАКРОЕКОНОМІКА
МОНЕТАРИЗМ